Сьогодні результати роботи уряду Юлії Тимошенко мають бути обговорені на відкритому засіданні Кабміну, на яке запрошені всі народні депутати — як від коаліції, так і від опозиції. «Уряд звітуватиме за 100 днів своєї діяльності й відповідатиме на всі запитання. Але у мене немає ніяких сумнівів, що з багатьох напрямків ми зможемо показати достатньо серйозний позитив», — заявила прем’єр-міністр. Чи це дійсно так?
Адже програма «Український прорив» не виконується. На жаль, «економічне стимулювання створення конкурентоспроможних виробництв у промисловості України, трансферу технологій та інноваційної діяльності» не піднято до рівня «основних стратегічних орієнтирів економічної політики». Залишилася на стадії відпрацьовування гасел і «всебічна підтримка підприємництва як основної рушійної сили соціально-економічного розвитку». У нас є доказ щодо цього. Адже на звернення українських асоціацій роботодавців урядовці просто не реагують. Виняток зроблено лише для Європейської бізнес асоціації.
Викликають запитання характерні для нинішніх урядовців заяви, що викликають запитання щодо їхнього професіоналізму. Наприклад, прем’єр-міністр заявляє: «Результати антиінфляційних заходів будуть відчутні вже за півроку». За її словами, урядові необхідний такий термін, щоб пригальмувати інфляцію (інформація з урядового порталу). Виходить, уряд не знає про суттєве світове прискорення зростання цін. Воно не оминуло навіть, Китай (1,5 млрд. громадян, до речі), Німеччину та інші економічно потужні країни із зразково низькою інфляцією. Невже можна впевнено приборкати зростання цін у маленькій та відкритій економіці України, коли ціни деруться вгору в багатьох країнах зі стабільними (протягом десятків років) цінами? Як то кажуть, нашому б теляті...
Зрозуміло, що глобалізація інфляції відбувається завдяки занадто м’якій грошовій політиці найпотужніших держав (фінансування війни в Іраці, наприклад) та скороченню пропозиції продовольства на світових ринках. Невже ми здатні зупинити війну, котра викликає шалені непродуктивні витрати й збільшує пропозицію грошей та прискорює інфляцію? Або чи можемо ми компенсувати збільшенням експорту продукції вітчизняного АПК скорочення пропозиції продовольства на Землі? Усе це — риторичні запитання. Тож складається враження, що уряд збирається використати сезонне, звичайне для літніх місяців, уповільнення темпів зростання цін як доказ результативності його боротьби з інфляцією. Сумно...
Водночас за ці сто днів уже маємо надто багато запитань щодо щирості зафіксованих в «прориві» обіцянок уряду. Зокрема, щодо «побудови сучасної конкурентоспроможної економіки на основі інноваційної та інвестиційної діяльності, заохочення спрямування фінансових, технологічних та організаційних ресурсів на інноваційні цілі». Захоплений боротьбою за газову трубу та за посаду мера Києва, уряд Тимошенко жодним словом, жодним рухом не згадує про реалізацію цієї правильної ідеї. Здавалося б, небагатої держави Україна мала б приділяти виключну увагу розвитку видів економічної діяльності, котрі є її міжнародними (національними) конкурентними перевагами. Iдеться про високотехнологічні та престижні види економічної діяльності, для прискореного розвитку яких Україна має визнаний у світовому співтоваристві потенціал. Більше того, вони і без державної допомоги швидко нарощують обсяги та свою присутність на ринках, тобто є доволі життєздатними. Більше того, прискорення їхнього розвитку дозволить Україні обійняти чільне місце на особливо перспективних світових ринках, продукція котрих має високу частку доданої вартості. А це — суперважливий фактор для небагатої української нації. При цьому важливо відзначити, що розвиток цих інноваційних галузей вимагає лишень удосконалення регуляторної політики. Іншими словами, йдеться про види економічної діяльності, прискорення розвитку яких не вимагає додаткового фінансування держави, хоча у країнах-конкурентах для них створюються спеціальні регуляторні умови. В Україні ж маємо діаметрально протилежну ситуацію. Тут навіть не можна знайти урядових документів (навіть їх проектів), котрі б ставили за мету стимулювати «розвиток конкуренції як основного чинника підвищення ефективності економіки». Повторюю: спрямовані на реалізаію цієї гостро правильної ідеї пропозиції асоціацій товаровиробників поки що залишаються поза увагою Кабміну. Зокрема, Асоціація суднобудівників України «Укрсудпром», не отримала навіть усних відповідей на свої півтора десятка звернень.
Про що йдеться? Асоціація суднобудівників «Укрсудпром» вважає конче необхідним приєднання України до «Угоди щодо нормальних умов конкуренції в комерційному суднобудуванні та судноремонті», котра діє в ЕС та Норвегії, США, Японії, Південній Кореї, Китаї з грудня 1994 року. Ми просимо уряд розглянути це питання в процесі обговорення підготовки економіки України до вступу до СОТ та утворення зони вільної торгівлі з Європейським Союзом. Відповіді немає. Отакий у нас діалог з бізнесом.
Але ж чи варто взагалі розвивати морську індустрію України у цілому та суднобудування зокрема?
Значимість суднобудування для економіки будь якої країни можна належним чином оцінити лише на основі відмови від застосовуваного в Україні галузевого підходу — рудимента планового соціалізму. Нагадаємо, що найбільшу частку економічного ефекту від створення судна нація отримує у сфері його експлуатації. Ефект, що надходить від експлуатації судна, як правило, у кілька разів більше витрат на будівництво. Тому вкрай важливо, щоб отримуваний за весь життєвий цикл судна (від його задуму до списання на металобрухт) економічний ефект був результатом взаємодії різних пов’язаних між собою видів економічної діяльності. А саме — суднобудування, судового машинобудування, приладобудування, судоплавств, вилову риби (та інших морепродуктів), судоремонту і портового господарства. Ці види економічної діяльності утворюють кластер морської індустрії. Само по собі відродження потужності українського суднобудування, безумовно, матиме колосальний економічний, а також соціальний ефект. Однак орієнтація нації на відродження всього кластеру, всієї морської індустрії матиме у рази кращі наслідки.
Саме тому вже кілька років поспіль наша Асоціація пропонує включити в економічну політику держави проблему розвитку морської індустрії України у цілому. Такий кластерний підхід не є українським квадратним колесом — так діють усі країни, що мають морську індустрію. В Україні це 2782 кілометрів практично незамерзаючої морської берегової смуги. Крім того, від СРСР наша держава отримала вельми потужну морську індустрію: 11 суднобудівних заводів, кілька десятків заводів машино- та приладобудування. Багато з них кращі в світі. А ще 19 портів і найбільший у світі морський перевізник — Чорноморське пароплавство (ЧМП, кілька сотен транспортних та інших судів). Крім того, «Укррічфлот», десяток НДІ і КБ, кілька ВНЗ, розвинену систему залучення, підготовки і закріплення кваліфікованих робітничих кадрів. (Немає у нас, щоправда, інститутів, котрі розробляли б стратегію розвитку флотів). Весь цей спадок дозволяв щороку поповнювати флоти десятками сучасних суден. Високі конкурентні якості українського суднобудування підтверджувалися тим, що значна частка його продукції (десятки відсотків) iшла на експорт — зарубіжні судовласники буквально виривали транспортні та риболовні судна з рук вітчизнянних судновласників. Відразу ж після розпаду СРСР американці легко скупили наші ролкери проекту 1609 «Атлантика» для поповнення флоту сил швидкого реагування. І для цього у них були вагомі підстави. Адже Україна щороку передавала Військово-морського флоту СРСР цілу ескадру бойових суден. Досить сказати, що раз у 3—4 роки до ВМФ СРСР з України надходив авіаносець.
Не менш вагомим був і внесок українських корабелів у розвиток торговельного судноплавства. Наші моряки перевозили (за даними 1990 року) понад 53 мільйони тонн вантажів. На жаль, сьогодні — лише близько 9 мільйонів тонн, або майже у 6 разів менше. Втрачено 44 мільйона тонн морських перевезень, або 25 мільярдів гривень валової виручки і 10 мільярдів гривень валової доданої вартості. Це створює проблеми для приморських міст України — Одеси, Миколаєва, Феодосії, Севастополя, Херсона, які мають досить обмежені доходи. І тут, схоже, не сприймають таку позицію уряду як виконання його обіцянок всіляко сприяти об’єднанню українських регіонів і протистояти розколу країни...
І ще одне припущення. Світ не втратив ці 44 мільйона тонн морських вантажів. Втратила Україна. Наші доходи пливуть у кишені закордонних судновласників. Нагадаємо, раніше Україна виловлювала близько 500 тисяч тонн риби і морепродуктів — сьогодні до 200 тисяч тонн, через що втрачаємо щороку кілька мільярдів гривень ВВП. До того ж морська індустрія давала престижну і непогано оплачувану роботу як мінімум 400—500 тисяч громадянам України, а сьогодні там працюють не більше 60—70 тисяч чоловік. Як тут не засмучуватися нашій байдужості, байдужості нації, що втратила одну з найважливіших своїх конкурентних переваг.
Iз відкритих джерел інформації (www.oecd.org) відомо: ще в грудні 1994 року Європейський Союз (сьогодні вже 27 країн) + Норвегія + США + Японія + Південна Корея + Китай створили спеціальні регуляторні умови для розвитку морської індустрії як єдиного комплексу (кластеру) взаємообумовлених видів економічної діяльності. Юридично це було оформлено прийняттям вищезгаданої «Угоди щодо нормальних умов конкуренції в комерційному суднобудуванні та судноремонті». Тобто, морська індустрія у згаданих 32-х країнах світу розвивається у координатах спеціального законодавства. Причому всі ці країни є членами ВТО — організації, котра пильно слідкує за збереженям добросовісної конкуренції. Це — країни ринкової демократії з населенням у понад два мільярди чоловік. А валовий продукт цих країн становить, за оцінками ЦРУ США, ледь не $43 трильйони, тоді як увесь світ виробляє $66 трильйонів. Отже, 32 країни, котрі виробляють 2/3 світового ВВП, мають для морської індустрії спеціальні правила гри.
Зрозуміло, що наша держава, яка виробляє тільки $364 мільярди ВВП (0,5% ВВП світу) і має сьогодні зовсім незначну морську індустрію, також не може не створити систему регулювання цього кластеру. І звичайно, тут нам має допомогти світовий досвід. Більше того, ми повинні підкорятися правилам, встановленим сильнішими морськими державами. Але Україна з березня 2005 року не має спеціальних регуляцій. Однак наша держава не Швейцарія і тим більше — не Монголія, яким ці регуляції не потрібні в силу відсутності морської індустрії як такої. Натомість вищезгадані 32 країни, усвідомлюючи важливість цього кластеру, запровадили вищезгаданою «Угодою...» спеціальні регуляторні правила для морської індустрії. Серед них пряме субсидування будівництва у розмірі 6— 9% контрактної ціни судна, фінансова допомога на будівництво суден для вітчизняних судновласників або на експорт, гарантування і субсидування відсотків відповідних дешевих кредитів (у тому числі й експортних), застосування прискореної амортизації, податкових послаблень, участь у фінансуванні проектуваня, НДКР та інших досліджень, розміщення державних замовлень на будівництво, участь урядів в управлінні верфями аж до їхньої націоналізації (Китай, Італія, Іспанія) тощо. Тим часом у нас ідуть зворотні процеси, що ставлять під загрозу національну безпеку. Тут, як приклад, можна навести останні, ще поки не перевірені, дані щодо власників найбільшого вітчизняного суднобудівного заводу «Океан». Ними, як повідомляє надійне джерело з Миколаєва, днями стали росіяни. Ще одні брати Чуркіни? Втім, це не має великого значення. Більш вагоме запитання: а чому так сталося? Iз впевненістю можу сказати, що іноземні інвестори не змогли працювати в умовах, які існують в Україні для таких підприємств...
Тим часом приєднання України до названої угоди створить системні умови для відродження морської індустрії. Такі, які існують, наприклад, у США. Там управління розвитком цієї індустрії здійснює спеціальний адміністративний орган — Maritme Administration. Не швидкозмінні політики, а професіонали морської індустрії, котрі мають доволі широкі повноваження. У нас такого органу влади немає. Крім того, у США з часів президента Франкліна Рузвельта існує система протекціоністських законів та норм. Наприклад, каботажне та внутрішнє судноплавство може у США здійснюватися лише на суднах, побудованих на вітчизняних верфях США та таких, що плавають під прапором США.
Наша асоціація виходить з того, що все одно українські політики зрозуміють, що море, і зокрема, Чорне — це другий чорнозем України. Саме тому ми продовжуємо докладати зусиль до включення в економічну політику уряду питання щодо розробки та затвердження державної регуляторної програми «Морська індустрія України». Ми пропонуємо урядові зосередится лише на вдосконаленні регуляцій розвитку морської індустрії і жодним словом не згадуємо про якесь бюджетне фінансування. Ми впевнені, що сприятливі регуляції дозволять корабелам, морякам та іншим працівникам морської індустрії самостійно відновити велич цього перспективного кластеру.
