Ціновий «вибух», який вразив вітчизняну економіку за останні півроку, зробив розмови про інфляцію набагато популярнішими за розмови про погоду. Один iз відомих західних економістів помітив, що спільне між цими двома темами — те, що про них однаково легко говорити, але в них майже однаково важко що-небудь змінити. Проте, рецепти антиінфляційної політики стали однією з найбільш популярних «страв» політичної «кухні». Уряд у співдружності з Нацбанком розробив комплексну програму антиінфляційних заходів, одне лише різноманіття якої свідчило про те, що виконувати її ніхто не збирається. Де-факто уряд зосередив свій «пакет антиінфляційних законопроектів» на адмініструванні ціноутворення та лібералізації імпорту, Нацбанку не залишилося нічого, крім спроб проведення обмежувальної монетарної політики.
ТИМЧАСОВИЙ ТРЕНД
Успіхи поки не дуже помітні і уряд навіть не обіцяє швидких результатів, сподіваючись переважно на хороший урожай. Але чи спрацює цей чинник — велике питання. Принаймні доти, доки економічна політика, в тому числі й спроби антиінфляційної боротьби, будуть нести в собі інфляціогенну складову, а головні партнери антиінфляційної «битви» — уряд і Нацбанк, будуть вести кожен свою гру, яка суперечить одна одній. Кращий доказ такої суперечності — ревальвація гривні, на яку під перманентною загрозою фіскальної експансії вимушений був піти Нацбанк, при цьому практично відкрито визнаючи тимчасовість тренду на підвищення курсу гривні та неминучість настання девальваційної «розплати».
ЧИ НЕ ВІДМОВИТЬ ГАЛЬМО
Сьогодні вже мало хто відмовляється визнати, що «спусковим механізмом» інфляції, який створив сприятливі умови для розкриття всіх її об’єктивних передумов, включаючи вплив світових цін, стало нестримне зростання бюджетних соціальних витрат, внаслідок якого зростання споживчого попиту істотно перевищило зростання продуктивності праці та номінальну ВВП. Про це в своїй квітневій статті в «Дні» писав і автор цих рядків. Інфляція логічно викликає антиінфляційні міри Нацбанку, направлені на гальмування зростання грошової пропозиції. Згідно з класичною логікою, вже це має сприяти «охолоджуванню» економіки й зниженню зростання прибутків. Але, як було відмічено вище, по-перше, зростання прибутків значною мірою пов’язане не з економічною активністю, а з бюджетними виплатами. Зокрема, частка соціальної допомоги та інших трансфертів у сукупних прибутках населення за перший квартал становила 42,3%. Значні прибутки генеруються також зовнішньоторговельною складовою — як експортом, об’єми якого визначаються, передусім, кон’юнктурою світових ринків, так і імпортом, який зростає темпами, які істотно випереджають зростання імпорту. У результаті «охолоджуючі» заходи не спрацьовують, попит на гроші в економіці не знижується. Допомагає фінансова глобалізація — банки, прагнучи задовольнити попит на кредити, все активніше виходять на зовнішні ринки запозичення. За даними Платіжного балансу, в 2007 р. чисті зовнішні запозичення комерційних банків України зросли в 2,4 разу. А загалом за два останніх роки вітчизняний корпоративний сектор (як банки, так і нефінансові компанії) запозичили з-за кордону $18,7 мільярда. Прискорення надходження валюти формує стійку тенденцію підвищення курсу гривні. Розуміючи високий ризик дорожчання гривні для економіки, в якій за рахунок експорту забезпечується реалізація близько 40% продукту, виробленого в промисловості, Нацбанк вимушений час від часу викидати гривню на валютний ринок, не допускаючи її надмірного дорожчання, тобто проти своєї волі збільшувати грошову пропозицію. Розширення діючого валютного коридору (за нинішніх умов — фактична ревальвація гривні), що і було закріплено підвищенням офіційного курсу Нацбанку — природна спроба принаймні зменшити потребу ринку в центробанківських інтервенціях.
«ХОЛОДИЛЬНИК» ДЛЯ ЕКОНОМІКИ
Ревальвація (а до неї, прискорення темпів інфляції при незмінному курсі вже само по собі зміцнювало гривню по відношенню до долара) негативно позначається на конкурентоспроможності українських компаній, за чим логічно має слідувати «охолоджування» прибутків. Однак знову втручається, вже згадувана вище, фіскальна складова. До того ж, як це не парадоксально, імпорт, який зростає внаслідок зміцнення гривні та застосування урядом імпортних експансій з антиінфляційною метою, активно підживлює бюджет: за січень—квітень надходження від митниці (за рахунок збору імпортного мита й ПДВ на товари, що імпортуються ) майже в 1,5 разу перевищили внутрішні податкові збори та забезпечили більше половини усіх надходжень до держбюджету. Формується своєрідна інфляційна «піраміда», в якій інфляційне здешевлення гривні дивним чином поєднується з її валютно-курсовим дорожчанням. А оскільки гривневі активи, що дорожчають, вельми привабливі для фінансових спекулянтів, які можуть зробити спроби обміняти свої здешевлені долари на гривню, що зміцнюється, «піраміда» ця, раніше, ніж знайде параметри Вавілонської вежі, може досягнути вражаючої висоти.
Неповноцінність описаного вище зачарованого кола в тому, що воно вже навряд чи зможе еволюціонувати в бажаному нам напрямі. Ліквідувати його можна буде тільки через кризу. Добре, що джерел ризику більше, ніж достатньо: зростаючий дефіцит зовнішньої торгівлі, короткострокові зовнішні зобов’язання комбанків, по яких наступить «час розплати», проблеми платоспроможності вітчизняних клієнтів цих банків, кон’юнктурні тенденції світових ринків капіталу, зростання вартості енергоресурсів, що імпортуються... Список може бути продовжений і розмір його підтверджує необхідність послідовної та ефективної антиінфляційної політики. Зрозумілі та дійові заходи в цій сфері надто потрібні і для того, щоб збити «спіраль» інфляційних очікувань.
ПЛАТА ЗА РИЗИК
Зміст антиінфляційних заходів залежить від того, хто розглядається як їхнiй головний адресат, і від того, яких цілей потрібно досягнути. Якщо потрібен відносно швидкий видимий ефект з невизначеними подальшими наслідками, то ці заходи мають бути розраховані на те, щоб справити враження на «пересічного обивателя». Останній — благо ідеологічна підготовка вже проведена — чекає адміністративного обмеження цін та прибутків бізнесу, не заперечує й проти застосування експансії дешевого імпорту. Але подібна антиінфляційна програма не буде прийнята бізнесом, отже не тільки не знизить його інфляційних очікувань, але й підвищить плату за ризик працювати в такій непередбачуваній економіці.
Програма, розрахована на отримання «мандату довіри» у бізнесу, неминуче має містити непопулярні заходи — у вигляді посилення фіскальної політики (обмеження зростання або навіть скорочення витрат). Це явно спричинить загостренню політичної ситуації та подальше падіння довіри народу до влади.
Проте, з нашої точки зору, другий варіант більш кращий. Не варто забувати, що провідну роль у створенні висхідних цінових спіралей грають інфляційні очікування суб’єктів господарювання. Тому саме на їхнє зниження і повинна бути націлена антиінфляційна політика держави, що орієнтується на отримання нехай не такого швидкого, проте «довгограючого» ефекту.
Треба зазначити, що усвідомлення цього факту привело до того, що останнім часом в Україні відродилася ідеологія ренесансу «шокової терапії» початку 90-х у вигляді введення жорстких фіскальних та монетарних обмежень. Її, з деякими варіаціями, настирливо просувають представники МВФ та Всесвітнього банку. Вона напевно буде підхоплена й представниками транснаціональних компаній та іноземних фінансових організацій в Україні — загалом, усіма тими, кому фінансова стабільність потрібна, а національні умови для розвитку — їм байдужі.
ТЕРАПІЯ ШОКОМ
Однак сьогодні економіка та суспільство — вже не ті, які були 15 років тому. Бездумне повторення запліснявілих рецептів, які, до того ж, розроблялися для умов, коли про фінансову глобалізацію замислювалися в основному футуристи, неефективно та одночасно — дуже небезпечно. У нашій економіці склалася система суб’єктів господарювання, відносно розвинена фінансова система, набута значна інерція економічного зростання. При цьому вітчизняна економіка і без того знаходиться зараз у «напівшоковому» стані внаслідок необхідності адаптації до нових енергетичних цін та підвищення відкритості в рамках вступу до СОТ. Накладення додаткового макростабілізаційного «шоку» може виявитися для багатьох нестерпним. Тому в нинішніх умовах антиінфляційна політика повинна виходити з наступних імперативів. Істотне зниження темпів економічного зростання неприпустимо, оскільки від них сьогодні критично залежать стабільність банківського сектору та прибутки бюджету. Звідси і неприпустимість надмірних монетарних рестрикцій, здатних привести до «грошового голоду» в економіці. Неприпустимо й істотне зниження прибутків населення: від них критично залежить суспільно-політична стабільність в країні. Але це обмежує можливості фіскальних рестрикцій та гальмування зростання прибутків. Причому мова йде навіть не про загрозу політичного протистояння в світлі майбутніх виборів, а про неможливість в принципі підтримувати дуже непопулярну політику протягом певного істотного проміжку часу.
Важливо підтримувати в розумних межах баланс зовнішньої торгівлі: від нього залежить стабільність національної валюти, курс якої сьогодні тримається на дуже хиткій основі надходження до країни «коротких» грошей — це обмежує можливості застосування інструментів лібералізації імпорту та використання з антиінфляційною метою зміцнення гривні.
Звичайно, сказане не означає, що антиінфляційна політика в Україні повинна концентруватися на принципово відмінних від загальноприйнятих, екзотичних напрямах. Навпаки, послідовна антиінфляційна політика в монетарній та фіскальній сферах як ніколи важливі. Але при цьому необхідно жорстко дотримуватись принципу її (цієї політики) «адресності».
НЕ ЗАШКОДЬ
Зокрема, на практиці вже доведено, що в умовах фінансової відкритості спроби Нацбанку механічно регулювати грошову пропозицію практично приречені на невдачу. Пряма обмежувальна монетарна політика в нинішніх умовах парадоксальним чином виявляється непрямим чинником інфляції, оскільки активізує зовнішні запозичення комбанків та змушує Нацбанк вдаватися до гривневої інтервенції, щоб скупити завезену ними валюту. Набагато більш дійовим антиінфляційним заходом у таких умовах було б проведення політики достатнього задоволення попиту на гроші, при більш чіткому регулюванні напрямів їхнього подальшого руху. Мова йде, по-перше, про обмеження зростання споживчого кредитування. По-друге — про збільшення сегменту інвестиційного кредитування, для чого необхідно розвивати систему інвестиційних банків. По-третє, про «скріплення» гарячих грошей населення шляхом розвитку інвестиційних фондів, систем страхування та ін. Головним позитивом такої політики має стати збільшення інвестицій у підвищення ефективності виробництва, у т.ч. — у зростання продуктивності праці, що дозволить усунути одну з визначальних довгострокових причин вітчизняної інфляції — ресурсомісткість економіки.
Не уникнути й скорочення (або, принаймні, істотного обмеження темпів зростання) витрат бюджету. Разом з тим, досвід колишніх років показує, що при стандартному підході таке скорочення буде, передусім, проводитися за рахунок капітальних витрат бюджету при збереженні динаміки статей, які фінансують поточне споживання і є найбільш інфляціогенними. Для радикального розв’язання інфляційних проблем (а не пасивного розкручення спіралі «ціни — соціальні витрати — ціни...») необхідно збільшити частку капітальних витрат — на розвиток комунальної, енергетичної, транспортної інфраструктури, витрат на підтримку сільгоспвиробництва, які дозволять не тільки знизити ціну та підвищити якість відповідних товарів та послуг для населення, але й створити сприятливі умови для розвитку підприємництва та залучення інвестицій. На щастя, сьогодні все менше людей мають сумніви у тому, що 5 млрд. грн., роздані вкладникам «Ощадбанку» та «з’їдені» інфляцією, принесли б набагато більше користі, якби були спрямовані, скажімо, на підвищення енергоефективності житлового господарства напередодні переходу до світових цін на природний газ.
Звичайно, розробляти і застосовувати подібні заходи — вельми непроста задача. До того ж, їх ефект не буде відчутний досить швидко. Але якщо уряд все ж не збирається «скидати» проблему інфляції на плечі своїх послідовників, а хоче закріпити свій авторитет її системним викорінюванням, то ці заходи — саме те, що в цей час має складати зміст антиінфляційної політики.
