Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Бухгалтерська освіта і Болонський процес: уніфікація чи гармонізація

27 серпня, 2005 - 00:00

Україна інтегрується в Європейський освітянський простір. І це, безперечно, є виправданим, як і те, що такий процес супроводжується досить гострою науковою дискусією. Серед невирішених питань Болонського процесу значне місце відводиться обліковій справі, на яку, на жаль, поки що ніхто не звертає уваги. Та загальновідомо, що кожному діючому або новоствореному підприємству потрібен бухгалтер та ще й не один. На Новокраматорському машинобудівному заводі (НКМЗ), наприклад, працює більш ніж 200 бухгалтерів.

Підготовка фахівця-бухгалтера з вищою освітою в нашій країні в даний час тісно пов’язана з формуванням структур багаторівневого навчання. Це викликано рядом обставин. Не розглянувши їх хоча б стисло, важко визначити вимоги до сучасних програм вузівської освіти і тенденції їх подальшого вдосконалення.

Проблеми вищої освіти, що виникли в Україні у зв’язку зі вступом на шлях соціальних і економічних перетворень, не є випадковими і не можуть бути вирішені самі собою. Річ у тім, що за попередні п’ятнадцять років, коли освітні процеси у світі безперервно розвивалися, облікова практика в Україні, як і теорія вищої школи, відступили від головного напряму міжнародного освітнього процесу — розвитку багаторівневої системи освіти.

Так, до складу експериментальних вищих навчальних закладів, які впроваджують нові європейські стандарти (багаторівневості, кредитно-модульної системи тощо), потрапили й окремі заклади, що готують бухгалтерів, але результати їхньої роботи залишаються в таємниці. Немає наших представників і в координаційних радах з адаптації вітчизняного досвіду бухгалтерської освіти до європейського, які супроводжують та узагальнюють результати педагогічних експериментів; науковці-бухгалтери не беруть участi у міжнародних семінарах та інших заходах з реформування вищої освіти у світлі Болонського процесу.

Багаторівнева система освіти — нова проблема для України. Вона виникла на початку 90-х років. Запровадження ринкових перетворень в нашій країні, розвиток відносин із зарубіжними партнерами, можливість виїзду за кордон, у тому числі для отримання освіти або працевлаштування, та багато інших чинників — все це, узяте разом, сприяло ознайомленню з новими для нас формами освіти, аналогів яким в Україні не було.

На жаль, Міністерство освіти і науки на такому відповідальному етапі реформи вищої школи своєчасно не лобіювало інтереси бухгалтерської науки і освіти. Відтак постійні зміни навчальних планів та програм, скорочення годин аудиторного навчання, непродумане об’єднання та ліквідація предметів і навіть спеціальностей здійснюється без наукового обґрунтування.

З формуванням системи вищої освіти у світі безпосередньо пов’язана і поява вчених ступенів: бакалавр, магістр, доктор наук. Щоправда, історично цей процес відбувався у зворотному напрямі. Кожний із названих ступенів вказував на те, що пройдений певний курс навчання в тій або іншій з англомовних країн, де давно склалися, традиційно існують і розвиваються три рівні освіти. Ці рівні органічно сполучені з університетською освітою, історією її розвитку і зв’язками з церквою.

Відтак з практичного погляду виникає питання про перехід наших навчальних закладів щонайменше на дворівневу систему підготовки фахівців з вищою освітою як різновиду багаторівневої структури. Процес спочатку пішов достатньо активно, проте йому протистояв ряд об’єктивних чинників, які не подолано і зараз. Наші вузи випускають бакалаврів, спеціалістів та магістрів.

Як бачимо, за всіма вищезгаданими параметрами ми могли б уникнути багатьох проблем, якби перед тим, як прямолінійно нав’язувати прагматично-спрощений варіант двоциклової структури «бакалавр—магістр», запровадити експеримент, а за його результатами віднайти оптимальний варіант, з яким би остаточно і визначилися. Не можна при цьому не помітити, що і в першому і в другому варіантах названі форми навчання функціонують зовсім не в чистому вигляді. Можна сказати, що головна особливість багаторівневих систем у вузах України на даний час полягає в їхнiй незавершеності, в пошуку оптимальних організаційно-управлінських рішень для використання різнорівневих програм навчання, що дають найбільший ефект. Зазначимо, що і в тому, і в іншому варіантах разом з названими основними рівнями існують також аспірантура і докторантура.

Наша кафедра має певний досвід з підготовки магістрів з бухгалтерської справи. За підтримки ректорату Житомирського державного технологічного університету на обліково-фінансовому факультеті (ОФФ) на базі бухгалтерської наукової школи створено сприятливі умови для проведення наукових досліджень студентами, їхньої самореалізації, вибору тематики за інтересами після закінчення третього курсу. Тобто до здобуття ними ступеня бакалавра, але вже після набуття ґрунтовних теоретичних знань з фахових дисциплін, студенти, які прагнуть отримати кваліфікаційний рівень магістра, мають вільний доступ до кафедральної бібліотеки та електронного каталогу літературних джерел, які містять описи дисертацій, авторефератів, книг, періодичних видань, починаючи з 1845 р. Після закінчення третього курсу, в період літніх канікул студенти починають плідно працювати під керівництвом кандидатів економічних наук і залучаються до виступів на наукових, науково-практичних конференціях, що забезпечує систематизацію і поглиблення знань та вміння відстоювати власну точку зору.

Отже, виходячи з досвіду підготовки магістрів на факультеті, ми можемо стверджувати, що займатися науковою роботою, здобувати поглиблені спеціальні знання та вміння інноваційного характеру студентам слід розпочинати вже після третього курсу. Цу забезпечить відповідність їхнiх зусиль престижному у всьому світі ступеню магістр.

Усе сказане є формальною стороною проблеми. Складніше із поєднанням суттєвих ознак нашої бухгалтерської освітньої школи з деякими установками європейської інтеграції. Річ у тому, що прагнення до мобільності в між’європейському обміні фахівцями (скажімо, бухгалтерами, які знають іноземні мови, володіють навиками роботи з комп’ютерними програмами), неминуче пов’язується з прагматичним, а тому винятково прикладним підходом до завдань бухгалтерської освіти. В історії нашого бухгалтерсько-освітнього досвіду це вже було. Реформування бухгалтерської традиції у 1920—1930 роках пролеткультівськими ідеологами призвело лише до утилітарного спрощення. Але час показав (з експериментами бухгалтерських курсів, профшкіл, технікумів, училищ і навіть галузевих інститутів), що це хибний шлях, і ми, починаючи з 1970 років, повернулися до дійсно життєздатної структури академічної бухгалтерської освіти, яку сьогодні уособлюють університети. До 1990 років чотирьохрічна освіта забезпечувала достатній рівень підготовки спеціалістів з бухгалтерського обліку, діяла аспірантура та докторантура.

Чи відповідає такий бухгалтерсько-освітянський досвід, а правильніше навчені нами фахівці-бухгалтери європейським вимогам? Судячи з відтоку наших випускників в Європу та сьогоднішнього напливу іноземних студентів до вітчизняних університетів та аспірантури, відповідь однозначна — так! А це підказує, що необхідно змінювати вектор — не ми під практику Європи, а на паритетних засадах, і Європа мала б вивчити український досвід підготовки обліково- економічних кадрів. Справді, які підстави руйнувати змістовні надбання вітчизняної підготовки бухгалтерів заради уніфікації форм, придатних для інших фігурантів? Це не державний підхід. У разі огульного пристосування наших надбань до такого роду процесів як Болонський, ми остаточно втратимо і працевлаштування наших бухгалтерів у Європі, й іноземних студентів на ринку бухгалтерсько-освітніх послуг.

Всі особливості національної бухгалтерської галузі освіти, на яких наполягаємо, зводяться ось до чого: необхідно вилучити з вищезазначеної двоциклової структури освітньо-кваліфікаційних рівнів Болонських вимог позиції «молодший спеціаліст», встановити першим академічним ступенем рівень «бакалавр» і залишити тривалість навчання не менше нiж чотири роки. Тобто так, як у бакалавра за європейським баченням. Але навантаження повинне бути не менше, нiж 34—36 годин на тиждень. Не слід непродумано нав’язувати нашим студентам самостійне вивчення предметів, слід враховувати вітчизняний досвід, вимоги, менталітет. Уже сьогодні студенти першого курсу перебувають в університеті не більше нiж три години. І якщо в інших країнах їх навчено самостійно працювати, то як бути нам?

Необхідно усвідомити, що бакалавр як засіб оптимізації комунікативності європейської системи вищої освіти (цільова установка всіх реформаторських дій Болонської декларації) фактично слугує можливості переорієнтації студента вже після того, як він став бакалавром, у ті чи інші більш вузькі спеціалізації, та не в одну, а, можливо, в декілька. Питається, чи є потреба у бухгалтера, котрий закінчив технікум, коледж, училище, йти, скажімо, в університет на один рік для здобуття фаху бакалавра, чи вужче — виконавця, що спеціалізується в тій чи іншій галузі обліку? Гадаю, таке питання є абсурдним. Кажуть, збільшуються можливості працевлаштування, оскільки студент раніше отримує диплом. Але роботодавча система для молодших спеціалістів, тобто випускників технікумів і коледжів, в Україні не склалася. Жоден власник не хоче брати на досить відповідальну фінансово-економічну роботу «дітей» віком до 18-ти років. І тут є проблеми. У Європі критерієм залучення до бухгалтерської посади переважно залишається рівень професійної майстерності. І це вже суттєва деталь нашої бухгалтерської діяльності, особливо в умовах сучасних змін форм власності та географії працевлаштування.

На право існування в наших умовах «бакалавра» ніби-то працює й такий аргумент: після одержання диплома і працевлаштування вони, «бакалаври», можуть продовжувати навчання на заочній чи вечірній формах. Власне, це загальноєвропейська практика. Нашою професією можна займатися заочно, і це вже доведено, але за умови, що людина працює за фахом. В університетах не повинно бути заочних відділень для підготовки бакалаврів.

Тому після здобуття кваліфікації бакалавра на базі повної середньої освіти, ті, хто бажає заочно одержати вищий рівень, повинні працювати за спеціальністю.

Є проблеми й у підготовці магістрів. Кваліфікаційний рівень магістр — це дійсно якісно вищий рівень фахівця порівняно з нашим спеціалістом. Він історично сформований у світі, причому на засадах господарського способу пізнання. Що ж до ступеня магістра наук — майстра, наставника, — то його володарі орієнтувалися на конкретний вид професійної діяльності і могли зі знанням справи працювати в різних галузях. І якщо ступінь доктора частіше за все присвоювався випускникам теологічного, правового та медичного факультетів, то ступінь магістра — випускникам факультетів «вільних мистецтв» (тобто гуманітарних наук). Це стабільна константа безперервного навчання, яка акумулює й репродукує фактично весь бухгалтерський простір українського світобачення. І зауважу: якщо ми виявимо певну інертність, то скоро будемо вимушені переробляти програми спеціалістів на програми бакалаврів. Тобто за терміном навчання взагалі згортати навчання бухгалтерської справи.

Кваліфікаційний рівень «магістр» треба вводити, але тільки на базі повного обсягу навчання бакалавра. Для нас принциповими у зв’язку з цим є два питання. Перше: магістр — це інший рівень освіти (після чотирьох років для «бакалавра»), який отримується не шляхом скорочення (деформації) попереднього. Друге: нам потрібен, виходячи зі специфіки нашої професії, магістр практичного (тобто виконавець чи викладач) та наукового (науковець) спрямування.

З магістром наукового спрямування справа більш-менш опрацьована і повною мірою реальна, якщо вуз має для цього відповідні кадри та спеціалізовану бібліотеку, комп’ютерні класи. У зв’язку з цим зауважу, що в практиці європейських коледжів немає теоретичних факультетів, а бухгалтерів-науковців традиційно готують в університетах. У нас бухгалтерська діяльність та її наукове осмислення — в одному профільному закладі. Практична діяльність й наука, стимулюючи одне одного, дають нашій школі певні переваги порівняно з європейською практикою. Там — це «слабке місце». Не випадково у документах Болонського процесу ідея поєднання у навчальних закладах практики і науки є пріоритетною. В європейських університетах підготовка магістрів — це певна проблема (науково-методична база, кадри, досвід тощо).

Теоретик, на відміну від практика, не займається процесом виробництва матеріальних благ. Здійснюючи свою діяльність у сфері духовного виробництва, він займається узагальненням суспільно-виробничої діяльності з метою вироблення нових фактів і створення наукових основ для подальшого удосконалення об’єктивної реальності. І теоретики, і практики можуть здійснювати свою діяльність в одній або у різних сферах.

Сучасна багаторівнева система вищої освіти, природно, взаємозв’язана з особливостями соціально-економічних структур, які функціонують сьогодні. Вона має дві основні моделі: англо-американську і західноєвропейську. Процес цей відбувається досить активно, але значних позитивних зрушень усе ж недостатньо. Практично ще не розроблено якісних програм для різних рівнів навчання; є певні труднощі у створенні необхідних для вищих рівнів поглиблених і спеціалізованих навчальних дисциплін з основної «ринкової» тематики; відповідно до потреб вітчизняної і світової науки і практики непростою є проблема забезпечення достатньо кваліфікованими викладацькими кадрами процесу підготовки навчальних матеріалів, наукових розробок і методичних рекомендацій. Не склалася поки і чітка організаційна структура підрозділів вищих навчальних закладів, пристосована не до моно-, а до багаторівневої системи освіти.

Причин цього багато, і головна з них — це тяжіння навчальних, наукових та інших структур, що виникають при багаторівневій освіті, до моделей, прийнятих у більшості країн світу — за типом бакалавр і магістр. Проте перехід до них не може визначатися лише формальним відтворенням схем, що дiють там. Неможливо сліпо копіювати програми, що використовуються за кордоном. Потрібно також внести певні корективи в організацію нових структур і їхню взаємодію в межах єдиного навчального закладу тощо. Інша група причин полягає у властивому нашому мисленню консерватизмі і скептичному ставленні до нової справи, а також у відомих лінощах, які стримують входження в інноваційний процес. Цим частково і пояснюється реальна перевага у нас старих форм, які не дозволяють використовувати перевірений світовою практикою зарубіжний досвід. Причини ці носять багато в чому суб’єктивно-психологічний характер, але їх можна подолати за наявності чітких орієнтирів для вирішення проблем, які виникли.

Підсумовуючи, наголосимо, що рухаючись у напрямі Болонського процесу, ми можемо системно модернізувати освітньо-кваліфікаційну структуру бухгалтерського, зокрема економічно- правового виховання, але з урахуванням вітчизняного стабільного конкурентноздатного досвіду, що допоможе зберегти освітні традиції, що iснують, та привести їх у відповідність до європейського рівня.

Безумовно, можна стверджувати, що для перехідного етапу не підходить збереження у незмінному виді старої системи, що склалася за попередні роки. Це, однак, не означає, що вона не містить позитивних засад. Адже рівень підготовки фахівців у нашій країні мав ряд позитивних рис, адекватних вимогам свого часу.

Проте зберігати стару систему навчання у незмінному вигляді не можна. Ті, хто наполягає на цьому, вдаються до крайності, оскільки не беруть до уваги змін, що відбуваються в Україні. Це загальна обставина, обумовлена переходом до ринкових відносин і необхідністю орієнтувати пізнавальні процеси на вивчення їхньої суті, що перш за все змінилася; це відкритість країни, яка дозволила їй наблизитися до світового досвіду, у тому числі наукового й освітнього; це можливість ознайомитися із загальноприйнятою практикою навчального процесу в зарубіжних країнах; це обмін студентами і багато іншого.

Обґрунтовувавши перехід на багаторівневе навчання за англо-американським або західноєвропейським типами, українські вузи виходять з можливості видати випускникам диплом бакалавра або магістра міжнародного рівня. У зв’язку з цим особливо гостро постає проблема цінності дипломів, одержаних у нашій освітній системі, не тільки усередині країни, а й за її межами.

Слід зазначити, що в будь-якій країні є відмінності у рейтингу дипломів про вищу освіту. У питанні порівняльних оцінок дипломів різних вузів поєднується багато компонентів. І у нас в Україні цінність дипломів є різною, хоча організаційно-управлінські і методичні прийоми навчання в основному однакові, а тривалість навчання у вузах п’ять років. Так само і статус випускників однаковий — фахівець отримує диплом державного зразка у тій або іншій сфері; права власників дипломів також рівні — можливість працювати за фахом, можливість піти навчатися в аспірантуру тощо.

Однак у будь-якій країні світу навчальні заклади мають різний якісний рівень навчання — від визнаної високої якості (елітарні навчальні заклади) і достатньо хорошого рівня до менш якісного. Отже, залишається невирішеною головна проблема: знайти найефективніший спосіб поєднати те позитивне, що дала наявна вітчизняна структура вищої освіти, усунувши її недоліки, і те нове, що дає вивчення зарубіжного освітнього досвіду, використання тих його елементів, які доречні і цінні в умовах нашої держави. Вирішення цього завдання і дозволить українській вищій школі здійснювати підготовку фахівців бухгалтерського профілю міжнародного рівня.

Франц БУТИНЕЦЬ, доктор економiчних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України
Газета: 
Рубрика: