13 жовтня в Києві у приміщенні української Торгово-промислової палати зібралися представники бізнесу, який був вимушений полишити свої терени. Бізнесмени Донбасу — це вже явище, ціле поняття, яке овіяно домислами. Насправді характеристику бізнесу Луганської та Донецької областей дуже чітко дав один із його представників: ми блукаємо із зав’язаними очима. Дійсно, бізнесмени Донбасу — це передусім заручники ситуації, які на собі не лише відчувають всю безпорадність держави, якій вони платили весь час податки, а ще й на своїх плечах тягнуть тягар соціальної відповідальності за своїх працівників. Бо ж далеко не всі відмовилися від своїх співробітників. Багато хто за власний кошт забезпечує їх житлом у столиці, намагається виплатити якийсь мінімум для прожиття. Хто цим займатиметься, крім них? Держава? Держава фактично полишила всіх. У держави завжди є виправдання — нестача бюджету. Ми бідна країна, а тепер ще й країна у стані війни. Згідно з офіційними даними, лише чотири тисячі сімей забезпечені житлом за рахунок держави — таку цифру назвав один із присутніх. 1200 сімей забезпечені житлом за рахунок волонтерів. Звичайно, це, м’яко кажучи, дуже приблизні цифри, як і будь-яка офіційна статистика. Глибину соціальної біди не просто не вивчено, навіть не виміряно.
Бізнес просить прихистку. У декого є все окрім території і вони просять допомогти їм виключно з доступною орендою приміщень. У декого не залишилось нічого. Навіть реєстрації. Для цього Торгово-промислова палата вже розробила систему перереєстрації підприємств навіть із наданням юридичних адрес. Останній момент дуже важливий. По-перше, мало хто може собі дозволити викуп офісів під реєстрацію. По-друге, існує відома заангажованість щодо луганської прописки. Не всі підприємства бажають мати справу з луганчанами і донеччанами.
І це треба визнати. Один адвокат відверто каже, що всі документи про реєстрацію залишилися у зруйнованій будівлі в Луганську. Спроби відновити їх у столиці виявились марними, відповідно адвокат відновила їх в Луганській області. Так чи інакше бізнесмени намагаються чемно донести цю соціальну проблему — ми не чужі, але нас не сприймають. І цей аспект пояснити можна. Активні, ділові, частенько авантюрні люди емігрують із теренів суворого Донбасу в Київ, витісняючи таким чином місцевих. Але що об’єктивно ми зараз бачимо в столиці? Ми бачимо Луганськ 2013 року. Безліч порожніх крамниць, безліч написів «оренда» і безліч кабаків з іномарками при вході. Так, таким був Луганськ перед буремними подіями. Тепер найактивніші люди з Донбасу фактично концентруються в столиці та інших великих містах. Тут вони знаходять поле для діяльності. Тут вони готові пускати коріння, заповнюючи порожнечі. І представники столичної Торгово-промислової палати визнають, що в Києві і передмісті є багато територій для освоєння. Інколи покинутих територій, з чудовою транспортною розв’язкою.
Із вуст одного бізнесмена в коридорі звучить думка про те, що не погано б було державі викупити втрачені на Донбасі активи у бізнесменів і дати їм таким чином можливість старту на інших землях. Тим паче, що це не просто бізнес, це бізнес активних патріотів. На що інший співрозмовник приводить доречне зауваження — Майк Тайсон виходив на ринг у майці з написом «Будь реалістом!» Дійсно, реалії свідчать про те, що поки що бізнес Донбасу може врятувати власна ініціатива і обмін інформацією. Реанімація і налагоджування павутини зв’язків — терміновий і необхідний процес. Зараз вага контактів підвищилася в рази. Реальність така, що багатьом діловим людям інколи доцільніше шукати себе за кордоном. А це вже не просто «втеча мізків», це втеча активної, утворюючої частини суспільства, яка просто не бачить перспективи у себе на Батьківщині.
Окрім того, що держава не звертає дієву увагу на проблему міграції бізнесу в таких важких умовах, існують випадки, коли вона ж ще й ставить палиці в колеса. Вже існують випадки нарахування штрафів за несвоєчасне подання звітностей, і це тоді, коли податкові в певних регіонах не просто не працюють, а згідно з останніми повідомленнями деякі з них у зоні АТО почали працювати на бандитів. Держава звичайно не питає, скільки картоплі та хліба привезли луганські бізнесмени Нацгвардії. Держава взагалі намагається ні про що не питати. Понад те, держава фактично зрадила тих, чиє майно залишилося на окупованій території. І головне — немає розуміння, що той бізнес, який зміг не опустити руки, який через втрати та особисті трагедії пробився, виповз на світ Божий, саме він є локомотивом майбутнього країни.
Не пузатий чиновник, не вилизаний кандидат у депутати на бігборді, а сумлінний пахар — ось хто є вектором розвитку держави. Натомість поки що бізнес лише обмінюється контактами і вирішує тактичні питання про субпідряди. Системного бачення вирішення проблеми немає.
