Україна опинилась перед найбільш серйозним викликом за весь період власної незалежності: остаточно утвердитись як самобутня європейська держава, або ж втратити самостійність чи територіальну цілісність. Адже нинішній кремлівський режим, як показали останні події, за жодних умов не погодиться на економічне та політичне дистанціювання України в бік європейського цивілізаційного простору. Втрата України означатиме для нього повний крах ідеї відродження «Великої Росії». Тому і триватиме військова підтримка росіянами таких собі ДНРів, ЛНРів та інших українофобських організацій у межах проекту «Новоросія» настільки довго, наскільки вистачить сил і ресурсів.
Тобто слід уже зараз відкинути ілюзії про те, що наша держава повернеться в русло мирного життя відразу після завершення активної фази так званої АТО (часові рамки якої, до речі, сьогодні також відсуваються на невизначений термін). Тому нинішня влада, спільно з представниками підприємницького середовища та громадянського суспільства, повинні сконцентрувати першочергові зусилля на формуванні довгострокової стратегії життєзабезпечення держави в умовах військового протистояння з Росією. Зокрема, має бути розроблено нові засади економічної політики, орієнтовані на ефективне вирішення актуальних завдань у військово-технологічній, інформаційній, дипломатичній, гуманітарній, суспільно-психологічній та інших площинах. Адже перемога у цій гібридні війні визначатиметься не стільки військовою винахідливістю командирів, скільки економічною ефективністю господарських систем.
• Особливої вагомості економічній компоненті гібридної війни, в яку сьогодні втягнуто Україну, надає той факт, що центральною ланкою її протистояння з Росією є орієнтація на різні моделі економічного устрою. У той час, як наш північно-східний сусід прагне повернутися у систему координат централізованого економічного порядку, властивого господарській системі СРСР, Україна декларує бажання порвати зі своїм пострадянським кланово-олігархічним минулим шляхом формування основ конкурентного економічного порядку, який домінує в більшості цивілізованих країн світу.
Відтак, стратегічним завданням для нашої держави є не стільки військова перемога над сепаратизмом на Донбасі (хоча її значимість важко переоцінити), скільки формування економічної системи, спроможної акумулювати необхідні фінансові та матеріальні ресурси, забезпечуючи таким чином надійний грунт і для успішного завершення активної фази бойових дій, і для загальної перемоги в гібридній війні з Росією, і для подальшого повоєнного відновлення Донбасу та майбутнього процвітання України.
• Центральною ланкою економічної політики, покликаної виконати це стратегічне завдання, має стати розвиток приватної ініціативи та підприємництва. Адже індивідуалізм, як основа вільного суспільства та конкурентоспроможного бізнесу, є саме тією силою, яка спроможна здолати будь-який тоталітаризм. Вихлюпнувшись минулої пізньої осені на українські майдани, цей індивідуалізм так налякав російську владну еліту, що змусив її вдатися до безумних панічних дій (у страху, як відомо, очі великі). І саме проти індивідуалізму спрямоване вістря військової агресії росіян, оскільки, на їхню думку, війна змушуватиме українську владу відмовлятись від децентралізації та гальмуватиме процес розвитку громадянського суспільства (недаремно черговий виток ескалації конфлікту почався відразу після розпуску «януковичівської» Верховної Ради).
Натомість Україна поки що відповідає небаченим розмахом громадянського ентузіазму, а волонтерські рухи виконують завдання, пов’язані з тиловим забезпеченням армійців, значно ефективніше, ніж профільні міністерства та відомства. Це означає, що економічна стратегія життєдіяльності нашої держави в умовах гібридної війни повинна орієнтуватися передусім на індивідуалістичну компоненту. Власне здоровий індивідуалізм, приватна ініціатива та громадянське суспільство мають стати тими «наріжними каменями», які забезпечать нашій державі вирішальний і остаточний успіх у війні з Росією.
Чи не краще було би зараховувати добровільну фінансову та матеріальну допомогу, яка спрямовується на потреби української армії окремими громадянами і підприємцями, як їхнє добровільне самооподаткування. Податковий облік у цьому разі можна відносно легко здійснювати через рахунки відповідних волонтерських організацій, зобов’язаних реєструватися в органах державної влади.
І хоча військові дії чинитимуть серйозний обмежуючий вплив на здійснення такої політики, вони також матимуть і значний мобілізуючи ефект для переважної частини населення та бізнесу. Тому економічна політика України повинна орієнтуватися на досягнення двох взаємовиключних, на перший погляд, але взаємопов’язаних у стратегічній перспективі цілей. З одного боку, — на мобілізацію людських і матеріально-технічних ресурсів, необхідних для успішного завершення бойових дій і підтримання правопорядку на звільнених територіях, а з другого, — на розвиток підприємницького середовища, приватного бізнесу та інститутів громадянського суспільства, спроможних забезпечувати належне фінансування та посилення обороноздатності держави.
• Парадокс полягає у тому, що для перемоги у цій війні вітчизняному політикуму слід відмовитися від догми, яка домінує в українській економіці упродовж усього періоду її незалежності. Будучи несвідомо перенесеною з часів радянського минулого, ця догма відводить роль основної ланки економічного життя країни державному бюджету. Відтак резерви для підвищення ефективності фінансування військових витрат вишуковують, насамперед, у площині бюджетних видатків. На жаль, більшість урядових ініціатив останнього часу є яскравим підтвердженням домінування такого підходу.
У руслі бюджетної парадигми функціонує і російська економіка. Проте ресурсний потенціал для формування бюджету в Росії є значно вищим, ніж в Україні, завдяки можливостям експорту значних обсягів енергоносіїв. Крім того, видатки українського бюджету, особливо з урахуванням корупції та відвертого саботажу окремих чиновників, супроводжуються значними трансакційними витратами, що суттєво знижує ефективність бюджетного забезпечення як армії, так і її тилового постачання.
Відтак, вести гібридну війну з Росією, спираючись переважно на бюджетний ресурс, для нашої держави апріорі невигідно. Інша річ — формування диверсифікованої економіки, в якій основний тон задаватиме малий і середній бізнес. Саме в цьому руслі й має здійснюватися пошук нових джерел фінансування та підтримки обороноздатності держави.
Наприклад, сьогодні підприємці та громадські активісти акумулюють колосальні обсяги фінансових ресурсів для потреб армії. Суму зібраних таким чином коштів фактично неможливо точно визначити, особливо з огляду на те, що вони як правило трансформуються в матеріально-технічне забезпечення (військову амуніцію, продукти харчування, бронежилети, тепловізори тощо). Проте, судячи з розмаху волонтерського руху та оцінок експертів, добровільні внески значно перевищують той обсяг фінансових ресурсів, який планують зібрати через 1,5-відсотковий податок, ініційований урядом.
• Чи не краще було б зараховувати добровільну фінансову та матеріальну допомогу, яку спрямовують на потреби української армії окремими громадянами і підприємцями, в якості їхнього добровільного самооподаткування. Податковий облік у цьому випадку можна відносно легко здійснювати через рахунки відповідних волонтерських організацій, зобов’язаних реєструватися в органах державної влади.
«Військовим податком», натомість, доцільно обкладати лише ті групи населення, які не долучаються до добровільної фінансової допомоги армійцям. При цьому слід ввести прогресивну шкалу оподаткування з максимальними відсотками для найбагатших українців (з вирахуванням суми добровільних внесків, зроблених ними на підтримку обороноздатності країни).
Звичайно, такий механізм є складнішим з погляду адміністрування, проте він вирішує ключову соціально-економічну проблему, пов’язану з підтримкою населенням українського війська: нерівномірність навантаження на різні соціальні групи в умовах ведення гібридної війни. Беручи ж до уваги високу ймовірність довготривалого характеру цієї війни, саме довіра до влади і відчуття справедливості стануть важливим чинником перемоги у ній.
• Окрему увагу слід звернути на ті «військові витрати», які здійснюються різними групами населення в негрошовій формі. Так, від оподаткування однозначно має бути звільнено родини військовослужбовців, які зі зброєю в руках захищають нашу державу. Понад те, фінансове, матеріально-технічне та страхове забезпечення цих військовослужбовців та їхніх родин має бути приведено у відповідність до сучасних світових стандартів.
Як уже зазначалося, це має відбуватися, передусім, за рахунок перегляду нинішніх підходів до обкладення «військовим податком» населення, включаючи запровадження прогресивної шкали оподаткування. Тобто члени найбагатших українських родин, які заробили свої величезні статки в Україні, і не в останню чергу через багаторічне недофінансування збройних сил, мають почати сплачувати «військовий податок» в обсягах, що відповідає реальному рівню їхніх доходів. Це мало б відбуватися або шляхом добровільного фінансування армійців, як це вже зараз роблять окремі з них, або ж примусово, з урахуванням величини особистого статку. Механізм оподаткування олігархів слід розробити окремо, враховуючи специфіку акумулювання ними своїх доходів, зокрема — в офшорних зонах.
Пропоновані підходи та заходи дозволять не лише поліпшити якість фінансового забезпечення української армії в умовах ведення бойових дій, а й сприятимуть формуванню в державі нового економічного устрою. Укорінення цього устрою дозволить Україні в подальшому створити надійний економічний і соціальний грунт не лише для здобуття військових перемог на «східному фронті», а й для відбудови держави на новій ціннісній основі.
