Щороку в грудні міськрада Маріуполя пропонує для обговорення проект програми розвитку міста на наступний рік. Зовні — демократично (адже пропонується для обговорення!), але концептуальна основа програми, її зміст — це рудименти радянської системи.
Програма є набором пропозицій, що підтримують поточний стан міського господарства. Причому більша частина заходів вирішує проблеми підприємств, здійснюється силами підприємств і за їхній рахунок. І тільки з цієї причини їх не слід би вносити в міську програму та публікувати. Адже проблеми міста як цілого не зводяться до проблем підприємств.
Крім того, розвиток міста обмежується в цій програмі низьким горизонтом планування — її складають лише на один рік. У результаті управління містом нагадує велосипедиста, який безперервно дивиться на переднє колесо. Чи далеко поїдеш за такої техніки водіння? І головне — куди їдемо? У середовищі, де ділове мислення паралізоване усталеною на Донбасі концепцією «iнтуїтивного просування» та компартійним минулим, подібні запитання навіть не виникають. Натомість використовується метод, відомий ще з часів Брежнєва: заплющимо очі — й поїхали, поїхали, поїхали… Як їхали та куди приїхали — пам’ятаємо.
Програма грішить механічним перенесенням виробничої й іншої структури з періоду в період і плануванням від досягнутого — завтра буде так, як сьогодні, але тільки трохи більше. У ній не помітне прагнення до структурних змін, а тому це не стільки програма розвитку, як її іменують розробники, скільки програма зростання. Але зростання без розвитку — аномальне явище, йому властиве механічне розростання наявних виробництв, поява нових галузей — за незмінності концептуальних основ, системи цінностей, корпоративної культури, пріоритетів, методів управління тощо. Зазначимо, що оберігання інфраструктури від впливу сильних зовнішніх змін — головна причина обмеженого терміну існування аномальних систем. Вони або розвалюються (як СРСР), або зберігаються, якщо здатні модернізуватися.
Для програми, що розглядається, є згубною відсутність стандартів життєзабезпечення населення міста, виражених у кількісно-якісній формі, а також зобов’язань виконавчої влади з дотримання цих стандартів. Формалізація поняття «якість життя» навіть не обговорюється. Тому й невідомо, який рівень якості життя зобов’язується запезпечити виконавча влада громадянам міста.
Прокоментую два найважливіші розділи програми. Під рубрикою «Охорона довкілля» для кожного підприємства-забруднювача вказані заходи, які повинні привести до скорочення забруднень. При цьому розмір скорочення не вказується, тобто показник, за яким можна було б дати оцінку діяльності виконавчої влади після закінчення запланованого періоду, відсутній. Це, по суті, окозамилювання. І можна передбачити, що місто, яке має такі «програми розвитку», ніколи не вирішить своїх екологічних проблем.
У розділі «Теплопостачання» перераховані заходи, що підтримують виробництво тепла. Але абсолютно незрозуміло, нащо споживачу тепла знати внутрішні проблеми «Маріупольтепломережі» (МТМ)? Його цікавить обсяг, якість і вартість послуг цього підприємства. Тим часом стандарт якості послуг подібних послуг добре прописаний ще в постанові уряду від 30 грудня 1997 року. Він передбачає укладення договорів зі споживачами тепла, прийняття зобов’язань щодо термінів реакції на претензії споживачів, за умовами перерахунку розміру оплати за надані послуги та припинення оплати за ненадані послуги, показники якості послуг тощо. Але оскільки договорів і зобов’язань немає, то, виходить, можна і не виконувати свої обов’язки в сукупності, передбаченій постановою. Цим сама МТМ сприяє появі боржників. Але як у нас, у Маріуполі, так і в інших містах країни ще не зафіксовані факти залучення таких підприємств, а точніше, — їхніх керівників — до відповідальності за ухиляння від укладення договорів.
І виходить: уряд заклав у постанову рівень відповідальності, що орієнтує виробників теплоенергії на зростання стандартів обслуговування споживачів, а МТМ знизила і стандарти, і свою відповідальність до рівня власних інтересів.
Подібні схеми уникнення відповідальності застосовуються і щодо інших ресурсів життєзабезпечення (вода, житло, зайнятість тощо). І стимулюється це помилковою концептуальною основою, еклектичною системою цінностей, відсутністю стратегічних цілей програми, що розглядається, яка має вельми своєрідну систему пріоритетів. Наприклад, у місті все ще пріоритетні виробництво, а не здоров’я та життя людини, інтереси чиновників, а не громадян міста, рішення керівництва, а не громади. На керівні пости в нас приходять чиновники, а не лідери, реформатори. Вони використовують совдепівський досвід, а не приклад міст Заходу та Росії. Негативні пріоритети, звісно, притаманні й іншим містам нашого краю, бо організаційна культура як система цінностей і пріоритетів, створена в роки президентства Л. Кучми, є для нього загальноприйнятою.
Є, звісна річ, і позитивні пріоритети. Але негативні свідчать про тотальне відставання наявного менеджменту від прогресивних стандартів. Причому все це позначається на повсякденному житті міста (з нього ці пріоритети й списані). Черги при оплаті комунальних послуг вважаються природним явищем. За відсутності тепла в квартирі через поломку відповідного обладнання МТМ зобов’язує мешканця надати довідки про непрацююче обладнання, хоча таку інформацію має сама МТМ. Навіть у галузях, де конкуренція давно не новина (наприклад, у зв’язку), ставлення до споживачів послуг таке, як до тих, хто зазіхає на суверенітет підприємства. Договори постачальники послуг складають так, щоб вони мали мінімум турбот, а населення — максимум обов’язків…
Про яку охорону довкілля можна говорити, якщо все в місті підпорядковане виключно зростанню виробництва? Так, зростання обсягів перевалки в порту дало начальнику цього підприємства почесті та нагороди, тоді як жителі прилеглого до порту селища отримали лише додаткову кількість вугільної та сірчаної пилюки. Ті самі пріоритети спрацьовують при рішеннях будувати нафтопереробний завод, доменну піч на «Азовсталі», кисневий блок на ММК ім. Ілліча. Не громада, а металургійні й інші генерали вирішують, при якому рівні концентрації кисню та викидів жити місту. Всі — й генерали, й населення — давно звиклися з думкою, що без брудних виробництв жити не можна, попри протилежний досвід країн Європи. На мою думку, якщо ми й надалі так «розвиватимемось», то в місті ніколи не з’явиться громадянське суспільство, не буде зростання якості життя, не буде майбутнього — ні в місті, ні в країні, де таких міст немало.
У наших міст два шляхи: або продовжувати залишатися заповідниками застарілих уявлень і непрофесійного менеджменту (відстаємо від Європи щонайменше років на 30), або стати на шлях, який пройшли міста Заходу. Останнє цілком збігається з логікою руху до Європи. Щоб стати повноправним членом ЄС, треба навчиться самостійно створювати високі стандарти якості життя й управління. І тому не жителі служать місту, а місто служить жителям; пріоритетні не виробничі проблеми, а соціальні тощо. Сьогодні настав час для переусвідомлення пріоритетів — початку закладки нової організаційної культури в регіонах. А якщо під впливом центральної влади трансформація нинішньої культури почнеться в усій країні, то це і є основним способом системного оновлення її базових цінностей, що забезпечує можливість корекції поведінки громадян. Короткострокові плани при цьому треба замінити на стратегічні та відобразити в них стратегію громади, а не відділів міськради, як це нині зробили в програмі.
На жаль, реакція на викладену тут позицію цілком відповідає усталеній управлінській культурі. Майже рік тому міський голова міста Маріуполя Ю. Хотлубей потримав у руках матеріал, що викладає суть переходу міста на стратегічне управління, і передав його своїм заступникам. На цю тему поговорили, і на цьому все й закінчилося. Керівництво міста можна зрозуміти: важко погодитися з пропонованими кардинальними змінами, коли згідно з рейтингами місто кілька років поспіль займає перше місце саме за соціально-економічним розвитком. Але жодні тактичні успіхи не можуть компенсувати провалів у стратегії. Нинішній підйом економіки — лише відновне зростання, період якого в життєвому циклі найкоротший. А що потім? Адже для переходу в наступні стадії циклу і, головне, — для уникнення кінця циклу (згасання, розпаду) необхідні інші цінності, пріоритети, тобто зміни неминучі.
26 січня міськрада Маріуполя затвердила програму «розвитку», виконану в звичному, однак не адекватному часу стандарті. Але самовдоволення від успіхів — головна причина банкрутств підприємств, міст, партій, режимів і навіть країн. Це визнане світовим менеджментом. Причому вивести наше керівництво з цього небезпечного стану практично неможливо — дуже велика віра в безгрішність дій, які здобули суспільне визнання, попри те, що оцінки досягнень завищені. Запаморочення від успіхів на тлі відставання від прийнятних стандартів якості життя, від демократичних і стратегічних стандартів — початок втрати контролю та падіння. Услід за цим можуть початися радикальні дії. Передумовами для них є нескінченне ігнорування інтересів населення. Але саме воно, схоже, рано або пізно відновить відповідальність виконавчої влади та сформулює громадянське суспільство.
Зміна концепції розвитку міста неминуча. Але хто її здійснюватиме? Країна все ще не просунулася далі навичок готувати начальників — лідери їй були не потрібні. А оскільки в Україні їх ніколи не було, нікому було встановлювати стандарти зростання та розвитку, нові цінності та пріоритети. Серед керівників регіонів не помітні ті, хто виявився б здатним подолати спадщину минулого. Віктор Ющенко — лідер від природи, але Президентом країни він став не завдяки наявній організаційній культурі, а переборовши її за підтримки народу. Впровадження нових цінностей і пріоритетів можливе лише з оновленням, омолоджуванням керівництва регіонів та міст, що значно ослабить ідеологічну спадкоємність в осі «Політбюро ЦК КПРС — апарат Л. Кучми — регіональна виконавча влада», дозволить відірватися від перехідних «досягнень» влади, які охороняються, та мати ту кількість свободи, яка необхідна для проектування майбутнього країни та її регіонів.
