Навіть зараз, на останньому році діяльності Президента, можна констатувати цілковиту відсутність стратегії розвитку й філософії реформ
Аналізуючи досвід розвитку економічної сфери України з часів отримання незалежності, можна з очевидним жалем констатувати, що це був негативний досвід. Причому діяльність як нинішнього, так і попереднього президентів держави в економічній сфері пройшла під знаменом імітації. Імітації реформ і їхньої підміни кустарно-пропагандистськими вишукуваннями.
При всій самовідстороненості від розв'язання економічних проблем нинішнім Президентом, і діяльність його попередника аж ніяк не відзначалася економічним конструктивом. Те, що можна було ефективно здійснити в перші роки незалежності, заслонилося економічним романтизмом, закладеним у підмурівок «розбудови» першого президента незалежної України. Це позначилося на спрощеному сприйнятті тогочасним економічним оточенням президента соціально-економічних процесів. Фактично ці люди так і залишилися під впливом міфів примітивної радянської пропаганди. Наприклад, тривалий час вона характеризувала Україну як «всесоюзну житницю», яка спроможна прогодувати всю Європу тощо. При цьому виявлялося відверте нерозуміння того, якою ціною має бути забезпечений вихід України на світові ринки. Те саме можна сказати й про процес запровадження національної валюти — мрії про те, що вона буде «міцнішою за долар». Не менш перекручена уява малювала і процес переходу України на ціни світового ринку. Як загальнонаціональні, так і районні газети вміщували явно помилкові позитивні рейтинги України одного німецького банку. Ряд таких прикладів можна продовжувати досить довго. При цьому ніби сам факт отримання незалежності й «могутня державницька діяльність» повинні були компенсувати прогресуючу деградацію економіки.
Із часу виборів 1994 року в сфері економіки була фактично одна світла сторінка — проголошення так званого «курсу радикальних ринкових реформ». Причому саме проголошення. Сам текст, озвучений у Верховній Раді, мабуть, так і залишився вершиною досягнення економістів адміністрації Президента. І в будь-якому разі нинішній Президент залишиться в історії яскравим прикладом того, як можна проголосити досить здорові ідеї, але із самого початку не докладати жодних зусиль для їхньої реалізації.
Нинішній Президент не виніс уроків із діяльності свого попередника, практично не робилося спроб щось змінити на краще. Відразу після виборів на Президента покладали великі надії промислові й підприємницькі кола, широкі верстви населення. Цей кредит довіри не виправдано. Імідж Президента як нерішучої найвищої посадової особи держави, неспроможної проводити курс реформ в обраному напрямку, вже неможливо змінити. Навіть зараз, на останньому році діяльності Президента, можна констатувати цілковиту відсутність стратегії розвитку й філософії реформ. Усе це підміняється різноманітними гаслами й закликами, взятими з часів «розвиненого соціалізму», що дисонують із твердженнями про ринкову трансформацію країни. Єдина стратегічна за формою програма «Україна-2010» явно готувалася людьми, котрі 2010 року в кращому разі самі няньчитимуть онуків, але аж ніяк не займатимуться державою. Спроби гучних назв періодів розвитку України, що робилися раніше, характеристика типів та етапів реформ за умов їхньої відсутності спричиняли тільки природне роздратування.
Зараз можна констатувати цілковиту відсутність довіри населення і суб'єктів господарської діяльності до Президента та інших державних органів. Національні товаровиробники не мають належних умов для розвитку виробництва, не стимулюється процес накопичення та інвестування капіталу в економіку України, пожвавлення випуску й збуту вітчизняної продукції. Надзвичайно часті зміни урядів і постійна загроза відставки відволікає урядові структури від належного виконання своїх функцій у сфері економіки. Загроза опинитися «за бортом» урядової команди витає над діями посадових осіб, котрі мали б займатися економікою, провокує їх на пошук компромісів заради того, щоб зберегти своє службове становище.
Країна перебуває у відчутній залежності від міжнародних фінансово-кредитних установ. Вплив таких установ більшою мірою відповідає їхнім власним інтересам, ніж національним інтересам України. Це стосується широкого спектра питань від обсягу державного бюджету й покриття його дефіциту до окремих кадрових призначень на ключові державні посади. Очевидно, що міра залежності від міжнародних фінансово-кредитних установ утворює певні рамки для дій у напрямку здійснення економічних реформ. Рейтинги України в світі настільки низькі, що їх можна навіть не наводити.
Не оперуючи основними макроекономічними показниками, досить навести показник реальної зарплати в країні. Якщо рівень 1990 року прийняти за 100%, то наприкінці 1994 року вона становила 33,5%, а на листопад 1998 року — 30,9%. А тільки за офіційними даними, рівень безробіття з 1994 по 1998 роки зріс більш ніж у 12 разів. При цьому триває зростання заборгованості з соціальних виплат і загальне погіршення рівня життя народу. У держави немає механізмів для поліпшення становища в країні до президентських виборів. Немає механізмів і для того, щоб утримати ситуацію хоча б у нинішніх рамках.
Якщо проаналізувати діяльність нинішнього економічного оточення Президента наприкінці минулого — на початку цього року, то можна окреслити дві тенденції. По-перше, спроби всіляко обілити себе персонально й звалити власні невдачі на якихось «інших радників» і, по-друге, відверте нерозуміння реалій і захоплення вишукуваннями з області політекономії соціалізму: «що є справжніми ринковими відносинами, а що — квазіринковими».
Аналіз економічних прозрінь самого Президента України може свідчити про дві речі. По-перше, Президентові дуже дозовано подають інформацію про реальний стан речей, а по-друге, він озвучує матеріали, що готуються людьми, котрі мають практично протилежні точки зору. Часом створюється враження, що нинішнього Президента навмисно підставляють. Чого варті одні тільки перепади від принизливого запобігання перед міжнародними фінансово-кредитними організаціями до їхньої запеклої критики (як це було під час візиту до Польщі). Після цього пішла нова хвиля м'якого загравання — цього разу в Давосі. У принципі припущення про те, що економічне оточення нинішнього Президента намагається продати себе команді одного з претендентів на наступних виборах, цілком має право на існування.
Те, що треба країні в економічній сфері, очевидно. Країна потребує позитивних змін, і такі зміни повинні охоплювати як макро-, так і мікрорівень. Як це не парадоксально, і зараз актуальними є розробка й обнародування концепції реформування й розвитку економіки. Розвиток держави не повинен грунтуватися на виступах вищих посадових осіб, які суперечать один одному і мають кон'юнктурне, а не стратегічне загальнонаціональне значення.
Україні слід визначити загальні соціально-економічні орієнтири розвитку, які б дозволили охарактеризувати роль і місце держави в економічній сфері. Як свідчить досвід розвинених країн, не може бути ефективної соціально орієнтованої ринкової економіки без активної ролі держави. Хоча, звичайно, самі методи й механізм державного регулювання не залишаються незмінними. Крім цього, масштаби державного впливу, його конкретні функції й методи істотно відрізняються в різних країнах і відповідають історичним, культурним, геополітичним та іншим чинникам.
У будь-якому разі, Україна не потребує поповнення багажу негативного досвіду економічного розвитку. І те, що випало державі історично, з огляду на очевидні причини, має бути зупинено й змінено. Змінено на краще.
