Формування нового уряду, в складі якого ключові посади (насамперед, економічний блок) посіли політики, що прямо чи опосередковано пов’язані з вітчизняними фінансово- промисловими групами (ФПГ), вкотре актуалізувало хвилю дискусій щодо формату та перспектив взаємовідносин влади й бізнесу в Україні.
У більшості випадків політичні діячі та їхні ідеологи-науковці, особливо опозиційно-популістського спрямування, вкрай радикально та негативно ставляться до вітчизняних ФПГ, зображаючи їх дефектом політико- економічної формації України та закликаючи Президента розпочати тотальну зачистку країни від олігархів. Ці структури вони сприймають, переважно, як олігархізовану, корумповану управлінську еліту, яка прийшла до влади на всіх рівнях. Головною метою цієї еліти начебто є виключно особисте збагачення. Відразу після того, як став відомим новий склад Кабінету Міністрів, на повний голос залунали твердження про зрощення влади й ФПГ. З великою вірогідністю можна прогнозувати, що й наступна виборча кампанія пройде під знаменами «принципової боротьби за народ проти олігархів».
Однак, якщо відкинути електорально-спрямовані лозунги, емоційно-аффективні судження (іноді викликані відвертою заздрістю) й об’єктивно проаналізувати роль та значення українських ФПГ, то подібне бачення проблеми доведеться визнати вкрай небезпечним, особливо, якщо воно закріплюється у свідомості політиків.
Дійсно, сучасні політична та економічна системи України зазнали значного впливу з боку ФПГ. Ці структури виступають не лише активними гравцями політичних та економічних спектаклів, вони давно й надійно інтегровані в ці системи. Тож непродумана й безкомпромісна боротьба з ними може завдати удару фундаментальним засадам політико-економічного устрою України.
На жаль, досить мало політологів та економістів серйозно замислювалися над феноменом вітчизняних ФПГ та досліджували їхній вплив. У той же час фінансово-промислові групи відіграли й відіграють ключову роль у різних сферах суспільного життя України. Їхнє прагнення бути активними політичними гравцями підкріплюється здатністю мобілізовувати значні ресурси для досягнення своїх цілей.
Сама назва «ФПГ» до подібних структур може застосовуватися лише умовно. Класичні фінансово-промислові групи з’явилися в США на межі ХIХ — ХХ століть. Їхня суть полягала в об’єднанні банківського фінансового капіталу та промислових активів з метою оптимізації та модернізації виробничих процесів. ФПГ завжди були локомотивом розвитку економіки більшості країн світу. А те, що вони тим чи іншим чином можуть опосередковано впливати на політику країни, вважається нормальним явищем. Однак в Україні ситуація характеризується певною специфікою. Вітчизняні ФПГ, по суті, самі стали безпосередніми гравцями політичних та навіть культурно-духовних відносин. На відміну від Сполучених Штатів, українські ФПГ — своєрідна держава в державі. Кожна з них — це не лише консолідований в один інститут промисловий та фінансовий капітал, це також політичні, інформаційні та соціальні активи певного кола українських громадян, які в умовах стихії та невизначеності згуртувалися завдяки інстинкту самозбереження задля захисту своїх членів.
Причини та фактори зародження ФПГ потрібно шукати в обставинах, що склалися на початку 90-х років ХХ століття. Разом із СРСР у минуле відійшов і головний атрибут радянської влади — КПРС. Це об’єднуюче начало, яке протягом 70-х років інтегрувало політичну, економічну, духовну та соціальні сфери людського буття та радіально визначало єдині тенденції їхнього розвитку, зникло в один момент. Кардинальна ломка суспільної свідомості, переосмислення цінностей, ідеалів та життєвих орієнтирів занурили суспільство у своєрідну анархію. 1991 року ми спостерігали таке явище, як біфуркація політико-економічного розвитку України, коли політична система пішла демократичним шляхом, а економічна система опинилася в хаосі. Подальший курс розвитку країни визначали два табори української еліти: колишні дисиденти — активні громадські діячі та номенклатурна еліта (керівники державних органів влади, підприємств, профспілок, партійні діячі та інші).
Еліта у часи СРСР акумулювала значні фінансові ресурси й, після відновлення незалежності України, мала намір легалізувати цей капітал. Особливо вагомою й потужною силою внаслідок перебудови стали господарники — директори підприємств, універмагів, голови колгоспів, які вміло використали новітні можливості приватизації для накопичення первісного капіталу. У той же час романтично настроєна національна еліта, яка в радянській Україні всі свої зусилля зосередила на критиці політичної системи та державного устрою СРСР, так і не змогла стати локомотивом демократичних перетворень у новій ситуації. У діяльності вітчизняних дисидентів досить слабо простежувався конструктивний системний підхід до розбудови економіки країни.
Саме неадекватна оцінка економічних аспектів трансформації суспільних відносин із боку романтиків-реформаторів стала головною причиною провалу курсу на демократизацію країни 1991 — 2004 років.
Економіка, яка отримала абсолютну свободу, не могла успішно функціонувати. Ні правова, ні матеріальна інфраструктура, які б направили економічну систему в ринкове русло з чітко заданими цілями, не були створені. Для захисту власності малочисельна, проте потужна економічна еліта змушена була звертатися до впливових політиків, які, у свою чергу, намагаючись вивести з тіні капітал, також були зацікавлені в співпраці з бізнесом. Саме це й сприяло тісному партнерству влади з економічними групами. До речі, в Україні досить рідко називають представників великого бізнесу олігархами. Це не випадково, оскільки поняття «олігарх» передбачає одну особу, яка є стрижнем усієї бізнес- імперії. Аналітики та експерти практично завжди називають гравців вітчизняного бізнесу фінансово-промисловими групами, кланами та інше, вживаючи множину. Це опосередковано підтверджує той факт, що в основі великого українського бізнесу лежить партнерство.
У ситуації хаосу та правового нігілізму ці організовані структури могли не лише захищатися від зазіхань конкурентів, але й давати відсіч потужним світовим транснаціональним корпораціям, які прийшли в Україну з ціллю прибрати до рук найпривабливіші активи.
У другій половині 90-х ФПГ настільки зміцніли, що політичний курс на демократизацію почав пригальмовувати. Владну ковдру перетягнули на себе представники великого бізнесу й номенклатурної еліти, які й були засновниками українських ФПГ. У цей час напрямки розвитку політичної системи України не просто корелюють із мінливими інтересами ФПГ, але й стають їхніми похідними. Так, коли в період 1996 — 2004 років ФПГ були зацікавлені в жорсткій авторитарній владі, політична система України почала еволюціонувати саме в цьому напрямку.
Впровадження ринкової системи в Україні, чого домагалися представники націонал-демократичної еліти, передбачало відкриту приватизацію, прихід світових ТНК, відмову від політики протекціонізму, державної підтримки промисловості та тотальний податковий контроль. Чи варто говорити, що така діяльність могла завдати фатального удару по позиціям представників українського бізнесу та номенклатурної еліти? Найбільшу небезпеку становили наміри окремих представників влади впровадити процедуру прозорої приватизації. Відкриті аукціони не влаштовували ні вітчизняний бізнес, ні номенклатурну політичну еліту. Перші ще не акумулювали достатніх коштів, щоб брати участь у відкритих приватизаційних конкурсах, інші — на той час уже були реальними власниками підприємств, що формально перебували в державній власності. Курс радикальних ринкових реформ передбачав також відкриття вітчизняної економіки для нерезидентів. Зрозуміло, що конкурувати зі світовими ТНК на той час було практично неможливо. До того ж, щоб вивести підприємства з глибокої кризи 90-х років, потрібно було проводити політику протекціонізму та державної підтримки. Досить небезпечним деструктивним фактором для вітчизняного бізнесу в той час була податкова політика націонал-демократичного крила політичної еліти, яка відзначалася високим рівнем навантаження. Ігнорування інтересів вітчизняного бізнесу сприяли втягуванню ФПГ у більш активну співпрацю з владою, аж до повної інтеграції.
Потужний союз великих промисловців, підприємців і номенклатурної еліти був зацікавлений у пролонгації авторитарної політичної системи. По-перше, лише авторитарна модель у той час могла забезпечити ефективне виконання рішень. Перманентні дискусії національної еліти щодо розподілу державного майна, як правило, закінчувалися безрезультатно, а рішення, які вони приймали досить часто, просто ігнорувалися. Зрозуміло, розподіл власності має проходити швидко й ефективно, що могла забезпечити лише жорстка авторитарна політична система з одним центром. Водночас при авторитарному режимі не потрібні широкі та розвернуті аргументації відносно прийнятих рішень. Наприклад, Україна була просто поставлена перед фактом приватизації підприємств «Укррудпрому». Жодних дискусій з цього приводу не проводилося. Якщо б в Україні перемогла національна еліта, то приватизації цих активів передували б роки демагогії, як це сталося з приватизацією «Укртелекому». Більше того, ФПГ достатньо й економічно вигідно мати відносини лише з однією особою, яка може зробити все, а не з окремо взятими чиновниками різних рівнів і відомств. Урешті- решт, авторитарна система дозволяла загальмувати ринкові перетворення на певний період. Зрозуміло, що в той час вітчизняні ФПГ були ще досить слабкими, щоб вийти у відкрите плавання, тому їм був необхідний державний захист і підтримка. Водночас модернізація політичної системи, яку розпочали представники національної еліти, це не враховувала. Взагалі, їхня політика загрожувала крахом більшості ФПГ. Тому останні свідомо йшли під антидемократичними та антиринковими лозунгами. Не випадково, що першою політичною силою, навколо якої згуртувалися вітчизняні ФПГ, була Комуністична партія України.
Таким чином, потужні ФПГ, які контролювали левову частку економіки, державну владу та значні медіа-ресурси, виступили проти демократизації політичної та економічної системи. Їх влаштовував декоративний повільний темп проведення реформ, широка демагогя щодо їхньої ефективності та захоплюючі видовища, на кшталт поєдинків «Динамо» й «Шахтаря».
Однак, слід відзначити, що вітчизняні ФПГ усе ж таки великою мірою конкуренти, які лише в критичній ситуації здатні на ситуативний союз. До речі, саме цей фактор сприяє утвердженню плюралізму як фундаментального принципу, на основі якого розвивається українське суспільство. При цьому, як відомо, плюралізм є одним із стовпів демократії. Таким чином, ми можемо зробити досить несподіваний і важливий висновок: діяльність вітчизняних ФПГ, серед яких не існує осьової ідеї, є гарантією подальшого розвитку демократичної форми правління в нашій країні.
Поки для ФПГ існувала небезпека з боку революціонерів національної еліти, міжнародних ТНК та інших факторів ринкової стихії, доти вони гуртувалися навколо президента Леоніда Кучми, який забезпечив їм захист від усіх вище названих руйнівних сил. Саме тому він залишався при владі два терміни, навіть у часи жорсткого пресингу з боку міжнародної спільноти та опозиції. Проте, коли вітчизняні ФПГ зміцніли, то інститут сильного президента став не лише непотрібним, але й загрозливим. Та наприкінці 2004 року практично всі найбільш привабливі активи були розподілені між вітчизняними групами. За таких умов отримати останні, проте найбільш цінні підприємства було можливо лише при відкритому сприянні державної влади. Однак це, у свою чергу, порушувало принцип рівновіддаленості президента від усіх ФПГ. У цьому контексті можна стверджувати, що саме після відкритого переходу Леоніда Кучми в табір однієї сили, вітчизняні групи серйозно замислилися над майбутнім розвитком політичної системи.
2004 року, незважаючи на демонстрацію лояльності до чинної влади, абсолютна більшість ФПГ виступали за чистий парламентаризм або, в крайньому випадку, за прихід до влади слабкого й рівновіддаленого президента. Саме тому й з’явилися проекти політичної реформи, які б девальвували загрозу приходу до влади креатури однієї з ФПГ. Однак, коли навесні 2004 року політреформа забуксувала, єдиним виходом залишився рівновіддалений президент.
Усупереч усталеним стереотипам, згідно з якими всі олігархи підтримували на президентських виборах кандидата від влади, осмілюсь на основі проведених досліджень стверджувати, що за політико-економічним ресурсом Віктор Ющенко поступався своєму опоненту аж ніяк не в кратному масштабі. Сили були розподілені лише з невеликою перевагою на боці провладного кандидата.
Таким чином, варто пам’ятати, що різкий поворот політичної системи України в напрямку парламентаризму був успішним не в останню чергу через позитивну позицію вітчизняних ФПГ.
Парламентські вибори 2006 року стали для найбільших вітчизняних фінансово-промислових груп багато в чому визначальним етапом їхнього розвитку. Негативна політична кон’юнктура, а також нездатність і/або небажання нової влади вести конструктивний діалог з великим бізнесом сприяли тому, що ФПГ знову значно активізували свою політичну діяльність. Чи варто цьому дивуватися? З огляду на наявні можливості й ресурси, ФПГ стали одними з найактивніших гравців виборчої кампанії цього року. Відповідно конфігурація політичних сил у новому парламенті визначилась не тільки сумісністю партійних політичних ідеологій і переконань, але й інтересами бізнесів-структур, що підтримують ці політичні сили.
Висновок виходить однозначний: українська політична система не зможе динамічно розвиватися, якщо державі не вдасться знайти для ФПГ оптимальне місце в системі суспільних відносин. Занадто жорстока боротьба з українськими ФПГ може призвести до того, що їхнє місце посядуть світові ТНК. Колишня влада, відстоюючи інтереси вітчизняного капіталу, не пускала транснаціональний капітал до України. Нинішня, під лозунгами відкритості й боротьби з олігархами, цілком може створити максимально сприятливі умови для цього. Проблема в тому, що в Україні політичний клас, здається, ще не до кінця усвідомлює загрози та ризики приходу транснаціональних корпорацій замість українських ФПГ. Водночас слід також підкреслити, що національні інтереси вимагають ліквідації гіпертрофованого впливу ФПГ на економічні та політичні процеси.
