У наш чac нayкoвці-медики дедалі частіше розмовляють діловою мовою. Генні комбінації патентуються, кров пуповини є ходовим товаром. Ніби проводячи геолого-розвідувальні або маркетингові дослідження, генетики міркують про «перспективність» генів. Тканини людського тіла «витягуються», «збираються» і «накопичуються в банках даних».
Ця мова — відображення зростаючих можливостей перетворення тканин людського тіла на не щось інше, як науково-дослідний матеріал і клінічну продукцію. Кров може послужити основою для нескінченного циклу клітинної регенерації в біологічних дослідженнях і при розробці фармацевтичної продукції. Обрізання крайньої плоті немовлят використовується для генерації штучної шкіри. Тканини людського тіла, отримані при біопсії, застосовуються при виготовленні терапевтичного генетичного матеріалу. Людські тканини, органи та клітини замінюють тваринні тканини під час проведення експериментів щодо тестування фармацевтичних і косметичних виробів, позаяк використання тварин обходиться дорого і викликає протести громадськості.
Тканини людського тіла знаходять комерційне застосування не тільки в медицині. Плацента використовується при виробництві шампунів. Британська фірма Kiotech, що займається біотехнологією, збирає людський піт для того, щоб видобувати з нього ароматичні речовини (так звані феромони), які потім використовуються у виробництві продукту під назвою «Xcite», — даний продукт являє собою насичені сексуальними гормонами туалетні серветки, що «різко посилюють індивідуальний сексуальний запах користувачів». Кері Малліс (Kary Mullis), лауреат Нобелівської премії в галузі генетики, заснував компанію під назвою «Зоряний ген» (Star Gene). Ця компанія пропонує для продажу на ринку ювелірні вироби, що містять клон ДНК зірок рок- музики. Все ще досить незвично виглядає фірма «GeneLink», яка продає розпорядникам похоронів спеціальні набори інструментів для полегшення екстракції ДНК з тіл небіжчиків.
Відтоді як уперше було проведено анатомічний розтин (що надихнуло Данте до опису видіння пекла), використовування органів людського тіла в науково- дослідних та клінічних цілях завжди викликало суперечливе ставлення. Принесене Ренесансом зростання інтересу до анатомії призвело до того, що викрадання тіл перетворилось на прибутковий бізнес: трупи діставали через розорення могил і гробокопацтво, за рахунок підкупу служителів моргів або навіть шляхом вбивства жебраків. Висока прибутковість цього бізнесу часто була причиною заколотів, які припинилися лише тоді, коли закон про анатомію дозволив використовувати в анатомічних цілях тіла страчених злочинців і невпізнані трупи. Остання обставина явила середньому та вищому класам гарантію того, що тіла представників цих суспільних прошарків ніколи не будуть використані для подібних цілей.
Ці застарілі тертя перейшли в нову площину якраз у той самий момент, коли підприємців зацікавив комерційний потенціал людських тканин. Але проблема використання клітин, тканин та генів знаходить дуже незначне відображення в законодавстві.
Найвідоміший юридичний казус, що порушує проблему людського тіла як власності — це справа Джона Мура, який захворів на лейкемію війчастого епітелію і в 1976 році був прооперований з приводу видалення селезінки в Медичній школі Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі (UCLA). Не ставлячи пацієнта до відома і не запитуючи в нього згоди, лікар-куратор Мура запатентував певні хімічні речовини, що містилися в крові хворого, і потім продав одній швейцарській фармацевтичній компанії права на використання клітин тіла Мура для виробництва лікарських препаратів.
Пацієнт запідозрив щось недобре після того, як протягом семи років фахівці UCLA з ракових захворювань продовжували брати зразки його крові, кісткового мозку, шкіри та сперми. Коли 1984 року Мур виявив, що став «патентом № 4438032», він подав в суд за викрадення власності і зловживання довірою.
Його лікар-куратор стверджував, що після підписання стандартної довіреності Мур втратив право розпоряджатися органами свого тіла. Однак Муру здавалося, що його цілісність як об’єкта було порушено, його тіло експлуатувалося, а тканини тіла стали комерційним продуктом.
Суд дійшов висновку, що персонал медичних клінік повинен заздалегідь інформувати своїх пацієнтів про хірургічні операції, в ході яких тканини тіла можуть бути використані з дослідницькою метою, але відкинув висунуті Муром претензії. Хто повинен скористатися прибутком від використання органів, відторгнених від тіла індивідуума? Суд вирішив, що одержувати прибутки повинні лікарі та біотехнологічні компанії, але аж ніяк не пацієнти. Суд стверджував, що надання Муру права власності на тканини його тіла «знищило б економічну мотивацію до проведення важливих медичних досліджень». Надана біотехнологічним компаніям пільга й спричинила сьогоднішню генетичну золоту лихоманку.
Такого роду дискусії порушують фундаментальні питання: хто одержує прибутки? Хто зазнає збитків? Чи можна уникнути експлуатації? Чи доцільно тканинам тіла людини, подібно до нечистот, що збираються в підкладне судно, вважатися відходами, а відтак служити безкоштовною сировиною для виробництва комерційної продукції? Або ж тканини тіла, будучи частиною людини, мають природжену цінність? Чи гени виражають сутність індивідуума і чи є вони недоторканною частиною людської спадковості? Або ж вони, як заявив директор однієї фармацевтичної компанії, просто «валюта майбутнього»?
Перетворення тканин людського тіла на предмет купівлі- продажу — нерідко таємно і без згоди пацієнта — викликає тривогу, бо це порушує вже усталені припущення та стійкі переконання, що стосуються людського тіла. Страх експлуатації, викликаний і обумовлений комерціалізацією, може підірвати віру в науку і медицину. Випадок Джона Мура засвідчує, що комерційні інтереси лікарів можуть спровокувати останніх на більш широкі, аніж того вимагає лікування пацієнта, посічення тканин. Лікарі або лікарські інститути, що переслідують економічні інтереси, також можуть вплинути на рішення незахищених лікарняних пацієнтів, яких нерідко примушують погодитися з певними медичними процедурами.
Ринок, що примушує ставитися до тканин тіла як до товару, також може становити загрозу особистим переконанням. Під час Другої світової війни голландці вельми неохоче здавали кров, яка могла б бути використана для переливання німецьким солдатам. Пам’ятаючи експлуатацію в минулому, дехто з чорношкірих американок відмовляється здавати плідні тканини на проведення передпологової діагностики, побоюючись їх можливого неправильного використання.
Бізнес на людському тілі брутально втручається і в особисте життя. Зібрана для зберігання кров пуповини і тканини тіла можуть бути не тільки матеріалом для дослідження, але й надати інформацію про генетичну ситуацію в майбутньому. Тканини тіла можуть використовуватися для ідентифікації генетичної схильності індивідуумів (в інтересах страхових компаній), або для перевизначення політичних прав і свобод (як того побоюються північноамериканські індіанці), або ж для підкріплення соціальних стереотипів (наприклад, досліджуючи певні расові групи на предмет захворюваності).
Незважаючи на те, що законодавство, яке регулює комерційне використання тканин людського тіла, залишається неоформленим, у цій галузі дедалі частіше починають застосовуватися розроблені у сфері донорського пожертвування органів засади добровільності і безкорисливість щодо цього делікатного питання. Деякі професійні організації підкреслюють необхідність отримання згоди пацієнта навіть у тому випадку, коли тканини вже було витягнуто з його тіла.
На сьогоднішній день існують банки мозкових тканин, тканин грудей, банки крові, банки пуповини, банки ДНК і сховища тканин, призначені для вивчення різних захворювань. Зразки тканин практично будь-кого з нас можуть бути підшиті до тієї чи до іншої справи. Хто повинен мати доступ до цих зразків? З якими цілями вони можуть використовуватися? Яким шляхом можна забезпечити отримання інформованого, обгрунтованого дозволу на використання матеріалів людського тіла в майбутньому? В контексті прогресуючої комерційної зацікавленості у використанні людських тканин і простору, що паралельно розширяється для різноманітних зловживань, жорсткіша регуляція починає відігравати дедалі зростаючу роль.
Дороті НЕЛКІН — професор гуманітарних і природничих наук Нью-Йоркського університету. Стаття грунтується на матеріалах праці, яка вийшла 2001 року у видавництві Crown Books «Базар тіла: ринок тканин людського тіла в добу біотехнології»; її було написано Дороті Нелкін у співавторстві з Лорі Ендрюс.
