А минулого тижня до редакції «Дня» завітав цікавий співрозмовник
— фермер із села Шевченкове, що на Звенигородщині (Черкаська обл.) Сергій
ТКАЧЕНКО . Його неординарні думки щодо економічної ситуації в сільському
господарстві цікаві насамперед тим, що їх висловлює людина, яка спирається
на власний досвід господарювання на землі.
— Нині звідусіль можна почути про те, що фермерство
на селі треба всіляко розвивати, що фермер нагодує країну тощо. А що ж
насправді являє собою фермерство як явище сучасного села?
— Я став фермером у 1993 роцi, але похвалитися якимись
особливими здобутками не можу. Нам, фермерам першої хвилі, було легше,
бо тоді ще держава дбала про фермерів, надаючи їм доступні кредити за пільговими
відсотками. Насіннєвий фонд, пальне — усе кредитувалося наперед, а віддавати
потім можна було збіжжям. Саме ця перша хвиля фермерів і вистояла в ринковому
цунамі.
Сьогодні фермери наче нікого й не цікавлять: вони є чи
їх немає, про це інколи згадують з якихось кон'юнктурних політичних міркувань.
Фермерство — це невеличка діляночка в аграрному секторі, але вона існує,
розвивається. Звичайно, тим, хто починав пізніше, непереливки. Але якщо
в тебе є техніка, якщо ти вже набрав сили, то можна непогано господарювати.
І... не показувати своєї врожайності. За статистикою, фермери в нас незаможні
і неуспішні, хоча насправді вони збирають непогані врожаї, воліючи не розповідати
про те нікому, бо так краще.
Однак якщо порівнювати фермерів із колгоспами або із приватними
МТС, які підгорнули під себе чимало ріллі, то ми виступаємо в «надлегкій
ваговій категорії». Свого часу нас, фермерів, використали як колоду, якою
протаранили неприступну стіну колгоспної системи, а потім кинули напризволяще.
Цим скористалися інші — грошовиті люди, вхожі у коридори влади.
— Що заважає земельній реформі набрати обертів?
— Насамперед має бути добра поінформованість усіх без винятку
селян про те, чого їм очікувати від реформи. Перед ними треба розкласти
всі можливі варіанти, показати, що їх спіткає в одному разі, чого побоюватися
в іншому разі, де передбачається можливий успіх. Усього того немає. Люди
як у мішок зашиті в тому селі — лише чутками й живуть. Хтось щось придбав
— то лише для грядки, а не для того, щоб насправді відчути себе виробником
і конкурувати з компаніями, які цим давно займаються.
Українське село стоїть на порозі того, що одного дня прийде
людина з великими грошима і забере в селян землю (що дуже легко зробити
через підставних осіб, через акціонерні товариства тощо — можливостей скільки
завгодно). А люди готові продати пай за безцінь, бо грошей немає і треба
думати про сьогоднішній день. І тоді зазнаємо потрясіння, це буде катастрофа.
Бо історія вчить, що не можна українця залишати без твердого грунту під
ногами. І я не знаходжу відповіді, як запобігти цьому лихові. Нині, як
1925-го, 1926-го рокiв, коли ще ніхто не міг знати про 1933-й, страшно,
бо за великі гроші можна на законодавчому полі замовити і банкрутство селян,
і нашу тотальну еміграцію. Проте ж село — це субстанція українського духу,
якщо її знищити, не буде і нації.
— Пане Сергію, а як ви особисто ставитеся до ринку землі?
— Тут істини ніхто ще не вхопив за бороду. Можу повторити
лише слова редактора агротехнічного журналу Миколи Дивака: «Чого нам не
віддати море у власність рибалкам під тим приводом, що вони там рибалять,
чого нам не віддати повітря у власність льотчикам під тим приводом, що
вони там літають?» Український чорнозем — це Господній дарунок, тож на
нього має бути державна монополія. За свої слова я відповідаю, бо ж сам
приватний власник, користуюсь правом спадку. Земля увібрала в себе крихти
праці багатьох поколінь, там енергетика зовсім іншого порядку, аніж на
ділянках у Франції або десь іще. Однак це вже лірика...
— Чи потрібна фермерам опіка з боку держави?
— Державна опіка має бути. Франція і Німеччина заступилися
за своїх фермерів, і сьогодні в них навіть 30 га рентабельні. А в нас уже
й 100 га нерентабельні через диспаритет цін. Якщо держава подбає про сільгоспвиробників
«середньої руки», які мають від 20 до 100 га, зробить так, щоб вони залишилися
і не були витіснені великими «латифундистами», то фермерство виживе. Не
можу тут не послатися на слова вашого редактора Лариси Івшиної в одній
зі статей: «...Важливо своєчасно отримати підтримку, а далі нас уже не
зупинити».
