Сьогодні у світі й в Україні відзначається день соціальної справедливості.Чи є вона в нашій країні? Відповісти не просто. Нещодавно ми могли пишатися бодай тим, що у нас є високий трудовий потенціал. Але тут однозначності немає, і дехто, зокрема перший заступник директора Національного інституту стратегічних досліджень Ярослав Жаліло, ставить запитання: чи це вже не міф? Чи адекватний наш трудовий потенціал тим викликам, які сьогодні постають перед країною? Чи відповідає він вимогам до нього у світлі необхідності сформувати нову економіку? І чи існує в нашій країні послідовна політика, спрямована на соціальну справедливість, на розвиток, а не на пригнічення, трудового потенціалу?
Відповідаючи на ці запитання, можна б послатися на різнонаправлені тенденції та різноманітні факти. Але серед них ми обрали, здається, просто кричущий. Наприкінці минулого року податківці виявили в Україні 70 тисяч нелегальних працівників. Скільки їх насправді у нашій державі, мабуть, не знає ніхто. (Під час перевірок подібні порушення трудового законодавства фіксуються у 90% суб’єктів господарювання.) Невідомо також, зростає чи скорочується кількість трудових нелегалів і куди слід зараховувати тих, хто більше не належить до цієї категорії — до легальних працівників, до безробітних чи до емігрантів...
Утім, проблема ефективного використання трудового потенціалу цим не вичерпується. Як зауважує Я. Жаліло, на формування цієї суспільної категорії впливають і охорона здоров’я, і освіта, і культура, і навіть сім’я. Усі ці чинники повинні працювати на те, щоб трудовий потенціал нашої країни зростав і модернізувався відповідно до вимог часу.
Та завідувач відділу соціальної політики НІСД Ольга Пищуліна вважає, що новітні тенденції у світі формують принципово інший тип соціально-економічних відносин, аніж той, що склався в Україні. Індустріальний тип відносин добігає кінця, тоді як у багатьох країнах сформовані чи формуються постіндустріальні типи суспільства, які, у свою чергу, визначають принципово інші моделі ринку праці, а відтак і трудового потенціалу. Постіндустріальна технологія, зазначає Пищуліна, посилаючись на думку експертів, майже не створює нових робочих місць. Протягом останніх 40 років потреба в робітниках на одиницю продукції скоротилася більш як у 100 разів.
На думку фахівця, високий рівень безробіття, який складається останнім часом, і особливо за роки економічної кризи, призвів до змін навіть у базових постулатах соціальної держави, яка раніше сповідувала теорію повної зайнятості. Тепер дедалі частіше вживається такий термін, як природний відсоток безробіття. А згідно з останньою доповіддю Міжнародної організації праці, 55% загального приросту безробіття у світі дають саме розвинуті європейські країни, на долю яких у глобальній зайнятості припадає лише 15%. Пищуліна вважає це тривожною тенденцією та зазначає, що Україна теж може бути включена до такого глобального контексту. Тому, на її думку, влада мала б створювати якісь механізми і можливості для маневру, адже проблема набирає такого вигляду: «Або боротьба з бідністю, або боротьба з безробіттям».
Інша надзвичайно тривожна проблема, як вважає Пищуліна, полягає в дуже високих темпах комерціалізації освіти. «В Європі навіть точаться розмови про те, що час уже взагалі відмовитися від безкоштовної освіти і перейти до елітарної, — розповідає експерт і додає: — Ці нові тенденції ускладнюються специфічними українськими особливостями: на нашому ринку праці поєднуються такі протилежні тенденції, як дефіцит праці та його надлишок, маємо переважання неформальної зайнятості... Той трудовий потенціал, який дістався Україні у спадок, використовується неефективно, і тим самим ми відтворюємо низькоефективні галузі, які не дозволяють докорінно змінювати структуру економіки». На думку Пищуліної, серед тенденцій на ринку праці України слід відзначити напрямок до деіндустріалізації та переважний розвиток сфери послуг. Фахівець констатує, що це загальносвітова тенденція, але вона не сприяє якісним змінам в українській промисловості, а відповідно, й у трудовому потенціалі країни.
Як можна зарадити несприятливим тенденціям? Науковець вважає, що на ринку праці України більша регулююча роль має належати державі, оскільки «ринкові механізми самі по собі не дуже вдало регулюють ці процеси». При цьому Пищуліна наголошує, що, незважаючи на актуальність зростання попиту на ринку праці, сьогодні Україні не треба «йти тим шляхом, яким ми йшли, коли проголошували необхідність створення півмільйона нових робочих місц, і розглядати це як самоціль». Як вважає фахівець, у цьому питанні слід виходити з ролі України на міжнародному ринку розподілу праці й «створювати робочі місця лише в тих галузях, які можуть давати максимальний конкурентоспроможний ефект».
Підсумовуючи, Пищуліна наголошує, що «орієнтація (політики в сфері трудового потенціалу. — Авт.) на традиційні трудомісткі галузі стоїть на заваді зростанню економіки». На її думку, підвищення рівня знань і виникнення такої робочої сили, яка швидко реагує на виклики високотехнологічної економіки, є першою та основною запорукою як підвищення продуктивності праці, так і зростання продуктивності економіки взагалі. Тож перетворення на ринку праці можна і необхідно проводити, наголошує експерт, лише разом з реформами професійної освіти і стимулюючи участь роботодавців у розвитку трудового потенціалу країни.
Далеко не в усьому згоден з Пищуліною національний координатор Міжнародного бюро праці в Україні Василь Костриця. Зокрема, він наголошує на тому, що насправді питання «або безробіття, або бідність» сьогодні не стоїть. В Україні в середньому на одну вакансію припадає лише двоє безробітних, але працевлаштування на ці робочі місця за період із 2006-го до 2012 року становить від 43% до 52%. «Знаєте, де у нас найкраще здійснюється працевлаштування — у модельні агентства», — відзначає Костриця. Та найбільше його турбує те, що на початку чи навіть у пік кризи роботу з розвитку трудового потенціалу в Україні було зупинено і занедбано. «І сьогодні ми змушені нагадати державним органам про те, що їм слід повернутися до розробки відповідної стратегії», — наголошує Костриця. За його словами, це питання має надзвичайну актуальність для всіх країн світу.
Посилаючись на доповідь МОП, він стверджує, що навіть за поступового відновлення світової економіки кількість безробітних у світі за 2013—2014 роки щороку зростатиме на п’ять мільйонів. Костриця стверджує, що жодна країна світу не здатна самотужки подолати кризу на ринку праці. Утім, він наголошує на тому, що державі, як і приватним структурам, слід активно інвестувати у створення робочих місць, зокрема в інфраструктурні програми. Костриця зазначає, що сьогодні в Україні вісім мільйонів працездатних громадян належить до економічно неактивного населення. Він запитує: «Це вже назавжди втрачений потенціал, чи його ще можна повернути? Якщо ні, — продовжує Костриця, — то він перетворюється на тягар для державного й місцевого бюджетів. Це — катастрофа!»
Ще категоричніше оцінює стан трудового потенціалу України заступник голови Федерації профспілок України Сергій Кондратюк. Він зазначає: «Нас покидає вже не тільки інтелект нації, а й її генофонд» і додає, що до цього призвела політика економії на розвитку українського трудового потенціалу. «Це була трагічна помилка, — наголошує профспілковий функціонер, — за 21 рік ми не те що не скоротили розриву з передовими економіками світу, а й не досягли навіть рівня Радянського Союзу». На думку профспілок, український трудівники «мають нерентабельну працю», не можуть заробити навіть на просте відтворення робочої сили. У їхніх доходах менше 39% становить заробітна плата. Решта — дотації, допомоги, субсидії. Кондратюк також відзначає, що в Україні немає сенсу добиватися розвитку трудового потенціалу доти, поки не буде розв’язано проблеми престижності праці. «У нас престижним є все що завгодно: — каже Кондратюк, — битися на рингу, грати в футбол, демонструвати моделі вбрання. Не престижно виробляти суспільно необхідні товари й послуги. Сама система принижує працю в Україні». «Підвищення заробітної плати, — підказує урядові заступник голови ФПУ, — це найкраща інвестиція в розвиток трудового потенціалу України».
