Виплата компенсацій жертвам нацизму перебуває в завершальній стадії, заявив днями голова правління фонду «Пам’ять, відповідальність, майбутнє» Міхаель Янсен на черговому засіданні опікунської ради фонду в Берліні. З його слів, у деяких країнах уже почали перераховувати другий транш. В Україні колишні остарбайтери отримали ЕU683,3 млн., у Росії — понад EU151 млн., у Білорусі — понад EU262 млн. У різних країнах світу право на відшкодування завданих нацистами збитків мають загалом близько 1,5 млн. осіб. «Я переконаний, що, як і раніше, виплати тим, хто має право на компенсацію, проходитимуть чітко та без зволікань. У цьому плані ми провели багато перевірок, і всі вони без винятку показали, що гроші справді доходять до людей», — заявив М. Янсен.
Побоювання та перевірки не зайві. Досить пригадати, що в 1995 році колишній президент Градобанку Віктор Жердицький викрав близько 2,5 млн. євро з коштів, які призначалися остарбайтерам. Процес у справі Градобанку тривав понад два роки, і лише нещодавно Жердицького і його спільника осудив німецький суд.
Нинішні виплати здійснюють кілька уповноважених банків. Можливо, тому не видно таких довгих черг, які вишиковувалися на підходах до Градобанку. Тепер ставлення банківського персоналу до людей похилого віку можна назвати шанобливим. І все ж процедура займає не менше години. Погодьтеся, що в цьому випадку вона не всім ветеранам під силу. Трапляються й невеликі збої. В одному солідному київському банку остарбайтерам довелося чекати, поки банківські службовці змогли налагодити комп’ютер та ввійти до бази даних. Цікаво, що в цій установі охоронці люб’язно супроводжують стареньких людей не до ліфта, а й досить крутими сходами... І це попри те, що цю останню виплату компенсацій отримують жертви нацизму, яким уже понад 80 років. Український банк вирішив випробувати їх на витривалість?
Що ж, їм її не позичати. 85-літній Ользі Петрівні дуже пощастило: вона єдина з усієї сім’ї отримала всі гроші, передбачені німецьким Федеральним законом. Праця її матері, батька та брата залишилася некомпенсованою. Ця історія багато в чому типова для воєнного покоління. Ольга Петрівна добре пам’ятає дні, коли до Києва на правах переможців гордовито вступали окупанти. Починаючи з 1943 року, німці помітно активізувалися у вербуванні робочої сили для Третього рейху. На вулицях, у кінотеатрах, на ринках проводили облави на людей. Здавалося, що уникнути їх можна в селі, куди одного жовтневого дня сім’я Ольги Петрівни й вирушила, взявши з собою лише найнеобхідніше. Але ледве вийшли з Києва, як їх зупинили німецькі солдати та відправили до Німеччини. Так у 24 роки Ольга виявилася на чужині. Працювати довелося на фабриці із виробництва шкіри. Тут, у задушливому горищному приміщенні й ночували. Основним продуктом харчування, як пригадує Ольга Петрівна, була бруква. Ще гіршими були умови праці. Батько отримав травму і став інвалідом. Лише в 1945 році дочекалися довгожданого звільнення. Проте повернення на Батьківщину затяглося ще на кілька місяців: НКВС проводив «фільтрацію».
Рабська праця в Німеччині назавжди позначилася на долі Ольги Петрівни та її батьків. Отримавши відмову у відновленні київської прописки, мати та батько були вимушені решту свого життя поневірятися провінційними містечками, ретельно приховуючи німецький період життя. А Ользі Петрівні після закінчення педагогічного інституту запропонували йти до аспірантури, але чи могла вона на це погодитися, маючи «пляму» в анкеті? Війна для них не закінчилася в переможному 1945-му: все життя вони несли на собі тавро «другосортності», ставши жертвами двох тоталітарних систем. Радянська держава так і не вибачилася перед своїми громадянами за покалічені долі, за роки приниження та дискримінації.
«Останні «остарбайтерські» гроші, як і попередні, витрачу на проїдання», — поділилася своїми планами Ольга Петрівна. За 35 років роботи в школі «вдячна» держава нарахувала їй пенсію... 165 гривень. Щоправда, після початку так званої пенсійної реформи додали горезвісні 6 гривень, а потім, пригадавши про майбутні вибори, додали ще трохи. «Ці добавки навіть не компенсують подорожчання продуктів харчування. У радянські часи на пенсію в 125 карбованців я могла жити без будь-яких проблем. А що зараз? Є пенсія, яка далека від прожиткового мінімуму, й ощадна книжка, що нагадує про зниклі в Ощадбанку вклади. Природно, німецька грошова допомога, хоч що б там говорили про її невідповідність затраченій праці та втраченому здоров’ю, — відчутна підмога для нас, пенсіонерів», — сказала «Дню» Ольга Петрівна.
Український національний фонд «Взаєморозуміння та примирення» планує до кінця поточного року завершити виплату компенсацій колишнім підневільним працівникам Третього рейху, а також в’язням гетто та нацистських концтаборів і їхнім правонаступникам. Із січня 2005 року почнеться виплата другої частини компенсації колишнім остарбайтерам сільського господарства, дітям, депортованим разом із батьками та народженим у неволі, дітям-донорам. Усі виплати за рахунок коштів Німецького федерального фонду мають завершити до 60-ї річниці закінчення Другої світової війни.
