Кабінет Міністрів оприлюднив закон про державний бюджет на 2007 рік. Доходи держбюджету встановлені в обсязі 147,888 мільярда гривень, а витрати — 161,819 мільярда. Граничний розмір дефіциту запланований в обсязі 15,716 мільярда гривень. У порівнянні з держбюджетом-2006 доходи збільшилися на 16%, витрати — на 15,4%. Граничний розмір дефіциту зріс на 18,6%.
Закон передбачає, що мінімальна заробітна плата з 1 січня 2007 року становитиме 400 гривень на місяць, з 1 липня — 420 гривень, з 1 грудня — 450 гривень, тоді як нині, з липня 2006 року, вона становить 375 гривень. Рівень прожиткового мінімуму в законі підвищений до 492 гривень із 1 січня, 501 гривня — з 1 квітня і 510 гривень — з 1 жовтня, тоді як відповідно до держбюджету-2006 з жовтня поточного року він складає 472 гривні.
Зранку 22 грудня 2006 року у Президента України Віктора Ющенка відбулась нарада з приводу підписання цього закону, в якій взяли участь прем’єр-міністр Віктор Янукович, перший віце-прем’єр- міністр, міністр фінансів Микола Азаров та заступник керівника Cекретаріату Президента Арсеній Яценюк. На цій нараді було погоджено основні орієнтири і терміни підвищення соціальних стандартів у 2007 році.
Як відзначається у заяві прес-служби Кабміну, Президент і уряд взяли за основу домовленості щодо бюджету логіку, яка полягає у безумовному підвищенні соціальних стандартів на основі і за результатами економічного зростання. Тобто підвищення, гарантованого реальними фінансовими ресурсами і не знецінюваного інфляцією. Остаточне рішення щодо цього прийматиметься за результатами соціально-економічного розвитку країни у першому кварталі. За оцінками уряду, для забезпечення виконання вказаної домовленості необхідно буде додатково отримати близько 2,2 мільярда гривень доходів держбюджету. Уряд наголошує, що до 31 грудня 2006 року місцеві органи влади мають затвердити місцеві бюджети, а міністерства й відомства — нормативні документи, необхідні для виконання держбюджету з 1 січня 2007 року.
Досягнення компромісу між Президентом і прем’єр- міністром щодо підписання бюджету-2007 розглядається громадськістю як своєрідний новорічний подарунок. Однак відкритим залишається питання щодо принципів економічної політики на майбутнє, які акумулюються бюджетом держави. Чи будуть зроблені конструктивні висновки саме у цьому? Ось питання, яке не можна замовчувати. Як засвідчили майже трьохмісячні бюджетні дебати, йдеться фактично про протилежність концептуальних підходів до перспектив розвитку української економіки. З одного боку, про популістську політику «одного дня», якої, на жаль, дотримувалися в діалозі про бюджет Президент і його оточення, і з іншого, — про акценти уряду на необхідності призупинення деструктивної політики «беззастережного проїдання», яка сформувалася впродовж останнього часу і зосередженні зростаючої частки фінансових ресурсів держави на стратегії інноваційно-інвестиційного розвитку. Йдеться не про чиїсь суб’єктивні вподобання, а про об’єктивні реалії — потреби розширеного відтворення виробничного та інфраструктурного потенціалів економіки, який нині фактично деградує.
Проблема, врешті-решт, зводиться до призупинення небезпечної тенденції до зростання рівня державного споживання та відповідного зниження норми нагромадження основного капіталу — основи інвестиційно-інноваційного процесу. Ця тенденція особливо виразно почала даватися взнаки в останні два роки. До цього забезпечувалася політика поступового (хоча також недостатнього) зростання норми нагромадження. За даними Держкомстату, у 2002 році вона становила 19,2% ВВП, у 2003 р. — 20,6%, у 2004 р. — 22,6%, а у 2005 р. — 22%.
Щоб зрозуміти суть проблеми, звернемося до міжнародної статистики. Вона однозначно засвідчує: країни, які забезпечують відчутний прогрес не лише в суто економічній, а й у соціальній сфері, у зростанні добробуту населення, мають значно вищі, ніж в Україні, показники валового внутрішнього нагромадження. Це стосується насамперед скандинавських країн, темпи соціально-економічного прогресу яких є найбільшими серед країн Заходу: у 2002 р. такі нагромадження становили у Данії 26% ВВП, у Фінляндії — 28%, у Норвегії — 33%. Можна навести також у приклад Словаччину — 24% ВВП, Чехію — 26%, Канаду — 25%, Нідерланди — 26%. Після візиту Президента України у Республіку Корея, наводиться, як успішний приклад, економічна політика цієї країни. Однак при цьому чомусь замовчується, що в роки «корейського дива», коли було зроблено ривок від відсталої до по-сучасному новітньої економіки (нині Республіка Корея за рівнем ВВП посідає одинадцяте місце у світі), норма нагромадження у цій країні наближалася до 40% ВВП. Аналогічна ситуація спостерігається і у Китаї, де у 2000 році відповідний показник становив 40%, а у 2003 р. — 43%. За даними Світового банку, в Росії у 2000 році валове внутрішнє нагромадження становило 25%, у 2002 р. — 28% ВВП. Доречним буде зазначити, що й у колишньому СРСР норма нагромадження капіталу знаходилася на позначці 30% ВВП. Чому на Банковій не пояснюють мотиви протилежної логіки?
Можна сперечатися з приводу механізмів використання державних капітальних інвестицій, які є також складовою валового нагромадження. Однак принципова правомірність політики їхнє зростання, запропонованої урядом, також не може ставитися під сумнів. Знову ж таки, за розрахунками Світового банку, у 2004 році державні капітальні інвестиції в основний капітал в Україні становили 2,76% ВВП, тоді як в Іспанії — 3,5%, Польщі — 3,56%, Греції — 3,89%, Угорщині — 5,5%, Казахстані — 5,9%. У 2005 році частка державних капітальних видатків у нашій економіці скоротилася майже на 20%. Бюджетом-2007 передбачається їхнє зростання до 4,2—4,3% ВВП, що аж ніяк не суперечить відповідним параметрам інших країн. Чому виникають заперечення і щодо цієї економічно обґрунтованої позиції? Запропонований Банковою перерозподіл фінансових ресурсів у межах передбачуваних асигнувань відчутно зменшує цей показник. Чи доцільно це робити з точки зору перспектив нашого розвитку, розв’язання найгостріших питань структурних перетворень, насамперед — енергозбереження? Відповідь на ці питання залишається відкритою.
Зазвичай, дуже важливо, щоб керівники держави виявляли спроможність до компромісів. Однак не всі компроміси є значущими, а лише ті з них, що сприяють прогресивному поступу суспільства. Це стосується насамперед політичних компромісів щодо принципів економічної політики. У них завжди присутня загроза реанімації добре знаної, збанкрутілої в умовах тоталітарної системи, логіки першості політики над економікою. Власне, принципи тоталітаризму в сфері економіки у своїй основі формуються на відповідній логіці. Хочеться сподіватися на те, що це застереження не має відношення до компромісу стосовно бюджету-2007. Будемо сподіватися, що основні суб’єкти відповідних домовленостей враховували і враховуватимуть у майбутньому вказані колізії.
