Державна пенсійна політика потребує постійного коригування не лише з огляду на поточну ситуацію, а й з урахуванням довгострокової перспективи. Виникла низка проблем, на які нині потрібно знайти адекватні відповіді.
Найбільші проблеми з соціальним захистом осіб похилого віку виникають і надалі загострюватимуться в тих країнах, де населення як старіє, так і скорочується. За період 1993—2012 рр. чисельність наявного населення в Україні зменшилась із 52,2 до 45,5 млн осіб. За часткою жителів віком 60 років і старше ми потрапили до тридцятки найстаріших держав світу. На початок 2013 р. цей показник склав 21,2% (для порівняння: 1990 р. — 18,7%, 2000 р. — 20,8%). Усі без винятку прогнози подальшого перебігу демографічних процесів, виконані і вітчизняними, і закордонними експертами, свідчать про неминуче збереження таких тенденцій. По мірі того, як поріг старості перетнуть численні покоління народжених наприкінці першої — на початку другої половини XX ст., найвищі темпи зростання частки літніх контингентів населення очікуються у 2015—2020-х і в першій половині 2040-х років. Відповідно до розрахунків науковців НАН України, за середнім варіантом прогнозу на початок 2051 р. в Україні проживатиме 39,6 млн людей, частка населення віком 60 років і старше 2020 р. сягне 24%, 2050 р. — понад 32%. Якщо 2012 р. на тисячу жителів віком 16—59 років припадало 334 особи старшого віку, то 2020 р. очікується 410, а 2050 р. — 630 осіб. Коефіцієнт системного навантаження (відношення кількості пенсіонерів до кількості платників пенсійних внесків) може збільшитися з 87 до 125%, тобто четверо працівників повинні будуть утримувати п’ятьох пенсіонерів.
З огляду на це, виправданим є запровадження поступового підвищення пенсійного віку для жінок із 55 до 60 років. Позитивом цього буде зростання розміру їхньої пенсії у зв’язку зі збільшенням страхового стажу.
Проте такі зміни викликають суспільний резонанс. Послабити негативне сприйняття підвищення пенсійного віку можна шляхом надання кожній працюючій жінці права виходу на пенсію раніше встановленої законодавством межі на півтора-два роки за кожну народжену та виховану до 18 років дитину. Водночас це стимулюватиме кількість дітонароджень. Низький рівень народжуваності негативно позначається на стійкості пенсійної системи, оскільки звужується демографічна база відтворення трудоресурсного потенціалу, а отже, й можливості залучення коштів у пенсійний фонд. На початку цього століття Україна мала один із найнижчих у світі сумарний показник народжуваності — 1,1 дитини. Хоча нині він підвищився до 1,47, залишається далеким від величини, необхідної для простого відтворення поколінь.
Законодавчі нововведення 2011 року мають й інші недоліки. Зокрема, слід усунути негативні наслідки підвищення страхового стажу, необхідного для призначення пенсії за віком у мінімальному розмірі (для чоловіків — із 25 до 35 років, для жінок — із 20 до 30 років). При внесенні змін до Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» не було враховано, що особи передпенсійного віку, інші особи, старші за 50 років, які мали страховий стаж, необхідний для призначення пенсій відповідно до чинного на 1 жовтня 2011 р. законодавства, фактично були позбавлені права на призначення пенсії за віком у повному розмірі з огляду на неможливість набуття додатково 10 років стажу до досягнення ними пенсійного віку.
У майбутньому тема підняття пенсійного віку на І (солідарному) рівні пенсійної системи неминуче знову спливатиме на порядку денному. Довгострокова державна політика в цій сфері повинна розроблятися вже зараз на підставі поліваріантного прогнозу демографічної ситуації та соціально-економічного розвитку до 2051 року.
Наступною проблемою, що потребує нагального вирішення, є соціальна несправедливість чинної системи пенсійного забезпечення: з одного боку, існує зрівнялівка пенсій більшості пенсіонерів на рівні, наближеному до прожиткового мінімуму, з іншого — необґрунтована диференціація, коли окремі категорії пенсіонерів за професійною ознакою отримують пенсії, в рази вищі за середні. Учитель, який пропрацював на користь держави 40 років, не повинен одержувати пенсію вдвічі меншу, аніж міліціонер, який працював тільки 20 років.
Але до переліку дострокових, спеціальних пенсіонерів повинні належати, крім інших, працівники з дійсно шкідливими умовами праці, що негативно впливають на стан здоров’я та тривалість життя (вугільна, металургійна, хімічна промисловість тощо). Зрозуміло, що така професійна шкода потребує адекватної компенсації. Водночас на деяких виробництвах новітні технології дають змогу істотно убезпечити умови праці, проте правила пенсійного забезпечення залишилися незмінними. Одним із варіантів вирішення проблеми може бути розробка державної програми модернізації робочих місць, яка повинна бути спрямована на стимулювання роботодавців щодо створення безпечних умов праці шляхом застосування техніко-технологічних інновацій з подальшою переатестацією переліку робочих місць за рівнем шкідливості.
До пільгових пенсіонерів належать представники деяких соціально важливих секторів, які нині є недофінансованими, а зайнятість у них стимулюється пенсійними пільгами, наприклад науковці, окремі категорії працівників соціального забезпечення тощо. Тут пенсія відіграє, по суті, роль відстроченого платежу, своєрідної компенсації за недоотриману протягом трудової діяльності заробітну плату. Щодо них пенсійна пільга має бути монетизована, тобто працівники замість дострокового виходу на пенсію повинні отримувати належну заробітну плату. За допомогою такого підходу, крім іншого, можна вдосконалити ринок праці в цих галузях, підвищивши його привабливість серед молодшого покоління.
Необхідно розмежувати джерела фінансування пенсій, призначених за різними пенсійними програмами, в тому числі поступово перевести фінансування дострокових пенсій (за списками № 1 і № 2), інших категорій підвищених пенсій у систему недержавних пенсійних фондів з обов’язковим відрахуванням до них пенсійних внесків з боку відповідних роботодавців.
Збільшення доходів Пенсійного фонду України (ПФУ) потребує розширення легальної зайнятості населення та легалізації оплати праці. Система загальнообов’язкового державного пенсійного страхування повинна охопити всіх працюючих громадян, у тому числі й тих, які забезпечують себе роботою самостійно, а також найманих працівників у приватному секторі економіки. Доки понад 30% заробітної плати в Україні виплачуватиметься «у конвертах», неможливо говорити про реальне підвищення пенсійного забезпечення. За деякими оцінками, в Україні «прихована» зарплата, на яку не нараховуються податки, становить 9—11% ВВП країни. Гіпотетично оподаткування тіньових заробітних плат дасть змогу зменшити дефіцит бюджету ПФУ майже на 2% ВВП.
Очевидно, що чиста солідарна пенсійна система нині не здатна вирішити проблеми пенсійного забезпечення громадян України. За розрахунками фахівців, збільшення чисельності пенсіонерів і відповідно навантаження на працюючих призведе до зростання дефіциту бюджету ПФУ від 3,3% 2020 р. до 9,0% 2050 р., що загрожує фінансовій стабільності країни. Тому слід продовжувати роботу щодо запровадження загальнообов’язкового накопичувального пенсійного страхування (ІІ рівень пенсійної системи) з інвестуванням пенсійних накопичень у реальний сектор економіки.
Розумне та раціональне використання страхових внесків як інвестицій спроможне забезпечити значний мультиплікативний економічний і соціальний ефект, який стане відчутним у наступному десятилітті.
Накопичувальне пенсійне страхування слугує інструментом підтримки стабільності пенсійної системи в період фінансово-економічних криз. Протягом гострої фази кризи його кошти можуть бути використані як додаткове джерело доходів солідарного рівня для компенсації зменшення доходів пенсійного фонду. Переспрямування грошового потоку може бути оформлене як державне запозичення з використанням облігацій внутрішньої держпозики. Для цього слід внести зміни до статті 89 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», які передбачали б можливість оперативного коригування основних напрямів інвестиційної політики, спричиненого виключно дією фінансових криз, у частині нормативів інвестування.
Важливим завданням є оптимізація організаційно-адміністративного забезпечення функціонування загальнообов’язкового державного соціального страхування, в тому числі пенсійного. Таке страхування на підставі профільних законів здійснюється відповідними фондами: Пенсійним фондом України, Фондом соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, Фондом соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України, Фондом загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття. Функціонування усіх чотирьох фондів зумовлено єдиною логікою, що спирається на страховий принцип.
Вважаємо за необхідне посилити роль держави в управлінні фінансовими ресурсами та контролі за їх використанням шляхом створення в кінцевому рахунку єдиного державного органу, який об’єднував би в собі функції перелічених фондів. Це надасть можливість підвищити ефективність використання фінансових і людських ресурсів, зокрема скорочення штату на 10%, зменшення управлінських витрат внаслідок синергетичного ефекту. Йдеться про побудову цілісної уніфікованої системи управління в галузі соціального страхування. Слід забезпечити максимальну транспарентність такого єдиного фонду і регулярне оприлюднення на офіційному веб-сайті інформації про його доходи й витрати, видатки на адміністративно-господарські витрати, у тому числі розмір винагород посадових осіб, а також результати перевірок діяльності. Це сприятиме підвищенню відповідальності посадових осіб та обізнаності громадськості, а отже, й довіри до пенсійної реформи.
Запропоновані заходи потребують доопрацювання законодавчо-нормативної бази не шляхом внесення точкових змін до численних актів (скажімо, нині існує 16 різних законодавчих актів, що регулюють пенсійне забезпечення громадян), а на комплексній основі — через кодифікацію законодавства із соціального страхування (створення щось на зразок Кодексу соціального страхування). Це відповідає кращій світовій практиці та є заходом гармонізації вітчизняного законодавства і законодавства ЄС у галузі соціального страхування.
Насамкінець, реформування пенсійної системи саме по собі не зможе забезпечити баланс пенсійних доходів та видатків. Необхідною умовою ефективного фінансування пенсійного забезпечення є стійке, не обов’язково швидке, економічне зростання і спричинені ним збільшення зайнятості та заробітних плат, легалізація економіки і доходів у поєднанні з поступовою трансформацією суспільної психології, формуванням переконання в необхідності заощаджень на старість.
