Важко сказати, як АПК «може стати хребтом структурної перебудови нашої економіки», хоча про це наголошує Руслан Гарбар («День» №197 від 30 жовтня 2013 р.), посилаючись на інтерв’ю «Дню» аграрного мільярдера («День» №191 від 23.10.2013 р.). За даними Інституту аграрної економіки, другий миронівський мільярдер з кожного із 43 сіл, де він орендує землю, взяв на роботу в середньому всього по п’ять чоловік. За виробництва лише нетрудомістких зернових і олійних культур з використанням іноземної техніки (потужністю 450—550 к.с.) на площах 100—500 тис. га ріллі більше працівників не треба. Як і непотрібні наші, про які згадує автор, сільськогосподарське машинобудування (випускаємо техніку з потужністю у два-п’ять разів нижчою від потрібної агрохолдингам), переробна промисловість (експортуємо переважно сировину) тощо.
Отже, виникає питання щодо пропозиції підвищення заробітної плати до рівня її ціни: кому підвищувати? Тільки для п’яти працівників з розрахованою ціною робочої сили, чи тим 200—500 селян в кожному із сіл, що стали безробітними? Якщо уявити, що всі селяни плідно працюють у сільському господарстві, то для підвищення заробітної плати до рівня її ціни необхідно насамперед підвищити продуктивність праці. Іншого не буває. Німецька консультативна група, яка 1991 року зробила спробу в Україні допомогти у реформуванні аграрного сектора економіки, пояснювала, що для підвищення рівня заробітної плати в колишній НДР необхідно було на 70—80 % скоротили кількість працівників або ж різко змінити структуру виробництва товарної продукції (перепрофілюватися на виробництво плодоовочевої, тваринницької та іншої трудомісткої продукції). І при цьому надлишок робочої сили необхідно було працевлаштувати в інших галузях.
Щодо іншого станового хребта структурної перебудови — земельного. Відзначимо, що розораність сільськогосподарських угідь складає 80 %, що у 2,5—4 разів перевищує показники інших країн світу. Навіть ці країни з нижчими показниками розораності земель різною системою заходів (наприклад, кулісні, проміжні посіви, запроваджено контурно-меліоративне землеробство, законодавчо встановлено частки культур, які цілий рік займають поля дерниною, наприклад, багаторічні трави, озимі зернові тощо) не допускають перенасиченості сівозмін технічними культурами, що сприяють ерозії ґрунту і втраті гумусу (разом з поживними речовинами). Навіть у такій країні як США, де Служба охорони ґрунтів (СОГ) проводить щоденний моніторинг стану ґрунтів, кумулятивного накопичення пестицидів тощо, допустимі нормативи втрат орного шару ґрунту складають 2—11 т з 1 га ріллі. У нашій країні, за відсутності будь-якого екологічного контролю за структурою посівних площ (швидше — відсутності реакції влади на тривоги екологів), а тим більше за ґрунтами, втрати орного шару ґрунту, гумусу і поживних речовин від водної і вітрової ерозії ніхто достеменно не підраховував. Причому, структуру посівних площ перенасичено технічними культурами, що несуть високу ерозійну небезпеку, навіть на схилових та еродованих землях. Як зауважує Національний екологічний центр, лісосмуги, які захищають ґрунти від ерозії, сучасні бізнесмени успішно випалюють разом із стернею восени та вирубують. В Інтернеті фотографії наших полів з космосу, наприклад, Херсонської і Запорізької областей, є червоно-руді плями — ділянки, де вже немає живого родючого шару — лише глина. Мабуть, необхідно зменшити рівень розораності земель до цивілізованих норм (хоча б спочатку до 40—50 %) і залишити нащадкам придатну до сільськогосподарського використання землю, або ж дозволимо й далі збагачуватися декільком сотням сімей. Тобто, площу ріллі довести до 18—20 млн га і нарощувати експорт можна буде, якщо кожного другого українця залишити голодним. І цей ресурс за національного (державного підходу) ламає хребет економіки.
За нашими розрахунками, 2012 року тільки з виробництвом шести основних культур (озима пшениця, ярий ячмінь, кукурудза на зерно, насіння соняшнику, ріпаку і сої) з експортом продукції вивозять поживних речовин на суму 41,6 млрд грн, зокрема 19,2 — з основною продукцією і 22,4 млрд грн — з побічною (солома, лузга насіння соняшник — спалювання, експорт або ж перспектива першого і другого та експорт макухи олійних культур). Наприклад, із зерновими біологічний урожай виносить 6—7 % поживних речовин (олійні культури — 13—16 %), а весь урожай зерна (45 млн тонн без фуражу) — 2,925 млн тонн. За ціни однієї тонни діючої речовини NPK 10 тис. грн з урожаєм лише зернових (без фуражних) виносять поживних речовин і не повертають назад у ґрунт на суму 29,25 млрд грн. Тільки з розвитком тваринництва ці втрати мінімізуються. Наразі всі зацікавлені в експорті продукції рослинництва абсолютно не реагують, коли ж весь спектр продуктів харчування буде доступним всім верствам населення.
Щодо самої розробки стратегії розвитку аграрного сектору економіки, то у структурованій економіці (США, Канада, ЄС) проблему прибутковості всіх учасників інтегрованого виробництва вирішують саме організацією моніторингу витрат, цін, податків тощо та ефективною діяльністю професійних і міжпрофесійних організацій (не говоритимемо про інші інституції, наприклад, біржі). Останні узгоджують ціни, які забезпечують рентабельне виробництво на ланцюгу «виробництво — переробка -споживання» за наступною технологією: представники цих організацій за галузями узгоджують ціни і на завершення підписують з Міністром сільського господарства угоду про маркетинг. Всю комерційну діяльність на ланцюгу «виробництво — споживання» контролюють представники професійних організацій (включаючи споживачів), які мають право вета. За такої взаємодії неможливо одержувати надприбутки, наприклад, торгівлею.
Професор Любов Молдаван розробила пакет законів щодо діяльності професійних організацій в Україні, проте протягом 20 років Верховна Рада далі першого читання їх не розглядала.
У неструктурованій економіці аграрного сектору (в Україні) необхідно провести безліч заходів. Серед них:
1) оптимізувати агроландшафт, встановити допустиму структуру посівних площ за регіонами (з урахуванням ерозійної небезпеки кожної сільськогосподарської культури), стабілізувати виробництво на рівні попиту (внутрішнього і зовнішнього) шляхом оптимального їхнього територіального розміщення тощо;
2) розробити програму просторового розвитку територій у вигляді конкретного плану (регіональне розміщення будівництва або реконструкції переробних підприємств і залучення інвестицій) та створити Комітет з просторової організації території і ухвалити відповідний закон, де сформулювати цілі, задачі та принципи просторової організації. Юридична згода Комітету з просторової організації буде основою для освоєння іноземних інвестицій в регіоні саме в конкретну галузь у законодавчо встановлених обсягах (20—30 %);
3) оцінити потенціал територій для виробництва кожного виду сільськогосподарської продукції з визначенням оптимальних рівнів урожайності та продуктивності, допустимі рівні собівартості тощо за різних типів умов виробництва. Визначити регіони дефіцитного або надлишкового виробництва окремих видів сільськогосподарської продукції та зони збиткового або прибуткового виробництва;
4) оцінити за регіонами потреби населення щодо продуктів харчування та визначити держави, що нас оточують, як потенційних можливих імпортерів нашої сільськогосподарської продукції за роками — до 10—20 років, особливо враховуючи зростаючий дефіцит ресурсів (землі, води тощо);
5) створити аналітичний центр стратегічного прогнозування з організацією моніторингу цін на ресурси і продукцію ринку та розробити інформаційно-дорадчі системи, що інтегровані з системою моделей та розрахунків для потреб країни, областей, районів, підприємств, окремих галузей;
6) прорахувати в регіональному аспекті необхідну державну підтримку для організації селян в ефективні кооперативні структури згідно наперед визначеної спеціалізації, розмірів та для ефективного освоєння конкурентних ринків;
7) провести на міжгалузевих балансах розрахунки на перспективну структуру економіки потреби в ресурсах, кредитах, інвестиціях тощо і за їхньої допомоги розробити чіткі регіональні програми забезпечення державної підтримки поетапного за роками освоєння цих оптимальних розмірів підприємств (500—10 000 га) або ж кооперативів з технічного обслуговування селянських (фермерських) господарств (5—500 га) тощо.
Це деякі із заходів щодо розробки стратегії розвитку аграрного сектора економіки. Загалом же розробка національної стратегії (для всього народу, а не декілька сотень сімей) потребує вирішення багатьох складних задач і таку ж кількість розробки (або використання готових) економіко-математичних моделей. У будь-якому разі можна чекати позитивних змін в аграрному секторі економіки за відповідальності розробників за свої програмні накреслення шляхів структурної перебудови. А так програми розробляють одні й ті ж виконавці, згідно з якими за стратегію сприймають добутки площ посівів на урожайність сільськогосподарських культур. Завершуються вони пропозиціями щодо нарощування експорту та «розрахунками» необхідних дотацій в розмірі декілька сотень мільярдів доларів США.
