Уважно ознайомившись з ухваленим парламентом державним бюджетом України на 2007 рік, а також з обґрунтуваннями накладеного на нього Президентом вето, я написав Президентові листа, у якому виклав свої міркування відносно колізії, яка утворилася. Не сподіваючись отримати відповідь, хотів би, щоб з моїми аргументами щодо цієї проблеми ознайомилися також читачі «Дня».
Почну з макроекономічних показників. Наводячи підстави для вето, глава держави вказує на невідповідність розрахункових показників бюджету їхнім реальним величинам і, зокрема, посилається на те, що вже сьогодні фактична інфляція на три відсотки більша за прогнозований рівень 2006 року. Та чи має це відношення до 2007 року і чи слід наступного року прогнозувати таку ж або навіть більшу інфляцію, враховуючи те, що запропонований бюджет істотно зменшує темпи (а не абсолютні цифри) зростання доходів населення та соціальних витрат держави? Тим не менше Президент посилається на висновки невідомих експертів, які вважають, що наступного року інфляційний показник буде суттєво вищий за той, від якого розраховувалися фінансові показники бюджету. Я запитую: а чому Президент та експерти, які його консультують, не враховують, що вже сьогодні приріст реальних доходів громадян та суб’єктів господарювання значно, на десятки відсотків, вище інфляції? Крім того, дані статистики також свідчать, що останнім часом тренд інфляції пішов вниз. І не варто б Президенту, який поряд з урядом несе відповідальність за все, що відбувається в країні, ініціювати інфляційні очікування. Вони, як відомо, також дуже дієвий чинник інфляції. Тим більше, що належним чином врахувати динаміку цього показника можна буде лише місяця через два-три. Адже статистика підвищення цін є дуже короткою — кілька місяців. А для надійного прогнозу потрібен ряд довжиною хоча б у 6-7 спостережень (6-7 місяців).
Президента також непокоїть, що після значного зростання споживчих цін і тарифів на житлово-комунальні послуги бюджет-2007 вдарить, насамперед, по найбільш соціально вразливих категоріях населення. Адже підвищити прожитковий мінімум до 395 гривень для осіб, які втратили працездатність, у ньому передбачається аж із 1 жовтня наступного року, тоді як фактичний розмір цього показника ще у жовтні цього року становив 390 гривень. У разі набуття чинності закону про бюджет, на думку Президента, кожен із 12 мільйонів пенсіонерів щомісяця, починаючи з 1 січня 2007 року, недоодержуватиме 25 гривень, і ця цифра невпинно зростатиме. Відповідаючи Президентові, не можу не сказати, що уряд також, мабуть, усвідомлює цю проблему, і саме тому передбачає субсидії у кілька мільярдів гривень. Крім того, і уряд і Президент мали б посприяти тому, щоб підприємства з житлово-комунального обслуговування працювали ефективніше, і в цьому разі (враховуючи зависокі операційні витрати) підвищення житлово-комунальних тарифів не було б таким болючим. Зауважу, що уряд це планує зробити і робить.
Знає він і про падіння у 3,5 раза, порівняно з 2005 роком, темпів зростання мінімальної заробітної плати, на чому акцентує, обгрунтовуючи своє вето, Президент. Однак, на мою думку, це — дивна позиція. Адже «маленькі українці» розплачуються у крамницях та на базарах зовсім не «темпами зростання мінімальної заробітної плати». Вони платять зі своїх реальних доходів, котрі бурхливо зростають і в котрі входить і заробітна плата, і субсидії, і невраховані чи навіть тіньові доходи домогосподарств тощо. Наприклад, у 2006 році доходи населення (орієнтовно) зростуть до 450—460 мільярдів гривень (22—24% до року 2005), заробітна плата — до 192—195 мільярдів гривень (22—23%). Це значно вище очікуваної інфляції.
Далі Президент наголошує на тому, що різке зменшення темпів зростання мінімальної зарплати означає погіршення умов оплати праці на переважній більшості підприємств, адже тарифні ставки згідно з галузевими угодами та колективними договорами встановлюються залежно від величини мінімальної зарплати. З огляду на зростання інфляції та збільшення вартості споживчого кошика закладене в бюджет зростання зарплат буде, фактично, нульовим, вважає Президент. Життя демонструє інше. Вже кілька років ми спостерігаємо високі темпи зростання реальних доходів та реальної заробітної плати. Причина цього феномену в тому, що уряд може впливати лише на близько 30% фонду оплати праці країни. Інша частина, яка належить до компетенції приватних підприємств, формується головним чином за рахунок зростання виробництва, розвитку ринку праці та загострення попиту на кваліфікованих працівників. Вже нині можна прогнозувати, що приріст реальної заробітної плати у році 2007 збережеться на рівні 20—25%. І, як наслідок, споживчий попит на внутрішньому ринку, щонайменше, не постраждає. Тоді як бюджетні кошти, спрямовувані урядом на інвестиції та інновації, підштовхнуть виробництво і, таким чином, знову ж таки опосередковано впливатимуть на зростання зарплат, а також і пенсій. Я впевнений, що Президент добре розуміє шкоду від тенденції до проїдання бюджету, яка склалася протягом останніх років. І лише політичні міркування ставлять його на інший бік бюджетної барикади.
Наостанок не можна не навести також заклик Президента до Верховної Ради врахувати його пропозиції до проекту держбюджету-2007 та не сказати, про його сподівання на підтримку тих парламентських сил, програми яких базуються на високих стандартах соціального захисту людей. Професійні пропагандисти та агітатори, що готували Президентові ці рядки, мабуть, забули, що насправді будь-які «високі стандарти» нижчі за сподівання та бажання людей, потреби яких (це добре відомо з соціології та психології) суб’єктивно, але завжди і скрізь вищі, ніж наявні доходи. То чи варто було писати про це у обгрунтуваннях бюджетного вето, беручи собі таким чином у союзники популістські сили? Так само не варто братися за визначення прожиткових мінімумів та мінімальних зарплат. Адже у Європі (куди ми йдемо) їх рівні визначаються у режимі соціального діалогу між роботодавцями і представниками найманих працівників. А президенти і прем’єри відіграють роль арбітрів, а не бухгалтерів. Дивно також, що активно втручаючись до бюджетного процесу, Ви, пане Президенте, відверто не хочете очолити процес соціального діалогу. І чому практично не працює Національна тристороння соціально-економічна рада при Президентові України, котра і мала б реалізувати цей діалог (Указ Президента від 29 грудня 2005 року №1871 «Про основні засади соціального діалогу в Україні»)?
