Укотре Україну шокують розміри зарплат і премій урядовців і керівників державних компаній. То прем’єр-міністр Гройсман писав листи Наглядовій раді «Нафтогазу», вимагаючи понизити премії, а зараз подібні послання шле прем’єр Гончарук. Із таким же нульовим результатом. Зарплати та премії продовжують зростати ганебним чином, випередивши розміри оплати праці міністрів і керівників подібних компаній у найуспішніших країнах.
Упровадження «незалежних» наглядових рад у державні корпорації-монополії, а також у держбанки, було однією з ключових вимог міжнародних кредиторів. Уважається, що це була успішна реформа впродовж останніх декількох років. Начебто заради зниження корупції та підвищення ефективності. Проте, світова практика багато разів довела: без чіткого контролю держави, «незалежне» управління зведеться до махінацій. А «рука ринку» невблаганно стане дуже жадібною.
ХВОРОБА БОНУСАМИ
Криза 2008 року розкрила світу очі на нову проблему великого бізнесу. Через практику оцінювати діяльність компаній за котируваннями її акцій, протягом останніх десятиліть активно розвинулися нові механізми заохочення вищих менеджерів. Пріоритетними стали не досягнення довгострокових стратегічних результатів, а тактичні успіхи. Часто — намальовані. До премій і відсотків за здійснення великих операцій додалися бонуси за акціями власних компаній. Менеджери отримали можливість укладати зі своїми корпораціями угоду про викуп частини пакетів їхніх акцій у певному майбутньому (через 3-5 років), але за цінами сьогоднішнього дня (т.з. опціони). Простіше кажучи, в разі серйозного зростання вартості акцій компанії, її керівництво могло отримати дохід, що значно перевищує сумарну заробітну плату за весь час роботи. Для співробітників рангом нижче придумали свої пенсійні фонди, які вкладали всі можливі кошти в акції своїх же підприємств. Створився повний консенсус — усі хотіли, аби вартість акцій зростала щонайшвидше.
Як засвідчили французькі економісти Жерар Дюменіль і Домінік Леві, надання опціонів керівництву корпорацій стимулювало їх брати нові позики, які, разом із більшою частиною прибутку, використовували для викупу акцій цих же компаній. Що знову штовхало курс акцій угору. І це створило запоруку — фінансова та корпоративна еліти потребували одне одного.
На піку світового фінансової бульки середини двохтисячних проблема виросла до небувалих розмірів. І це стосувалося не лише банків.
Ризикувати стало елементарно вигідно: якщо справа вигоряє, менеджер отримує величезну виплату, якщо ні — збитки бере на себе банк. Навіть 2007 року, коли в США вирувала іпотечна криза і найбільші банки оголошували про списання безнадійних активів на сотні мільярдів, фінансисти отримали бонусів на $32,9 млрд, тобто не набагато менше, ніж рекордного за прибутком 2006 року. А за трильйонні збитки розплачувалися платники податків і акціонери. Найбільші сім банків США отримали $175 млрд державних коштів у межах антикризової програми.
Наприклад, 2008 року колишній топ-менеджер Goldman Sachs Роберт Стіл був призначений головою іншого американського банку — Wachovia. Незадовго до його краху Стіл видав собі та колегам 225 млн «преміальних».
А найбільш хрестоматійним випадком називають банкротство Lehman Brothers, з якого і розпочалася криза в США: його голова правління Річард Фолд отримав компенсацію в $480 млн. Таким чином, жодні величезні премії майбутнім керівникам «Укрзалізниці» не гарантують від її майбутнього банкротства.
Недаремно після кризи багато країн намагалися законодавчо обмежити бонуси менеджменту. 2009-го в Греції, Великобританії та Франції був упроваджений так званий «суперподаток» на бонуси банкірів, що становить від 50 до 90% від суми бонусу. Також запроваджено обмеження, згідно з яким скористатися великим бонусом банкіри зможуть лише через три роки. 2013 року Європарламент також істотно обмежив бонуси банкірам.
Навіть після кризи бонуси продовжували зростати, незважаючи на осуд громадськості.
Бонус голови одного з найбільших банків Великобританії «Барклайс» (Barclays) Боба Даймонда за 2011 рік склав 6,5 млн фунтів стерлінгів (близько $9,78 млн). Але це ніяк не перешкодило йому завдати збитків своєму банку. Наступного року «Барклайс» був оштрафований на 290 млн фунтів (понад $436 млн) за гігантську аферу з маніпуляціями ставками іпотечних кредитів, через що Даймонд був відправлений у відставку. Збитки банку за підсумками 2012 року склали 1,09 млрд фунтів (близько $1,64 млрд доларів).
Щоправда, в порівнянні з українськими керівниками державних компаній, британський банкір виглядає навіть якось бідненько.
ФАЛЬСИФІКАЦІЯ КОРПОРАТИВНОЇ ЗВІТНОСТІ
Для одержання великих зарплат і бонусів менеджмент корпорацій у різних країнах почав масштабно фальсифікувати звітність. На початку XXI століття світом прокотилися багаточисельні скандали. Практично завжди йшлося про завищення прибутку компаній і підозріло своєчасний продаж їхнім керівництвом своїх пакетів акцій незадовго до банкротства.
Приклад компанії Rank Xerox наводить Нобелівський лауреат Джозеф Стігліц: «Продаючи партії устаткування до Латинської Америки на умовах лізингу, компанія Xerox, наприклад, умить зараховувала всі майбутні зиски в прибуток, фіктивно завищуючи його «всього» на $6,4 млрд!»
Високий поточний прибуток компанії неминуче викликав різке зростання її акцій, які менеджери могли або швидко продати з максимальним зиском, або взяти приватний кредит під заставу свого пакету акцій.
Маскувати скромні прибутки корпорацій стало можливим за умови скупки своїх акцій на ринку, корпоративного злиття, використання опціонів на власні акції при оплаті праці вищих менеджерів замість збільшення витрат на заробітну плату, «закопування» збитків на позабалансових рахунках тощо.
За даними Стігліца, за 2001 рік реальний прибуток у Microsoft складав близько третини оголошеного, в Intel — менш однієї п’ятої, а збитки Yahoo! були занижені вдесятеро.
«ЕНРОН»
Найгучнішим був скандал, що вибухнув 2001—2002 роками довкола енергетичної компанії Enron. Свого часу компанія стала першою, що володіла всеамериканською мережею газових трубопроводів. Через деякий час, крім газу, Enron працювала в електричній галузі. А потім посіла свою нішу в торгівлі. До 2000 року «Енрон» перетворилася на сьому за величиною компанію США, на яку працювала 21 тисяча людей у 40 країнах світу.
Джозеф Стігліц (із книжки «Ревучі дев’яності»): «Енрон — енергетична компанія, що піднялася майже з небуття на рівень підприємства з річним обігом у $101 млрд, лише для того, щоб зазнати краху й оголосити про банкротство. Всього за декілька років вона стала емблемою всього того помилкового та нечесного, що відбувалося в період 1990-х — корпоративної жадібності, скандалів, пов’язаних із бухгалтерською звітністю, зловживаннями впливом на публічну політику, банківськими скандалами та вільноринковими заклинаннями... Зарубіжна діяльність корпорації теж стала втіленням найбільш темних сторін глобалізації по-американськи та зловживанням корпоративною могутністю США за кордоном».
Якраз перед офіційним банкротством у жовтні 2001-го надбанням гласності стали позабалансові рахунки «Енрон». Компанія вхитрялася протягом декількох років ховати збитки в багато сотень мільйонів на рахунках своїх дочірніх компаній. Усього в «Енрон» було 3000 підрозділів і фірм-сателітів! Треть — в офшорах.
Операції з електроенергією, що проводилися через дочірні компанії, давали можливість «роздувати» собівартість і, відповідно, — ціну електрики для споживачів (як тут не пригадати справжні причини підвищення всіх тарифів в Україні).
З іншого боку, на офшорні фірми оформлялися борги корпорації. За даними ЗМІ, головний фінансовий адміністратор «Енрон», Ендрю Фастоу, що розробив цю грандіозну схему, отримав від діяльності одного з офшорів понад $30 млн, а його помічник Майкл Коппер — $10 млн. Але знову ж таки, в порівнянні з нашими менеджерами держкорпорацій, виглядають скромно.
Фальсифікації допомагали ухилятися від податків. Для податкових органів корпорація була абсолютно збитковою. Тому податок на прибуток «Енрон» не платився взагалі. До того ж — він зі скарбниці отримував величезні податкові відшкодування — до 400 млн доларів за декілька років.
Але разом із тим махінатори приголомшували ринок надзвичайним «зростанням». Наприкінці 90-х вони малювали середньорічні темпи зростання валових прибутків «Енрон» у 57%! Це навіть більше, ніж у флагмана «нової економіки» компанії Cisco Systems (41%).
Унаслідок банкротства акціонери втратили понад $60 млрд. У папери цієї компанії були вкладені $2 млрд американських пенсіонерів.
Але великі акціонери чомусь устигнули вчасно продати свої акції. З 1999-го до липня 2001 року 29 членів правління компанії «Енрон» лише від продажу акцій своєї компанії отримали в цілому понад мільярд доларів. У січні 2002 року стало відомо, що серед найбільших акціонерів компанії «Енрон» було 14 з сотні найбільш важливих фігур американського уряду. Серед них: тодішній очільник Пентагону Дональд Рамсфелд, заступник директора Агентства з охорони довкілля (EPA) Лінда Фішер, заступник секретаря Державного казначейства Пітер Фішер, представник Міністерства зовнішньоекономічних зв’язків Роберт Зеллік, іміджмейкер президента Буша Карл Роув.
За даними американських ЗМІ, корпорація спонсорувала 71 сенатора та 188 членів Палати представників США з обох партій.
Не дивно, що компанія отримала безпрецедентну частку в державних постачаннях електроенергії та великі податкові пільги.
Лобізм «Енрон» заслуговує на серію окремих детективних статей і книжок — хабарі, махінації і навіть загадкові смерті.
Знову цитата Стігліца: «Передбачалося, що Америка випробує для всього світу нову, працездатну модель ринкової економіки. Насправді виявилося, що це модель кланово-мафіозного капіталізму... Америка, особливо чиновники з міністерства фінансів, попереджала Східну Азію про шкоду кланово-мафіозного капіталізму й одночасно сама практикувала його. Шляхом завуальованого підкупу властей «Енрон» отримала понад $3,6 млрд у вигляді страхування ризиків і державного фінансування».
Світовий досвід стверджує: без чіткого регулювання держави навіть приватний бізнес перекладатиме свої збитки на плечі населення, а менеджери при цьому зароблятимуть надхмарні суми. Ще більш суворішого контролю вимагають державні корпорації-монополії.
ВИСНОВКИ ДЛЯ УКРАЇНИ
Реформа управління державними компаніями вимагає обов’язкового коректування. Потрібно не лише обмежити зарплати та премії до розумних меж. Необхідно у кожному окремому випадку прив’язати премії до важливих для конкретної галузі показників. Зниження (непідвищення) тарифів монополій для населення та бізнесу повинно стати одним із умов преміювання менеджерів. Тому, наприклад, низькими транспортними тарифами багато держав збільшують свої транзитні потоки та підвищують конкурентоздатність власних експортерів. Низькими енергетичними тарифами підвищують конкурентоздатність власної промисловості та залучають зовнішніх інвесторів. А прийнятними тарифами для населення підвищують внутрішній попит на товари та послуги й зміцнюють політичну стабільність.
Подібні важливі та дуже конкретні критерії також повинні стати мірилом успішності урядовців.
