Коли членові фракції «УДАР» у Київраді Іванові ПЛАЧКОВУ запропонували очолити наглядову раду компанії «Київенерго», де він раніше багато років був генеральним директором, він погодився і зробив нетиповий вчинок — добровільно склав повноваження депутата. Про політику він і не думав — просто як професіонал-енергетик повернувся на службу до киян. Бо для нього знову прийшов час рішень. Про них — у цьому інтерв’ю.
ЯК ПІДРАХУВАТИ КОРИСТЬ СХОВИЩ
— Один із парадоксів мажоритарної виборчої системи, до якої цього року повертається Україна, полягає в тому, що народного депутата обирають на окрузі і він просто приречений щось обіцяти своїм виборцям. Коли ви прийдете у Верховну Раду, то який виберете для роботи комітет: з ТЕКу, де ви визнаний фахівець, чи, можливо, з аграрного комплексу, куди, як я знаю, вас тягне любов до виноробства, чи ви ухвалите рішення на користь бюджетного комітету, щоб допомогти своїм землякам у розв’язанні транспортних проблем?
— Скажу одразу: у парламенті я хочу працювати в комітеті з паливно-енергетичного комплексу. Для мене у цій галузі секретів немає. А мета моя полягає в тому, аби інтегрувати українську енергосистему в європейську. Я докладу всіх зусиль, аби реалізувати цей проект. Сьогодні в України, з точки зору проривного і швидкого розвитку економіки, є дві можливості, де треба концентруватися. Це енергетика і сільське господарство. В енергетиці завдання полягає в тому, аби ефективно використовувати потенціал генеруючих потужностей, який сьогодні, по суті, не затребуваний. Ми не використовуємо можливості для експорту електроенергії — найбільш високотехнологічної і складної продукції, що існує в світі. Її резерви у нас дуже великі. Експортувати ми можемо не менше 10 — 15 тисяч мегават. Це — споживання двох Словакій.
— Як ви, майбутній член комітету з ТЕК, ставитеся до корпоратизації «Укртрансгазу», що почалася, і перспективи приватизації української ГТС?
— «Нафтогаз України» — це сьогодні компанія, м’яко кажучи, з великими економічними проблемами. Але корпорація зовсім не означає, що відразу буде проведено приватизацію.
Думається, підприємства, що мають стратегічне значення для енергетичної безпеки країни і її енергетичної незалежності — це газотранспортна система і підземні сховища газу — приватизації не підлягають в жодному разі. Приватизація, в принципі, можлива, але реально її провести дуже важко. Хто може оцінити вартість ГТС? Труби — так, можливо, але ГТС в цілому, ще й з підземними сховищами — це абсолютно нереальне завдання з безліччю невідомих. Як підрахувати користь сховищ для країни і для всієї Європи, так само як і ризики, пов’язані з рівнем наповнюваності ГТС у зв’язку з введенням обхідних маршрутів?
— А чи немає загрози, що за допомогою якихось хитромудрих схем українську ГТС все ж можна буде якимсь чином вивести з державної власності?
— Керівництво нашої країни, хто б його не очолював, розуміє, що українська ГТС одна з найнадійніших у світі, вона тривалий час працює без усіляких збоїв саме тому, що вона технічно налагоджена, перебуває у гарному стані. Так, час іде, і якась реконструкція й модернізація необхідна. І грошей, які здатна заробити наша ГТС, для цього цілком достатньо. А що стосується схем, то, зважаючи на досвід нашої приватизації, Україна — це країна геніальних людей, здатних придумати такі варіанти, які зараз передбачити неможливо. Але дозволити приватизувати ГТС рівнозначно тому, аби віддати частину території країни.
«НЕ «МІЙ» ПОСЕРЕДНИК, ЗНАЧИТЬ — ВОРОГ»
— Вже очевидно, що до парламентських виборів корінну економічну проблему України — грабіжницьку ціну на російський газ — не буде знято. Як вам бачиться її розв’язання?
— Ціна газу для України, дійсно, м’яко кажучи, несправедлива. Економічно її обѓрунтувати дуже важко і навряд чи можливо. Я думаю, що і в самому «Газпромі» її не зможуть вивести. Але справедливу ціну для України визначити не так складно. Вона повинна б відповідати тій, за якою продається газ у Європі, мінус вартість транзиту Україною і плюс-мінус ще 5-10% залежно від якихось інших чинників.
Так звана перша газова «війна» 2005 — 2006 років. Перемовини були дуже складними. Мене двічі відправляли у відставку. Та й сьогодні деякі колишні колеги по Кабміну пригадують, що, мовляв, тоді Плачков за спиною про щось домовився. А насправді 2 і 3 січня, коли газ був перекритий, майже нікого з них на місці не було — продовжували святкувати, каталися десь на лижах.
— Напевно, вони думали, що Президент знову зуміє домовитися в кулуарах?
— Переговори за участю Президента України і прем’єра були архіскладними. Візаві мені раз у раз повторювали: про що ви говорите, наш Президент сказав 250 доларів. Врешті-решт ціна на газ піднялася до 95 доларів, але й транзитний тариф для російського газу, що транспортувався нашою територією, теж був піднятий з 1,09 до 1,6 доларів за транспортування тисячі кубометрів газу на 100 кілометрів. В результаті економіка України не втратила ні копійки. До того ж було покінчено з системою бартерних, абсолютно незрозумілих закритих операцій. І коли потім звинувачували «РосУкрЕнерго» — ось хто у всьому винен, то мало хто знає, що це підприємство ще й до того два роки працювало на нашому ринку і його контракти на кінець 2004 роки були підписані ще до приходу уряду Юрія Єханурова, причому на 16 — 18 років. Я й зараз не бачу нічого страшного в практиці «РосУкрЕнерго». До того на нашому ринку працювала, поставляючи газ з Туркменістану, компанія «Ітера», потім був «Юралтрансгаз». А гучна боротьба з «РосУкрЕнерго» почалася лише через те, що це — «не мій посередник». Для мене ж вони всі були однакові. І, аби газ для України коштував 95 доларів, ми придумали таку схему: «Газпром» продає «РосУкрЕнерго» газ по 250 доларів (так, як сказав Путін), а «РосУкрЕнерго» купує його в Туркменістані по 60 доларів, аби в середньому виходило по 95 доларів. А аби ні «РосУкрЕнерго», ні «Газпром» не зайшли як монополісти на український ринок (це було б все одно, що пустити слона в крамницю для посуду), за моєю ідеєю була створена компанія «УкрГазЕнерго», яка як український резидент реалізовувала газ на внутрішньому ринку — для бюджету, для житлово-комунального господарства і населення. І лише промисловість отримувала газ від «РосУкрЕнерго». А коли пізніше ввели на ринок України «Газпром», то, як ми бачимо тепер, зробили велику помилку.
«У ПАРЛАМЕНТЕРІВ МАЄ БУТИ ПРАВО НА ПОБЛАЖЛИВІСТЬ»
— Ви згодні з тим, що парламентерів за допущені помилки потрібно карати?
— Знаючи цю справу зсередини, я просив би не судити парламентерів щодо газу дуже суворо. Особисто я свого часу отримав безцінний досвід таких складних перемовин, хоча й до того доводилося вести мову про кредит Світового банку. І, мені здається, я маю право говорити про поблажливість до парламентерів. Ця діяльність, всі наші газові проблеми взагалі уявляються мені галуззю, рішення в якій даються з величезною працею, пов’язані з найсерйознішими ризиками. Причому я бачу і деякі недоліки в тому, як ведеться сьогодні ця справа. Якщо Леонід Кучма міг вирішувати питання на рівні президентів, а потім залишалося утрушувати якісь формальні речі, то зараз така схема не працює. Тоді заздалегідь розроблялися не лише директиви парламентерам, але й увесь сценарій перемовин. Зараз керівники країн ведуть свою розмову на політичному рівні, а енергетичне міністерство з «Газпромом» — у якомусь таємному або напівтаємному режимі. Я думаю, ситуацію потрібно міняти і підключати до справи знаючих людей.
АВТОБАН ДО ЄВРОПИ
— Ви пропонуєте зробити рідну вам Бессарабію не лише каталізатором економічного розвитку України, але ще й регіоном, що формує нову архітектуру Євразійського континенту...
— Для реалізації цієї ідеї існує глибоко обґрунтована історична необхідність. На геополітичній мапі світу сьогодні домінують Сполучені Штати, Європейський Союз, Китай і Росія. А на Євроазіатському континенті існує об’єктивна історична необхідність у створенні геополітичної осі — Євросоюз, Україна і Росія. Євросоюз може привнести в неї високі технології і стандарти, Росія — сировину і ресурси. А Україна, на жаль, стала тріщиною на цій осі. У Росії дуже гарні стосунки з провідними країнами Євросоюзу, з якими у неї немає спільних кордонів. А Україна немовби збоку, хоча саме через нас ідуть усі зв’язки і всі труби. Ми — природна вісь, на яку слід було б нанизувати всі досягнення в співпраці. Тому наше завдання — стулити виниклу тріщину.
А що таке дорога Одеса — Рені? Особисто я над цим проектом працюю з 2004 року. Вона необхідна, звичайно, з соціальної точки зору. Тому що дев’ять районів Одеської області — це своєрідний анклав, у транспортному відношенні майже повністю відірваний від іншої країни. Така ситуація надзвичайно гальмує розвиток економічного потенціалу і регіону, і всієї країни. Ще важливіша ця магістраль з точки зору безпеки і територіальної цілісності України. Невипадково Румунія заштрихувала територію Бессарабії на своїх мапах як тимчасово окуповану. Так починається європейська тріщина. Адже колись саме тут, через Придунав’я, проходив найпряміший, а значить — найкоротший шлях з Азії до Європи. Її проклали ще давньогрецькі купці і мандрівники. Ним користувалися римляни, гуни, готи, тут вели свої полки Аспарук і Святослав. У Маяках у нас найкращий перехід через Дністер, а в районі Орловки, що в Ренійському районі, найзручніший перехід через Дунай.
І в нас, і в Румунії в Придунав’ї утворилися депресивні регіони. І коли транспортна комісія Євросоюзу порахувала перспективи, які обіцяє реалізація цього маршруту, то прийшла до висновку, що магістраль Одеса — Рені дасть потужну стимул-реакцію розвитку півдня України і одночасно допоможе вирішити проблеми депресивної частини Румунії. Досить сказати, що зможуть активізувати свою роботу всі порти Одеської області — Рені, Ізмаїл, Усть-Дунайськ, Іллічівськ, Південний, Одеса. Транспортний потік півдня Європи піде через Україну на Москву і далі в азіатські країни.
Магістраль мені бачиться концесійною, фінансувати її не обов’язково з бюджету. Я б запропонував, аби засновниками концесії стали Всесвітній банк, Європейський банк реконструкції і розвитку, уряд України. Спершу знадобиться близько 100 — 200 мільйонів доларів, але це, правда, крапля в морі, бо всього потрібно 4 мільярди. Інше забезпечить випуск цінних паперів. Проект вже здобув довіру шанованих світових фінансових інститутів і, я думаю, його цінні папери котируватимуться попитом на біржах і у простих громадян. «Укравтодор» вже провів у цьому напрямі величезну роботу. Вибраний маршрут. Дорога навіть була включена в число об’єктів, що будуються до Євро-2012. Але Одеса, на жаль, не потрапила в коло міст, де повинні були відбуватися матчі. Проте, я впевнений, що цей проект украй необхідний. Річ у тім, що, за моїми даними, Росія найближчим часом має намір перенести вектор своєї уваги з Криму на Одеську область. Тому що Крим — це, по суті, безвихідь, тоді як через наш регіон відкривається ще одне, причому дуже зручне, вікно для торгівлі з Європою. А ще ця дорога допоможе цивілізувати і перетворити на європейський курорт 200 кілометрів морського узбережжя від Білгород-Дністровського до Вилкового.
— Проект цієї дороги стане вашим головним козирем у Верховній Раді?
— Одним з головних. А на першому місці у мене буде низка законопроектів, які вже й зараз у стадії майже повної готовності. Перший передбачає, що упродовж найближчих п’яти років в Україні не повинно залишитися жодної школи, а тим більше дошкільного закладу, де туалети розташовуються поза будівлею. Це ганьба для нашої країни, і це також розлом, який відділяє Україну від Європи. Я радий, що цю ж думку просуває і прем’єр-міністр Микола Азаров.
Другий законопроект відстоюватиме право кожного громадянина України, де б він не жив — у місті чи селі — на нормальну питну воду, що відповідає чинним стандартам. (У нас ще до цього часу є населені пункти, де люди користуються водою, що завозиться). І третій закон — про утилізацію твердих побутових відходів, у яких сьогодні наші села просто потопають. Я якось попросив у свого діда поради з цього питання. І він мені розповів, що в наших краях при румунах діяв закон, який передбачав, що в кожному селі має бути, нехай і примітивний, але полігон для поховання відходів. І були люди, а у них коні й вози, які це сміття щодня вивозили з садиб. Що нам заважає ухвалити подібний закон в Україні? Це прості і відносно недорогі рішення навіть у масштабах усієї країни. Ми часто говоримо людям: жити буде краще, і на доказ зробленого наводимо цифри зростання ВВП. Але його, як відомо, ні на хліб не намазати, ні в кухоль не налити. Так давайте ж створювати і реалізовувати більше ось таких конкретних законів. Особисто я, разом з глобальними завданнями, ставлю собі й таку мету.
