Серед пасічників це питання обговорюється регулярно. Зрозуміло, чому — у них з року в рік просто немає інших тем, адже відчутних кроків уперед вітчизняне бджільництво, на жаль, поки не робить. У суспільстві ж важливість бджолярської справи давно не на слуху... Дає про себе знати відсутність зацікавленості не лише з боку держави, а й з боку ЗМІ, які регулярно піднімають проблеми розвитку сільського господарства в цілому, галузей рослинництва чи тваринництва окремо, проте чомусь ніяк не бджільництва. Регулярно про проблеми бджолярів пишуть хіба що їхні спеціалізовані видання.
У зв’язку з цим «День» вирішив потроху ліквідовувати цю прогалину й дослідити сучасний стан галузі та її перспективи. Однак у ході роботи з’ясувалося, що на урядовому рівні поговорити про це просто нема з ким, а представники профільних вишів поки не знайшли часу для інтерв’ю. Можливо, знайдуть згодом... Тим часом «День» звернувся безпосередньо до суб’єктів-патріотів даної галузі — рядових пасічників, і недаремно... Зсередини, як кажуть, проблеми видніші. Пропонуємо вашій увазі розмову з полтавським пасічником та редактором спеціалізованого інтернет-видання «Бджільництво в Україні» Юрієм МИРНИМ.
— Україна завжди вважалася однією з країн, де найбільша кормова база і де, відповідно, великий потенціал для пасічників. Чи актуальне це твердження зараз?
— Так, актуальне. Україна — потужна аграрна країна з величезним фондом високоякісних ґрунтів. А, між іншим, «мед робить земля». Коли щось квітує на багатих ґрунтах, нектар із нього (і далі мед) містить більше поживних речовин. Здавалося б, там, де багато всього росте, має житись і бджолам, і пасічникам гарно. Але давайте спочатку розглянемо роль бджіл у екосистемі, до якої прилаштувався і homo sapiens. На жаль, про це чомусь мало говорять, частіше всього звучать загадкові, невідомо звідки взяті цифри кількості зібраного меду. А мед — це насправді побічний продукт бджільництва. Такий собі бензин, який бджоли самі собі збирають для виконання головної функції, яку доручила їм природа. А головна функція — це запилення. Не будемо заглиблюватись у цифри, скажемо лише, що абсолютна більшість того, що цвіте і дає плоди, запилюється саме медоносними бджолами. Є й інші види запилювачів. Це переважно «дикі» бджоли — джмелі, одиночні бджоли та деякі інші комахи. Але їхня робота, усіх разом узятих, складає мізерну частку у порівнянні з бджолами.
А прибуток, який дає робота бджіл у якості запилювачів, складає мільярди доларів на рік. Арифметична залежність проста: менше бджіл — менший врожай і менший прибуток від аграрного сектору. Але у нас цей прибуток ніхто не рахував, проте у «тупих американців» все підраховано, і там пасічникам платять за запилення. А ще у 2003 році Інституту бджільництва було доручено розробити закон про запилення, «а віз і нині там». Правда, є вже й позитивні приклади співпраці пасічників і аграріїв. Наприклад, фірма «Сади України» вже давно, без ніякого закону платить гроші за запилення своїх полів. Але це досить рідкісний випадок. Набагато частіше «в знак подяки» аграрії труять бджіл всілякими хімікатами.
— Що змінилося в даній галузі за роки незалежності? Який прогрес чи регрес пройшла Україна? Чому?
— Бджільництво — це така галузь, до якої дуже підходить фрагмент із анекдоту, де згадується життя в тайзі: «угорі шумить, сильно шумить, а внизу тихо-тихо, хіба що шишка інколи впаде». Про прогрес чи регрес можна говорити, спираючись на цифри. А вони лукаві. У радянські часи чисельність пасічників була дуже роздута через роздачу дешевого цукру. У пасічники записувалося багато людей, які не могли відрізнити бджоли від оси, тобто лише заради цукру. А коли його не стало, багато людей вийшло зі спілок, бо членство нічого не давало, а внески платити треба було. Зараз же просто немає точного обліку. Говорити про кількість бджолосімей недоречно, у нас на виборах людей порахувати не можуть. Людини чи структури, яка б на державному рівні вболівала за галузь, теж немає. У міністерстві агрополітики навіть немає чиновника, який би відповідав за галузь. Є лише імітація діяльності...
Можна тільки сказати, що зараз, як і у радянські часи, основним виробником продукції є дрібні пасічники. І державі варто було б на них орієнтуватись й виробляти механізми співпраці з ними.
Але у Програмі розвитку бджільництва чомусь написано, що нам треба подвоїти кількість бджолосімей і довести її до шести мільйонів та укрупнювати пасіки. Для чого і кому це потрібно, знають тільки розробники цієї програми. Дехто вважає, що її розробили лише для того, щоб отримати і «засвоїти» державні кошти.
— Які позитиви та негативи (стосовно бджільництва) має тенденція зростання посівних площ рапсу (ріпаку)?
— Це знову гонитва за надприбутками. Ми ще не знаємо наслідків соняшникового нашестя, а тут уже ріпак. Після цих культур землі треба відновлювати. А хтось порахував, скільки це коштує і за чий кошт це буде робитись? Орендареві байдуже: виснажив одну ділянку, завтра візьме другу. Виробники олії хваляться, мовляв, як добре — кожний другий літр олії на світовому ринку український. А хтось подумав — чи нормально це? Україна ж не займає половину планети своєю територією. Яка ціна цього літра з урахуванням виснажених і невідновлених земель?
Про ріпак. Мед із нього не гірший і не кращий за інші сорти. Поганий ріпак тим, що його обов’язково треба мінімум один раз обробити отрутохімікатами. Робити це слід до цвітіння, у стадії бутонізації. Цього часто не виконують, і труять бджіл на рослинах, що вже заквітували. Та й самі отрутохімікати ж у нас найдешевші й найтоксичніші, які в інших країнах заборонені. Це загроза не лише бджолам, а й людям.
А мені здається, що Україна, маючи такий величезний банк чорноземів, могла б оголосити себе територією органічного землеробства, де використовують мінімум хімічних засобів, не вирощують ГМ-продуктів. За таку продукцію платять добрі гроші, бренд «Продукт з України» став би дуже шанованим. Про це якось говорила Юлія Тимошенко в інтерв’ю для аграріїв, але для цього треба подолати величезний спротив тих, хто звик «хапати гроші мішками».
— Які кроки, на вашу думку, необхідно зробити, щоб вітчизняні бджолярі були здатні стабільно постачати мед та супутні товари належної якості на експорт? І які перешкоди є на даному шляху?
— Для цього потрібно зовсім небагато. Те ж саме, що зробила компанія Cenasco у Середній Азії. Потрібні добре оснащені лабораторії, роз’яснювальна робота з пасічниками й відсутність монополії на ринку закупівель меду.
Лабораторій, які роблять аналізи на світовому рівні, донедавна було лише дві, зараз є постанова Кабміну, і вони будуть в усіх обласних центрах. Це питання просувається досить інтенсивно, бо ми вже в СОТ. Хоча роз’яснювальної роботи з пасічниками ще фактично не починали.
Стосовно ринку закупівель, то тут є всього кілька серйозних гравців, які дуже дешево готові закупити продукцію у пасічника. Конкуренції серед тих, хто займається перепродажем та пакуванням меду, поки не відчувається.
— Як, разом з тим, нагодувати медом українців, які його їдять недостатньо?
— Треба, щоб хтось цього захотів. По-перше, здорова нація зараз нікому не потрібна, по-друге, хто заробляє на меді? Пасічник. А кому він потрібен?
Інша справа, наприклад, трамадол чи пиво. Тут можна дуже гарно й швидко заробити. От якби Кличко, Шевченко, Вірастюк рекламували не пиво, а мед, то, може, щось би й зрушилось...
— На вашу думку, в України є можливість підняти медову галузь (як, наприклад, свого часу Бразилія тощо) і стати світовим лідером?
— Звичайно, є, але доки пасічник буде лише «дійною коровою», то цього не буде... Коли дійдемо до розуміння важливості бджільництва, тоді й станемо лідерами, або хоча б повернемось у п’ятірку найбільших виробників меду. Зараз найголовніші речі, які душать бджільництво, це відсутність збуту продукції, низькі закупівельні ціни, хімізація аграрного сектору та відсутність бажання щось змінити у тих, кому доручено управляти цією галуззю.
Ми вже говорили трохи про Америку. А у Євросоюзі теж виділяються великі кошти на підтримку бджільництва, є спеціальний фонд. Там лежать величезні кошти, але до нас вони не потраплять, бо ми не входимо до Євросоюзу.
Водночас, щоб вийти на високий рівень, не треба нічого придумувати, можна взяти вже готовий досвід тієї ж Бразилії, центральноазійський досвід тощо.
Пасічники — це у більшості люди, які дуже віддані своїй справі, треба лише створити їм умови, щоб вони не скорочували, а розширювали своє виробництво. І буде користь і їм, і державі.
— До речі, хоча б щось для цього всього робить держава?
— Після катастрофічних втрат бджолосімей після зимівлі 2002—2003 років держава почала виділяти допомогу на бджолосім’ї. Але досить великі суми (у 2003 році — 3 мільйони гривень, у 2004 році — 7 мільйонів гривень, у 2005 році — 8 мільйонів гривень, у 2006 році — 16 мільйонів гривень) використовувалися непрозоро. Є висновки контролюючих органів про те, що певні суми розкрадались. За 2006 рік точно не відомо: чи виділялась ця сума, чи ні.
Давайте розглянемо таку форму допомоги. На бджолосім’ю виділялось до 16 гривень на рік. Тепер візуалізуємо цю суму. Наприклад, ви тримаєте котика, який ловить мишей. Держава оцінила його корисну роботу і виділила для нього 16 гривень. Що ви зможете зробити на ці гроші? Купити пару кілограмів дрібних карасиків, щоб порадувати тваринку. За ці гроші навіть не купиш гарних ліків чи вакцину. Так і з бджолами. Потрібна системна допомога, а не «подачки». Системна допомога — це не обов’язково гроші, потрібен механізм, який би сприяв роботі пасічника й стимулював його.
Нині ж грошова допомога пасічникам припинена, й кошти спрямовані на «селекційну роботу». Їхній розмір, напрямки й результати використання також невідомі загалу. Крім того, загадкою залишається, як можна вести селекційну роботу без використання штучного запліднення. Це можливо тільки у Карпатах, гірському Криму, але не в Центральній Україні, де районована українська степова порода. Спеціалістів по штучному заплідненню у нас, схоже, немає. А оскільки ведеться цілеспрямована селекційна робота, то у нас їх мусить бути багато, повинні бути курси для всіх бажаючих пасічників, особливо власників племінних пасік. У нас знають про німецьких, польських, чеських спеціалістів, а про українських же не чути...
