Та, як з’ясувалося, там, де вони не були підкріплені політичною волею кардинально змінити «правила гри» (передусім примусити підприємства й державу «жити за коштами», а потім оголосити банкрутів банкрутами) ці заходи замість справжньої економічної стабільності призвели до своєрідного «метастабільного» стану, заснованого на «віртуальній економіці».
«Віртуальність» стала формою економічної поведінки, способом виживання квазісоціалістичної економіки у квазіринкових умовах. Тому деякі економісти й політики схильні не сприймати проблему всерйоз і навіть закликають ради «збереження промислового потенціалу» дати «віртуальній економіці» спокій і дозволити їй працювати. На жаль результат цієї «роботи» — зубожіння населення, руйнування інфраструктури, падіння освітнього рівня й посилення соціальних проблем — не залишає вибору.
Чому ж «віртуальна економіка» так погано працює? Ефективність економіки — основа добробуту народу — залежить від того, наскільки правильними виявляються мільйони рішень, які щодня приймаються учасниками ринку. Але люди роблять свій вибір, грунтуючись передусім на цінах та інших економічних індикаторах. Звісно, вони завжди відображають дійсність якоюсь мірою викривлено, тобто можна сказати, що деяка міра «віртуальності» присутня в будь-якій реальній економіці. Існує й безліч інших причин, які теж дезорієнтують учасників ринку, однак доти, поки ці перекручення не дуже великі, ринкова економіка може працювати досить ефективно.
Для того, щоб мати можливість вживати наявні ресурси з максимальною користю, люди з давніх-давен прагнули зменшити ступінь «віртуальності», тобто зробити економічні відносини якомога «прозорішими». Винахід грошей зіграв таку видатну роль у прогресі людства саме тому, що він дозволив зробити «прозорим» обмін товарами й порівнювати між собою корисність і рідкісність абсолютно несхожих товарів через їхні ринкові ціни. Планова економіка відмовилася від використання цих механізмів і, більш того, держава вважала своїм обов’язком підтримувати «руйнівників вартості» за рахунок прибуткових підприємств. Це цілком закономірно призвело до спотворень у розподілі ресурсів і структурі економіки. Результат дуже добре відомий.
Перехід до негрошових розрахунків у процесі «віртуалізації» — це теж крок назад, пов’язаний із значною втратою «прозорості», а значить, і ефективності економіки. Проте таким чином здійснюється зараз близько половини угод між підприємствами України. І всупереч поширеній думці, таке становище пов’язане не з тим, що НБУ проводить жорстку монетарну політику — по-перше, це не зовсім відповідає дійсності, а по-друге, варто йому надрукувати трохи грошей, як вони починають знецінюватися. Так виходить тому, що на гроші відсутній достатній попит. З ряду причин, частина з яких добре описана в статті К. Гедді та Е. Айкеса («День», №4), учасники «віртуальної економіки» прагнуть, навпаки, зробити ринок якнайменш «прозорим», тому не вимагають і не бажають оплати грошима. Це пов’язано з наявністю «картотеки-2» і права безакцептного списання. Відіграють свою роль й інші чинники, наприклад, високі відсоткові ставки, викликані фінансуванням бюджетного дефіциту.
Стійкість і «органічність» «віртуальної економіки» у пострадянських країнах небезпечна. Вона дозволяє відкладати найважливіші структурні реформи, ослабляє стимули для реструктуризації підприємств і підвищення якості менеджменту. Можливо, все це було б не так уже жахливо, якби відбувалося на фоні хоча б слабкого, але постійного зростання або принаймні відсутності спаду реальної (не «віртуальної») економіки. Однак видається цілком закономірним, що поки що жодній із країн, де було дозволено розвинутися «віртуальній економіці», не вдалося подолати спад. «Віртуальність» виявилася не менш, а можливо, й більш небезпечною перешкодою на шляху до процвітання, ніж такі широко відомі економічні проблеми як інфляція та відкриті субсидії збитковим підприємствам. Чим довше економіка «застряне» у «віртуальній» фазі, тим глибшою буде деградація економічного потенціалу, тим довшим і важчим потім буде шлях нагору.
Ми згодні з тим, що «віртуалізація» — справді швидше наслідок, ніж причина. Але наслідок не стільки ринкових реформ, скільки браку послідовності й комплексності при їхньому проведенні.
Гарвардський інститут міжнародного розвитку
