«Наситившись» легіонерами, політичні сили почали придивлятися до українців, які виїхали працювати за кордон. Нещодавно парламентський комітет з питань банківської діяльності запропонував кандидатуру відомого вченого-економіста Тимофія Милованова до складу оновленої ради НБУ.
Милованов закінчив столичну фізико-математичну школу №145, КПІ та Києво-Могилянську академію, а потім виїхав до США.
Сьогодні його називають одним із найперспективніших молодих економістів за останні п’ять років. Милованов захистив докторську дисертацію з економіки, працював у Боннському університеті, нині є доцентом університету в місті Піттсбург.
Разом з однодумцями 2014 року Милованов заснував громадську ініціативу VoxUkraine, яка на експертному рівні досліджує всі події в Україні й публічно дає свої рекомендації.
Власне, з рекомендацій для НБУ ми й розпочали нашу розмову.
— Призначити вас до наглядової ради НБУ рекомендував саме парламентський комітет з питань фінансової політики і банківської діяльності. Це — досить серйозне «місце». Як ви потрапили в поле зору парламентарів? Хто і про що розмовляв із вами в цьому контексті: про що запитували вас і що вам пропонували?
— Я не маю жодних політичних підтекстів. Хоча, щоправда, мене здивувало, що фракція «Самопоміч», яка запропонувала піти від них на цю посаду, нічого натомість не просила. Я поговорив з учасниками VoxUkraine, і вони мене «відпустили». Я відправив резюме, анкету, пройшов співбесіду і так потрапив.
— Серед восьми претендентів до складу Ради фактично всі, крім, хіба, вас, мають політичне забарвлення. То чи не боїтеся «спалити» свій рейтинг у такій компанії?
— Чого мені боятися? Я не гратимусь у політичні ігри.
— І не будете говорити «одним голосом» з усіма, якщо цього потребуватимуть певні політичні інтереси більшості в Раді?
— Якщо будуть голосування, в яких я бачитиму корупцію, то, звісно, не братиму в цьому участі.
— А як діятимете: будете мовчати чи публічно заявлятимете про виявлені зловживання?
— Я ще не знаю, як діє механізм Ради НБУ, спочатку треба його вивчити і діяти відповідно.
Напевно, ЗМІ було б цікаво, якби я сказав, що буду про це «кричати». Але проблема в тому, що інколи крик — це теж політичний тиск. Мені не цікава політика і популізм, бо головне на сьогодні — реально покращити роботу Нацбанку. Звісно, потрібно посилити його незалежність. Але, з іншого боку, ця незалежність теж має бути зваженою. Саме тому в Раду й призначають членів за різними квотами. Це мусять бути політичні призначення. Я намагатимуся зрозуміти, що хоче донести до НБУ банківський комітет та «Самопоміч», і порушуватиму ці питання. У мене — американська зарплатня, репутація, кар’єра...
«Я ГОТОВИЙ БИТИСЯ ЗА ПРАВДУ, АЛЕ ТІЛЬКИ ЗА ТУ, ЯКУ РОЗУМІЮ»
— Які три головних завдання бачите для оновленого складу Ради НБУ?
— За законом у її компетенції аудит діяльності НБУ, затвердження основ кредитно-грошової політики. Чим конкретно вона займатися? Не мені вирішувати, а всім разом. Можу сказати за себе. Перше — безумовно, мені доведеться багато працювати. Друге — підказуватиму певні академічні речі в реформуванні НБУ, на які не завжди звертають увагу. Наприклад, що НБУ — це не тільки макроекономічна політика, а й уникнення ризиків загалом у банківській системі. Третє — я пов’язаний із західною системою і можу принести в НБУ найкращий досвід із неї.
— Ви бачите свою роль як «моста» між Заходом та Україною?
— Між Україною та сучасними банківськими підходами. Сьогодні російський Центробанк розмовляє з інвесторами, маючи на руках багато моделей розвитку. НБУ за останній рік «підтягнувся», але працювати ще є де.
Звісно, що рішення, які ухвалює Нацбанк чи його Рада, завжди будуть політичними. Але відкладімо політику на якийсь момент убік і спробуймо зробити, як має бути.
— Вірите, що це справді можна зробити?
— Не можна. Але навіть якщо рішення будуть політичними, то їх все одно буде ухвалено на базі інформації, а не емоцій. Її треба дати.
— Ви насправді думаєте, що цієї інформації зараз немає? Що у владі НБУ просто не розуміють, що буде з економікою, коли гривня девальвує, чи девальвує?
— Політичні моменти будуть завжди, але треба вибудовувати правильну модель ухвалення рішень на базі об’єктивної інформації. Я готовий із цим допомагати. Якщо будуть дуже критичні корупційні (не політичні) речі, то я піду з Ради. Я готовий битися за правду, але тільки за ту, яку розумію.
Сьогодні проблема в чому? В тому, що дехто б’ється за надуману істину — і це розхитує ситуацію. Є човен, але немає якоря. Спочатку був Янукович, човен почав тонути, Януковича викинуло, але й далі штормить, бо немає стабільності, у кожного — своя правда. Це як із ситуацією, коли говоримо про корупцію: кожен десь недоплачує податки — і це нормально.
— Про що свідчить ситуація з корупційними звинуваченнями на Раді реформ при Президентові між міністром внутрішніх справ України Арсеном Аваковим та головою Одеської облдержадміністрації Міхеїлом Саакашвілі? На вашу думку за що боротьба: за зміну системи чи потоки?
— У США є лобіювання, є потоки, але якщо виявляють порушення, то винуватці опиняються за ґратами. Боротьба відбувається скрізь. Що для нас добре? Що вона стає публічною. Хоча ми до кінця не знаємо, за що борються...
Адже боротьба за потоки і є боротьбою за зміну системи. Але люди мають право знати, що це за потоки і кому вони відійдуть. Якщо населенню не подобається, куди вони ідуть, то воно має право вибрати інших людей до влади.
Дуже добре, що зараз боротьба вийшла на поверхню, бо раніше це робилося в кабінетах: п’ять осіб вирішували — хто, що, кому. Сьогодні громадськість поступово починає впливати на цей процес. Такого раніше не було в Україні. Раніше людям казали, що вони ні на що не впливають. Головне, щоб ця боротьба не переросла у насильство. Треба скористатися демократичними інструментами: виборами, дебатами, щоби розвести групи впливу. Нехай суспільство вчиться, тренується, і з часом ми почуємо дедалі більше риторики, скажімо: «ось є такі відомості й аргументи — поясніть», а не «мудак» чи «вкрав». Ці ризики система вже відчуває, тому намагається втримати владу. Але зробити цього не може, тому її трусить. Інцидент на нараді і з прем’єром у парламенті лише підтверджує це.
— Тобто ви хочете сказати, що конфлікт між Саакашвілі та Аваковим — це боротьба за потоки, яка приведе до зміни системи, чи не так?
— Було б дуже цікаво побачити детальніші дані про корупцію, про яку говорив Саакашвілі. Коли так «кидаються» словами, я не довіряю. Думаю, що зі сказаного багато чого є правдою, але жодного факту на підтвердження цього я ще не бачив.
Вся ця ситуація з Саакашвілі та Аваковим — ознака серйозної політичної боротьби. Якби йшлося лише про потоки, то вони домовилися б між собою.
— Хто: «нові» зі «старими»?
— Не обов’язково, можливо, трохи «старі» й «нові». Усі ми боремося. Хто — тут, хто — там.
Ті люди, які в 1990-х тут були бандитами, приїжджають у США, вчаться платити податки і стають нормальними бізнесменами. Або — ні, й опиняються за ґратами. Це все — результат правил та уміння їх дотримуватися. В Україні ще будуть інші правила й нова гра. І станеться це під тиском суспільства... за десять років. Критична маса мислячих людей уже з’явилася.
Можна хотіти одержати перемогу на Олімпійських іграх уже завтра, але без підготовки і щоденних тренувань це не реально. Лише завдяки щоденній роботі можливий результат, і він буде «стабільним».
Якщо за десять років побудуємо сильну Україну, то уникнемо ризику появи нового диктатора чи Майдану.
ПРО ПРИВАТИЗАЦІЮ ТА КОРУПЦІЮ
— В Україні на хвилі «зміни правил» намагаються розпродати залишки привабливої державної власності. Але чи час продавати, коли країна «на дні»?
— Керувати активами — не функція держави. У цьому — багато корупції, і подальше перебування підприємств у власності держави створює мотивацію для внутрішньої боротьби за контроль над нею.
— Якось дивно виходить: Президент закликає прискорити приватизацію, але водночас не поспішає продавати свою фабрику «Рошен», бо немає нормальної ціни...
— Ви змішуєте багато речей. До чого тут «Рошен»?
— До того, що коли йдеться про держпідприємства, то час для приватизації ідеальний, а для «Рошену» — ні.
— Ви пов’язуєте різні речі.
— Хіба? Мотив однаковий — продати.
— В одному разі компанія приватна, в другому — державна. Державні компанії приватизовують не для того, щоб дорого продати, а щоб не було корупції всередині її чиновницького апарату.
— ...І для отримання ефективного власника.
— Так. Питання в тому, якщо олігархи братимуть участь у цій приватизації, то як їм не продати... А Президент як приватна особа має повне право продавати чи — ні (і коли саме) свою власність...
— У такому разі логіка приватизації виглядає приблизно так: якщо у волоссі видно лупу, то ліпше відрубати голову, ніж купити лікувальний шампунь. Може, в США не знають такої речі, але для українців велика проблема, коли створені за гроші платників держпідприємства хочуть продати за копійки олігархам.
— Ви боретесь за справедливість, якої немає, бо ті самі державні підприємства обкрадають ізсередини.
— То, може, краще змінити неефективний менеджмент?
— Хто це зробить? Ті самі люди, які контролюють? Краще скористатися ринковими інструментами — приватизацією. Якщо ж хочете справедливості, то продайте «за копійки», але змусьте нових власників платити всі податки.
— Як це зробити, з огляду на те, що в Україні є успішним досвід лише «підкилимної» приватизації, яка, власне, і призвела до масштабних перекосів в економіці?
— За умов капіталізму завжди будуть багаті й бідні. На початку його формування завжди багато несправедливості. Люди просто хапають те, що можуть. Країна застрягла в несправедливості «1990-х».
Питання приватизації важливе і складне. До нього слід підходити обережно, щоб не створити монополій. Як уникнути цього? Є відомі стандартні методи. Зокрема — іноземні інвестиції. Для того щоб іноземні інвестори зайшли в Україну, потрібно захистити їхні права власності, тобто вичистити судову систему. Уряд має гарантувати інвесторам, що завтра їх не «кинуть» в Україні, тоді в олігархів з’явиться реальна конкуренція, а в країні — інвестиції.
