Земельна реформа та економічні перетворення на селі створили абсолютно нові умови для життя селян та функціонування сільськогосподарських виробників. Протягом десяти років відбулись докорінні зміни в житті українського села, що повернули у практику такі поняття як «господар», «приватна власність», «самостійне господарювання» тощо. Все частіше і частіше нам зустрічається термін «агробізнес». Що він означає?
На перший погляд це просто підприємництво у сільському господарстві або у агропромисловому (агропродовольчому) комплексі. Однак таке визначення розкриває лише одну — структурну — сторону агробізнесу, не розкриваючи деяких базових засад його функціонування. Щоб краще зрозуміти, про що йдеться, пригадаємо недалеку історію.
Як стверджує відомий і авторитетний польський економіст Августин Вось (Awgustyn Wos), «агробізнес ніхто не видумував, він є результатом тривалого розвитку економіки». Відомо, що сільське господарство є однією з найстаріших галузей людської діяльності. Внаслідок постійного розвитку та суспільного поділу праці саме з сільського господарства виділились інші галузі, і цей процес не припиняється й до сьогодні. Та сільські й навіть сільськогосподарські види діяльності нині втрачають свої «сільські» ознаки та індустріалізуються. Погляньмо лишень на такі виробництва, як птахівництво, насінництво, кормовиробництво: в багатьох випадках підприємства такого спрямування в економічно розвинутих країнах це — своєрідні промислові комплекси.
З іншого боку сучасне сільське господарство вимагає і відповідних значних засобів виробництва. Інтенсифікація та жорстка конкуренція серед сільськогосподарських виробників змушують їх застосовувати нові машини, технології та прийоми праці. В економічно розвинутих країнах створено систему потужних та менш значимих компаній і фірм, які забезпечують сільське господарство засобами виробництва, здійснюють закупівлю, зберігання та вторинну реалізацію аграрної продукції. Вражають досягнення переробної галузі, яка трансформувала всі попередні уявлення про харчову промисловість та й самі продукти харчування. Глибина переробки сільськогосподарської продукції, якісні характеристики продуктів є справді вражаючими. І все це часто робиться під тиском торгової (збутової) системи, яка вимагає продуктів, що мають хороші зовнішні показники, добре зберігаються, не псуються і є уніфікованими. Багатьом мешканцям України вже довелось скуштувати хліб, що довго не черствіє, помідори, які не псуються місяць без охолодження, ковбасу, що залишається рожевою цілий тиждень, лимонаду, який сам може бути консервантом тощо. Це лише початок наступу на споживача, але це й нові вимоги до сільськогосподарських виробників. Вимоги, які вони будуть змушені виконувати, постійно зростають. Так, один із керівників Держстандарту повідомив, що забороняє своїй сім'ї купувати понад десяток видів продуктів. Вдумайтеся: для нас він дозволив, але своїм близьким — ні.
Конкуренція — це один із найжорстокіших видів змагання, програш в якому, особливо в сільському господарстві, може означати не лише банкрутство, а й втрату майже всього, що нажито попередніми поколіннями, включно з життєвою орієнтацією. Переконаний, роль та значення конкуренції в українському суспільстві, в економічній думці зокрема, ще не оцінені достатньо. Саме з мотивів зростаючої конкуренції сільські господарі зацікавлені в певній стабільності своєї діяльності, чого не можна досягти без тісної співпраці з партнерами суміжних галузей. Довготривале співробітництво називається інтеграцією.
Сучасна економіка знає багато напрямів та способів інтеграції (об'єднання інтересів). Найвідоміші базуються на договорах співпраці (партнери укладають контракти довготривалої дії), відносинах щодо оренди (один з партнерів орендує виробничі потужності іншого) або відносинах щодо власності (один з партнерів володіє частиною власності іншого через частку в статутному фонді, володіння цінними паперами, входження в число засновників тощо).
Все поширенішою стає й інтеграція, що базується на взаємних економічних інтересах. Така співпраця у сфері сільського господарства і агробізнесу полягає у взаємовигідних компромісах в межах так званих продуктових ланцюгів. Що таке продуктовий ланцюг і яке відношення він має до агробізнесу?
Якщо проаналізувати економічні відносини з виробництва кожної окремої групи продуктів, то можна відслідкувати, що значна часина їхніх учасників пов'язана тривалою співпрацею і навіть взаємною довірою. Всі виробники молочних продуктів складають своєрідний послідовний ланцюг. В уявленні міського жителя виробництво молока зосереджено на молокозаводах, подібним же чином розмірковують оптовики, але всі вони усвідомлюють, що реальним виробником молока є сільськогосподарські підприємства і господарства. Постачальники і обслуговуючі підприємства не матимуть заробітку, якщо вся система не працюватиме. Саме такі сукупності партнерів з виробництва окремих груп продуктів означено терміном «продуктовий ланцюг». Скажімо, «молочний ланцюг» починається з постачання кормів, обладнання та сервісної служби, які обслуговують безпосереднє виробництво молока. За ним йдуть заготівля та оптова торгівля. Далі молоко потрапляє на переробку і виготовлення молокопродуктів. Після цього до справи беруться оптова торгівля та дистрибуція молокопродуктів. А на останньому етапі до справи залучається роздрібна торгівля. Це ми змалювали рух продукції та послуг. А от фінансові потоки йдуть у зворотному напрямку: від роздрібної торгівлі до організацій, що займаються постачанням кормів, технічних засобів та їхнім обслуговуванням.
Зрозуміло, що всі учасники агробізнесу в межах кожного «продуктового ланцюга» пов'язані економічним інтересом, а успіх будь-кого з них неможливий без успішної роботи всіє системи. Якщо тільки якась ланка знехтує інтересами інших (а це спостерігалося зовсім недавно, коли здавати молоко на переробку було економічно не вигідно), то вся система зазнає збою, від якого важко вилікуватись. У підсумку — втрат зазнають всі. Саме тому, в спрощеному трактуванні, всі учасники продуктового ланцюга повинні координувати свою діяльність так, щоб до споживача надійшла потрібна кількість продукції (верхня лінія), а до початкового виробника повернулась така кількість грошей, яка б дала змогу працювати на розширене відтворення.
Як бачимо, продуктовий ланцюг це не лише економіка, це нова філософія бізнесу, яка чимось нагадує і цілком вписується у створену на заході протягом життя багатьох поколінь нову філософію співпраці роботодавців та найманих працівників.
Термін «агробізнес» зародився в США як нова організація сільського господарства. Відомі американські економісти, тепер уже класики теорії агробізнесу, Дж. Дейвіс (John H. Davis) та Р. Голдберг (Rodjer A. Goldberg) вперше впровадили це поняття у наукову практику 1955 року. А вже у 1957-му побачила світ їхня фундаментальна праця — «Концепція агробізнесу» (Concept of Agribusiness), яка започаткувала наукове вивчення цього сектору економіки.
На думку цих вчених, агробізнес — така система інтеграції американських фермерів з партнерами щодо постачання, переробки і дистрибуції продуктів, яка дає змогу встановити дієвий контроль над всіма взаємозалежними учасниками і взаємну вигоду від ферми до супермаркету та споживача (from the farm gate to consumer table). Відомий економіст Дж. Сакс, вказує, що саме вони — відносини нового типу — визначають суть агробізнесу. В науковому доробку Дейвіса та Голдберга чи не найпопулярніша робота з теорії агробізнесу — «Фермер в костюмі бізнесу». Це один із яскравих прикладів доступного викладу теорії для масового користувача. Адже надаремно Курт Левін стверджував, що немає нічого більш практичного, ніж добра теорія. Результати не забарились — американська система організації сільського господарства отримала виразне підприємницьке спрямування. Не даремно ж у офіційному виданні Держдепартаменту США «Економіка Сполучених Штатів: нарис» зазначено, що «сільське господарство Сполучених Штатів поступово перетворюється на «агробізнес». Власне, агробізнес є втіленням змін, що сталися в американському сільському господарстві наприкінці XX століття.
Отож і усім учасникам підприємницької діяльності в аграрній сфері сьогодні можна дати одну єдину рекомендацію — чим швидше вони зуміють об'єднати свої інтереси, скоординувати діяльність, почнуть допомагати і підтримувати один одного, тим швидше досягнуть успіху і тим тривалішим цей успіх буде.
Прикладів такого підходу стає все більше й в Україні. Переробники сільськогосподарської продукції укладають довготермінові контракти щодо закупівлі сировини певних параметрів, надають допомогу в купівлі насіння, технологічного обладнання, машин, пального і мастил, контролюють якість технології та продукції. Це, звичайно, вимагає від них певних коштів, інколи й суттєвих. Однак як нагороду вони отримують те, що найбільше цінується в ринковій економіці: продукцію заданих параметрів та у необхідній кількості. Сьогодні переробникам не потрібні зерно, картопля, овочі або м'ясо як такі, а зерно, картопля, овочі, м'ясо заданих параметрів. Наприклад, картопля для виробництва чіпсів, крохмалю, заморожування, сушіння тощо. Виробники такої спеціалізованої, виробленої на замовлення продукції завжди матимуть конкурентні переваги.
Спеціалізація виробництва особливо корисна саме для невеликих приватних виробників, більшість з яких зрозуміли безперспективність конкуренції з великими реформованими сільськогосподарськими підприємствами. Час, коли фермери могли виробляти «всього потроху», вже минає. Лише вибір своєї, специфічної, ніші ринку, яка була б вигідною саме в невеликих масштабах виробництва і мала конкретного споживача, дає шанс на довготривалий успіх. Вже зараз можна віднайти немало прикладів, коли господар, спеціалізуючись на виробництві моркви, капусти, цикорію чи козиних молокопродуктів (перелік може бути значно більшим, головне — віднайти вигідний продукт та стабільного і надійного споживача) значно випереджає в економічному розвитку своїх сусідів чи колег, які прагнуть універсальності.
Виходячи з цього, мала б діяти також і влада, для якої одним із нагальних завдань є збереження прошарку українських фермерів і так званих селян-самостійників. Тож варто повернути увагу виключно від сільськогосподарського виробництва на аграрний ринок, підприємницьке середовище агробізнесу. Адже основне завдання держави у сфері сільського господарства — створення сприятливого підприємницького середовища. Окрім звичного набору ринкової аграрної політики (пільгового оподаткування, полегшення доступу до кредитних ресурсів, підтримки технічного прогресу і сприяння розвитку сільських територій), владі слід передбачати заходи стимулювання інтеграції і об'єднання учасників агробізнесу, страхування їхніх економічних ризиків, надання певних гарантій тощо. Це, звичайно, заходи складніші і не такі ефектні, а головне — більш затратні, ніж разове і «добровільне» реформування сільськогосподарських підприємств, однак без цього вибудувати сучасне сільське господарство на засадах агробізнесу практично неможливо. Вони вимагають комплексного опрацювання, а їх реалізація неможлива у межах звичних управлінських структур.
Примарними є й сподівання на те, що виробивши певну рекордну кількість продукції, ми досягнемо виробничих параметрів західних держав, і наше сільське господарство також вийде на передові позиції. Аграрна політика в економічно розвинутих країнах є чи не найбільш витратною статтею бюджетних витрат. Україна у цьому не може бути винятком.
Однак треба визнати, що бізнес ніколи не був сильною стороною українського селянства. Навіть у роки відносного процвітання сільського господарства його продукція, переходячи через руки посередників, приносила більше зиску саме їм. Не виняток і теперішня ситуація. Тому очевидною є потреба вчити селянина «робити бізнес». Можливо, слід починати з перенавчання фахівців. Але й досі в державних стандартах освіти, у типових навчальних планах немає жодного навчального предмету підприємницького спрямування! Навіть за такою профільною спеціальністю як «економіка і підприємництво». А зовсім поруч, у Польщі, Чехії чи інших центральноєвропейських країнах, можна віднайти по 7—10 таких спеціалізованих курсів або навчальних предметів. Що, знову йдемо власною дорогою?
Розвиток приватного підприємництва на селі, посилення підприємницької орієнтації сільськогосподарських підприємств є однозначно позитивними явищами, які сприятимуть реальному формуванню ринкової економіки. Однак вони матимуть наслідки не лише в економіці, але й в інших сферах суспільного життя. Адже заново формується нова соціальна група сільських жителів — господарів, яких у нас величають фермерами. Зарубіжний досвід свідчить, що саме сільські підприємці становлять соціальну базу демократії і суспільного розвитку. Вже зараз вони — потужна сила впливу на місцевому рівні. Агробізнес вимагає суттєвого переосмислення цих змін та врахування їх при формуванні місцевої та державної політики.
