Чим уважніше ви вдивлятиметеся в причини фінансової кризи, що вдарила по Східній Азії, Східній Європі та Латинській Америці в останні два роки, тим більше вона здаватиметься вам майже абсолютним доказом існування закону незапланованих наслідків. Для розв'язання будь-якої проблеми вживаються певні заходи, а вони, в свою чергу, створюють нову, часом ще більш важку проблему.
Хоча провину за кризу в цих країнах, що розвиваються, покладали на погану роботу уряду, насправді велика частина провини, або навіть основна провина, лежить на розвинених країнах. Висловлюючись конкретніше, можна сказати, що банківське законодавство розвинених країн викликало кризу в країнах, що розвиваються, і посткомуністичних державах.
Суть недавньої фінансової кризи полягає в тому, що міжнародні банківські кредити, котрі «наповнили» ринки, що розвиваються, в період з 1993 до 1996 років, залишили ці ринки 1997-го і пізніше. Такі країни як Росія, як Індонезія, Корея й Таїланд у Східній Азії або Бразилія та Перу в Латинській Америці, що отримали можливість позик на легких умовах у середині 1990-х, в останні два роки зіткнулися з панічними відкликаннями кредитування.
Зміна напрямку потоків банківського кредитування приголомшує своїм розмахом. Згідно зі свіжими даними, що їх підготовлено інвестиційним банком Дж. П. Морган, 1995 року міжнародні банки передали 25 основним ринкам, що розвиваються, 100 мільярдів, доларів «чистих» кредитів (тобто кредит мінус виплати), 1998 року — 121 мільярд доларів і 1997 року — 46 мільярдів лише для того, щоб 1998 року зажадати «чисті» виплати на суму 95 мільярдів доларів. У Азії цей «поворот» був найгіршим — від 81 мільярда доларів у кредитах 1996 року до 84 мільярдів доларів у «чистих» виплатах 1998 року.
Досить одного погляду на сутність того, що відбувається, аби зрозуміти — ці «повороти» були результатом двох взаємопов'язаних чинників. По-перше, більшість кредитів міжнародних банків були короткостроковими. Так, наприклад, близько двох третин усіх кредитів, що пішли в Азію, було видано на термін менше одного року, а часто й менше одного місяця.
По-друге, міжнародні банки піддалися паніці 1997 року. Вони вирішили, що їм необхідно якнайшвидше піти з ринків, що розвиваються, бо всі інші банки робили те саме. Ніхто не хотів залишатися останнім у черзі на вихід, бо всі знали, щойно банки спробують піти, країнам доведеться ввійти в дефолт. Оскільки видані кредити були короткостроковими, їх можна було відкликати майже негайно.
Чому ж тоді ці кредити були короткостроковими, а значить, і легко сприйнятливими до паніки? Тут-то й відіграють величезну роль незаплановані наслідки. Згідно з міжнародними банківськими правилами, розробленими Банком міжнародних розрахунків (БМР — клуб центральних банків, розташований у Базелі, Швейцарія), банки повинні підтримувати адекватний банківський капітал. Зокрема, активи банку (розташовані в основному в кредитах банку) не можуть перевищувати капітал банку більше ніж у 12,5 раза.
Однак згідно зі способом обчислення активів правила дозволяють банкам позичати в короткострокових кредитах іншим банкам суму, що в чотири рази перевищує суму довгострокових кредитів. Тому передбачуване благотворне розрахункове регулювання насправді підштовхнуло банки до збільшення короткострокового кредитування й скорочення довгострокового кредитування.
Ці правила начебто мають сенс, коли йдеться про окремо взяті банки. Короткострокові міжбанківські кредити здаються менш ризикованими, ніж довгострокові. Але коли вся міжнародна система заростає надмірною кількістю міжбанківських короткострокових кредитів, світова економіка стає підвладною фінансовій паніці. Тому те, що має сенс для одного банку (видавати кредити на короткий термін), стає ризикованим для загальної світової системи.
Коли східноазіатська криза вибухнула в середині 1997 року, розвинені країни й Міжнародний валютний фонд переклали провину на жертву — країну-позичальницю. Вони звинуватили позичальників у поганій поведінці, в той час як реальна проблема полягала в тому, що міжнародна банківська система побудувала справжній картковий будиночок, і коли гора короткострокових міжбанківських кредитів раптово перекинулася, в країнах-боржниках стався економічний обвал. Навіть сьогодні світову «схильність» до короткострокових міжнародних кредитів не було розглянуто ні у Вашингтоні, ні в Базелі й жертви цієї кризи продовжують приймати основні удари звинувачень.
Останнє слово залишається за жертвами. Заходів щодо самопорятунку можна вжити ще навіть до того, як міжнародну систему буде виправлено. Країни повинні обмежити свою доступність для короткострокового міжнародного банківського кредитування, щоб стати менш вразливими для поворотів міжнародного кредитування.
Проект «Синдикат», спеціально для «Дня»
КОМЕНТАР ВІДДІЛУ ЕКОНОМІКИ
Джефрі Сакс, безумовно, правий, кажучи, що країни, потерпілі від кризи, винні в своїх бідах лише частково. Україні, також як і багатьом іншим країнам, що переживають етап трансформації, довелося це відчути на власному досвіді. Неготовність до наслідків суперправильних імпортних рішень багато в чому пояснює той шок, якого зазнав вітчизняний офіціоз під час перших поштовхів осінньої кризи.
Однак не можна сказати, що піднята Джефрі Саксом проблема світовою спільнотою не прогнозувалася й не розумілася. Швидше проблема в тому, що глобальною економікою просто ще не запитана структура (установа або система правил), здатна вирішувати економічні протиріччя в інтересах усіх. Іншими словами, глобальна економіка не настільки глобальна, щоб в однаковій мірі цінити всі (великі й маленькі, бідні й багаті) країни й настроювати фінансові інструменти, орієнтуючись на такі цінності.
Невже для фінансистів не було ясно, що реформи «під диктування» МВФ (тобто коли національні уряди навіть не розуміють їхнього сенсу) могли дати тільки один ефект: сприяти припливу «гарячих» грошей, що дестабілізувало й без того не сильні економіки, що розвиваються. Якщо на внутрішніх ринках розвинених країн нестабільність у тій чи іншій мірі згладжувалася органами управління, то механізмів регулювання міжнародних ринків капіталу просто немає. Та й міжнародні фінансові організації зовсім недавно просто вимагали від своїх підопічних лібералізації ринків капіталу. Як виявилося, сенсу від цього було мало. Більш того, для країн, подібних Україні, ця лібералізація завадила проводити економічну політику, відповідну поточним внутрішнім інтересам країни, без озирання на реакцію іноземних інвесторів. Але невже так звані іноземні інвестори вітатимуть закриття ринку, що приносить їм прибуток 80% і більше річних?
Природно, коли обвали на периферії «глобальної» економіки почали загрожувати лідерам, економісти й політики «просунених» держав отримали замовлення на розробку заходів, здатних обмежити або пом'якшити болючі нокдауни, що їх завдає несподіваний відхід «гарячих» грошей із ринків країн, що розвиваються. Поступово уряди розвинених країн почали усвідомлювати необхідність інституційних реформ світової системи руху капіталу, а Захід став готуватися до серйозної зміни правил гри для припинення спекуляцій на міжнародних ринках. Втім, домовитися не вдалося й до цього дня. І навряд чи вдасться найближчим часом.
Повертаючись до ідеї Джефрі Сакса, важко звільнитися від відчуття, що «відкриття» закону незапланованих наслідків не має ніякого пізнавального значення. Так, озираючись у минуле, ми можемо роздивитися помилки, можемо назвати їх причинами «незапланованих наслідків». Але ж це «знання» не замінить загальної байдужості сильних і багатих до слабких і бідних.
Ірина КЛИМЕНКО, «День»
