Передові країни живуть сьогодні в так званому суспільстві знань. До них підтягуються й усі інші. В результаті в світі сьогодні йде щось на зразок «холодної війни» знань. Україну також втягнуто в цей процес, але особливих перемог поки на цьому фронті немає. Вчені вважають, що для прориву в економіці за рахунок науки треба досягнути критичної маси наукоємності продукції, що випускається в країні, забезпечивши спрацювання економічної функції науки. Для цього, на їхню думку, необхідно забезпечити фінансування науки, як мінімум, на рівні 1,7% від ВВП.
Жодного разу за роки незалежності витрати на українську науку не вийшли на цю межу, відзначив директор Центру досліджень науково-технічного потенціалу й історії науки ім. Г.М. Діброва НАНУ Борис Малицький, виступаючи в Києві на міжнародній конференції «Суспільство знань: нові виклики науці та вченим».
На жаль, Україна виступає на світовій арені лише як потужний інтелектуальний донор. За словами Малицького, приблизно половина наукового потенціалу країни виконує закордонні замовлення. Як зробити так, щоб знання продукувалися в інтересах нашої країни? Малицький вважає, що потрібні стимули протягом усього інноваційного процесу, аж до впровадження, і наводить у приклад Японію. Коли там було створено авто з електричним приводом, уряд ухвалив рішення пересадити на нього всіх держслужбовців та зробити знижки для покупців. І виробництво електромобілів відразу пішло вгору. В Україні, на думку Малицького, треба формувати суспільство знань і перебудовувати структуру економіки у бік високих технологій.
Учасників конференції об’єднували спільні больові точки на шляху розвитку науки. Після розпаду СРСР вона випала з числа державних пріоритетів, що завдало непоправного збитку науковому потенціалу Академій наук у країнах СНД. У Національній академії наук України цей потенціал скоротився більш ніж у два рази в порівнянні з 1990 роком. Iз науки практично пішла молодь і фахівці середнього віку — найпродуктивніша частина наукового співтовариства. Сьогодні наука безнадійно старіє, визнають вчені, а можливостей залучити молодь до наукових установ практично немає.
Нерозв’язною залишається проблема забезпечення молодих фахівців житлом. Як вважає віце-президент НАНУ Віталій Походенко, система пільгового молодіжного довгострокового кредитування на купівлю житла неефективна, вона не дає шансів на отримання квартири, враховуючи сьогоднішні ціни на нерухомість і рівень зарплат у науковому середовищі.
Але низькі зарплати — це лише один бік падіння престижності праці вченого. Давно вже говорять про необхідність зміцнення матеріально-технічної бази науки. За словами Походенка, на обладнанні, що є в наукових інститутах неможливо вирішувати ті найскладніші завдання, що ставляться перед сучасною наукою. Лише минулого року — вперше за останні 10 років — НАНУ отримала з держбюджету гроші на модернізацію приладової бази. Звідси віце-президент робить невтішний висновок: можливості займатися наукою на світовому рівні у закордонного вченого, який має найсучасніше обладнання, і у його українського колеги, який працює з приладом 70—80-х років, незрівнянні.
До речі, в СНД українські вчені не є винятком. Подібна ситуація й у інших країнах колишнього СРСР. Вчені, які представляли країни СНД, були одностайні: ключ до розв’язання проблеми залучення й закріплення молоді в науці знаходиться в руках держави. Вона має, нарешті, перейти від декларацій про пріоритетність сфери науки до дієвої масштабної її підтримки.
