Україна є вельми експорто- та імпортозалежною
країною: обсяг експорту та імпорту досягає 37—38% від ВВП. Тенденція до
поглиблення такої залежності посилюється, адже за умови затяжного спаду
виробництва попит на товари та послуги на внутрішньому ринку падає, що
підштовхує вітчизняних виробників експортувати свою продукцію на зовнішні
платоспроможні ринки за будь-яку ціну (у прямому і переносному розумінні).
Коли-небудь Україна збільшить власне споживання і розв’яже цю проблему.
Але нині нам слід нарощувати зовнішньо-торговельний потенціал. На жаль,
похвалитися нам тут нічим.
Найбільш успішним за абсолютними показниками за час існування незалежної
держави був 1996 рік, коли загальний обсяг зовнішньої торгівлі досяг 37,9
млрд. дол. (тоді експорт становив 19,1 млрд.). Проте вже наступного року
намітилась тенденція зниження, яка триває і нині. Серед своїх найближчих
сусідів ми випереджаємо лише Чехію, Словаччину та Болгарію (у 2 — 2,5 разу),
але у 2 — 3 рази поступаємося Польщі та Угорщині. У той же час щорічні
обсяги зовнішньої торгівлі, наприклад, Сінгапуру досягають $300 млрд.,
Японії — понад $1 трлн. Такі цифри сприймаються нами як фантастичні.
Товарна структура нашого експорту виглядає досить тривіально. З року
в рік нарощується частка чорних металів, яка вже сягає 40%, і хімічної
продукції — понад 10% (що збільшує техногенне навантаження). Питома вага
продукції харчової промисловості за останні декілька років зменшилася майже
вдвоє. Особливо різке падіння експорту цукру, лікеро-горілчаних виробів,
продукції рослинництва (в 1,5 разу).
ЧЕРЕЗ КВОТОВІ ОБМЕЖЕННЯ ТА АНТИДЕМПІНГОВІ БАР’ЄРИ
На заваді вітчизняній сільськогосподарській та промисловій продукції,
котра шукає свої ринки за межами країни, стають низькі квоти і високі (але
справедливі) вимоги європейських стандартів.
Крім того, проти стратегічної експортної продукції України, наприклад,
металопрокату, запроваджуються антидемпінгові заходи — один з інструментів
«легального» протекціонізму, дозволеного в середовищі країн — членів Світової
організації у справі торгівлі (СОТ).
Протягом 1996 — 1997 рр. значно обмежили доступ вітчизняного металопрокату
на свої ринки США, Канада, Чилі, Індонезія, Таїланд. На черзі Індія, Мексика,
Єгипет, ПАР, Малайзія. Аналогічна ситуація склалася з феросплавами і магнієм
(США та ЄС).
Однією із причин цього є перебування нашої держави за рамками системи
ГАТТ/СОТ, яка захищає своїх членів від проявів грубого протекціонізму.
СПРИЯННЯ БЕЗ ВЗАЄМНОСТІ
Україна підписала угоди про зони вільної торгівлі (ЗВТ) майже з усіма
країнами колишнього СРСР та понад 60 двосторонніх угод про режим найбільшого
сприяння (РНС) з іншими державами. (ЗВТ передбачають, зокрема, преференційні
— нульові митні тарифи, РНС — пільгові). Надаючи іноземним товарам переваги
в доступі на наш внутрішній ринок, ми на умовах взаємності теж повинні
отримувати аналогічні пільги. Відповідне зменшення надходжень до бюджету
від мита повинно компенсуватися за рахунок зростання податкових відрахувань
унаслідок зростання експорту. Але через хронічну несплату податків цього
не сталося, а реальним аналізом «балансу» втрат і додаткових надходжень
до бюджету урядові структури досі не займалися.
Відтак Україна не спромоглася виробити чіткого механізму, який би визначав
процедури і термін застосування двосторонніх преференцій у торгівлі, щоб
гарантувати повноту та одночасність їх надання.
ПІЛЬГИ — АВТОМАТОМ
Можливо, це сталося ще й тому, що передбачався вступ нашої країни до
системи ГАТТ/СОТ, у якій регламентовано єдині підходи, правила і стандарти
у всіх компонентах торговельної політики: від допустимих рівнів митних
тарифів (зборів) та уніфікованої митної документації — до справедливих
процедур в антидемпінгових розслідуваннях та арбітражного вирішення торговельних
суперечок. У цьому випадку до наших експортерів антидемпінгові санкції
застосовувалися б у значно менших масштабах.
Крім того, в ГАТТ/СОТ автоматично діє пільговий митний режим (РНС),
що знімає необхідність укладати двосторонні торговельні угоди (а це досить
тривалий і затратний процес) і дає істотний імпульс до диверсифікації зовнішньої
торгівлі.
Попри всі переваги ГАТТ/СОТ, Україна все ще тупцює на місці, не виконуючи
основних вимог вступу. У нас, зокрема, завищені й несталі митні тарифи,
вітчизняна система стандартизації та сертифікації орієнтується на створення
«технічних бар’єрів». Вирішення фінансових і торговельних проблем, які
виникають в іноземних компаній в Україні, часто-густо можливе тільки шляхом
політичного тиску на вище керівництво держави.
НА ЗАДВІРКАХ ДЕРЖАВНОЇ УВАГИ
На початок року в Україні налічувалося більше ніж 6,5 тисяч представництв
і філій іноземних компаній, тоді як наявність українських суб’єктів за
кордоном украй незначна: близько 100 СП і представництв, які, в основному,
надають послуги у сфері морського та повітряного транспорту.
Повноцінно торгувати на зовнішніх ринках нам поки що явно не під силу.
Вітчизняні експортери далі контрактів на умовах FOB і DAF майже не йдуть.
Поставки ж на умовах CIF (до портів країни-покупця) украй нечасті, хоча
загальновідомо, що за таких умов експортер отримує значно вищий прибуток.
Із допомогою дiлерської або торгово-збутової мережі його можна було б не
лише значно збільшити, а й зробити стабільнішим та прогнозованішим. Світовим
досвідом доведена ефективність роботи за схемою: виробництво продукції
— експорт — реалізація — гарантійне обслуговування — післягарантійний сервіс.
Але українському урядові поки що не до цього. У нас не створено системи
стимулювання експорту: немає кредитування і страхування експортних операцій,
немає інформаційно-консультативного центру з філіями по всій країні, спроможного
реально допомогти потенційним вітчизняним експортерам. І головне — ми не
маємо гнучкої податкової системи, яка працювала б на збільшення експорту.
Іноземні компанії, користуючись своїми перевагами, досить активно працюють
на вітчизняному ринку, щодня подаючи нам приклад ефективної та агресивної
торгової політики. Уміння ефективно торгувати з навколишнім світом не з’явиться
саме по собі. А наша держава, як бачимо, діє в цій сфері, як і в багатьох
інших сферах, явно незадовільно.
