Національна академія аграрних наук (НААН) України завершує розробляти державну галузеву програму із розвитку вівчарства до 2020 р. Система державних заходів має відродити та посилити експортний потенціал галузі, щоб відкрити нові експортні ринки. «Нещодавно делегація міністерства разом із прем’єр-міністром відвідали Катар, раніше — Саудівську Аравію та інші країни. Я можу запевнити, що вони сьогодні готові закуповувати українську баранину, оскільки зараз ці країни величезну кількість продукції імпортують із Австралії. Україна ж є вигіднішою державою — щодо природнокліматичних умов, якості та територіального розташування. Тому цей напрямок є перспективним, і ми будемо його розвивати», — пояснив причину пильної уваги держави до вівчарства міністр аграрної політики та продовольства України Миколи Присяжнюк,
Утім, оптимізм міністра про швидкий розвиток вівчарства, м’яко кажучи, передчасний. Починаючи з 1990-х років чисельність овець в Україні скоротилася з 8,5 до 1,1 млн голів, а випуск вовни та баранини впав у вісім і дев’ять разів відповідно. Замість великих господарств вівчарством почали займатися переважно дрібні. Сьогодні 72% всього поголів’я овець утримується в приватних господарствах. Поодинокі ж підприємства, які займаються розведенням, мають 300 і менше голів овець. Усе це призвело до того, що середній показник виробництва баранини на одну людину в Україні впав до катастрофічно низького рівня — 0,18 — 0,19 кг на рік.
Різкий спад можна пояснити кількома причинами. «Популярність вовни зменшується, синтетика поступово перемагає у легкій промисловості. Тож попит з боку підприємств легкої промисловості скорочується», — розповідає начальник відділу ветеринарної медицини та зоотехнії президії НААН Олександр Костенко.
«Б’є» по галузі відсутність спільних дій товаровиробників та переробників вовни. Зникли й державні замовлення на продукцію вівчарства. Поглибила кризові явища в галузі скасування квоти на закупівлю натуральної вовни для пошиття шкільної форми, військового та спецодягу. Усе це призвело до скорочення прибутковості галузі на 72—75%. А собівартість вовни у сільгосппідприємствах знизилась до 20—25 гривень за кілограм. Утім, в Україні ще лишилися унікальні генетичні ресурси племінних овець різних порід, які у разі зміни державницького підходу можуть відновити галузь.
«Майбутнє вітчизняного вівчарства — у розвитку м’ясного і молочного напрямків», — каже Костенко. Для цього підбирають і систему державних заходів у програмі на 2020 р. Зокрема, продовжує він, із бюджету виплачуватимуть дотацію, а також компенсуватимуть 30-50% вартості будівництва товарних комплексів для утримання понад тисячі овець. Сьогодні в Херсонській області на базі інституту «Асканія-Нова» створюють інвестиційне підприємство на 250—300 тисяч голів овець із комплексною переробкою продукції та виходом її на зовнішній ринок.
Голова СПГ «Бех і сім’я» Наталія Бех — одна з тих, хто чекає на появу нової програми з розвитку вівчарства. Кілька років тому жінка ризикнула й почала займатися вирощуванням овець. До кризи 2008 року справи йшли добре, однак фінансова криза ускладнила життя, тож замість 1200 овець романівської породи в господарстві лишилося 300. Починаючи з 2000 року фермерське господарство постійно отримувало державну підтримку на утримання, збереження та на збільшення кількості поголів’я племінного молодняка. «Поки була ця програма, підприємство працювало й розвивалося», — розповідає вона. Втім, цього року такої допомоги Наталія не отримали через бюрократичну тяганину. Жінка розповіла, що минулого року зібрала всі зазначені на сайті галузевого міністерства папери для оформлення допомоги, але, коли принесла їх на реєстрацію, дізналася, що потрібні ще якісь документи, та не встигла їх вчасно дістати. Тому бюджетної підтримки не отримала. А це суттєві кошти — до 200 гривень на утримання однієї вівці та до 400 гривень на збереження та збільшення поголів’я. Довелося затягнути паски, відмовитися від найманих працівників і разом з п’ятьма своїми дітьми працювати на фермі. Тож, каже вона, треба спростити систему отримання бюджетного дотування галузі.
За словами Н. Бех, на другому місці після обігових коштів — питання вільних земель, де можна випасати овець та косити сіно. «Землю просто вибивають з-під ніг. Зрозуміло, що земля, на якій випасаємо овець та косимо сіно, не може дати такого економічного результату, як при вирощуванні на ній кукурудзи. Але ж не можна засіяти всі землі кукурудзою чи ріпаком, виснажити і кинути їх, не вносячи туди жодного граму органіки», — каже вона. Тому держава має знайти механізм, щоб забезпечити вівчарство вільними земельними ресурсами. Як варіант, каже вона, можна провести моніторинг земель сільськогосподарського призначення, якщо земля використовується не за призначенням або взагалі пустує — змусити її власників платити податок. «Тоді кожен власник прийде до фермера і здасть землю в оренду, щоб земля не пустувала, або сам оброблятиме її», — каже вона.
