Наприкінці червня ситуація по цьому питанню і безпосередньо пов’язаних з ним перипетій навколо будівництва газопроводу «Північний потік-2» знову привернула серйозну увагу. Опишу основні новини останнього тижня червня, пов’язані з цим контекстом.
26 червня комітет із закордонних справ Палати представників Конгресу США одноголосно схвалив санкції проти «Північного потоку-2» і «Турецького потоку». Тепер документ переданий в Палату представників. Нагадаю, в травні Конгресом був ухвалений «Акт про захист енергетичної безпеки Європи» Protecting Europe’s Energy Security Act of 2019, який дозволяє запровадити санкції проти фізичних осіб і компаній, що надають трубоукладальні судна для будівництва російських експортних газопроводів на глибині моря понад 100 футів. Фактично законопроект спрямований проти проектів «Північний потік-2» і «Турецький потік». Звичайно, переданий у Палату представників проект ще має бути схвалений там, а ще потрібно отримати схвалення Сенату і президента США, щоб стати законом. Однак головне, що процес запровадження цих санкцій запущений процедурно. А американські законодавці вміють доводити справу до логічного завершення.
Якщо хтось вважає, що президент Д.Трамп може стати перешкодою в цьому питанні, поспішаю заспокоїти: глава США неухильно реалізовує намір організувати поставки американського скрапленого газу в Європу. Про це свідчать, зокрема, і рішення Польщі та Німеччини будувати у себе термінали для прийому і розрідження американського газу, прийняті відразу після зустрічей керівників цих країн з Трампом.
28 червня компанія-оператор Nord Stream 2 AG відкликала свою заявку на прокладку газопроводу «Північний потік-2» через територіальні води Данії https://www.nord-stream2.com/ .../nord-stream-2-zieht-den-2017... 130 /. Причина в тому, що як сказав глава Nord Stream 2 AG М.Варніг, компанія вважає себе зобов’язаною зробити такий крок, оскільки за два роки, що минули після подачі заявки, «уряд Данії не продемонстрував жодних ознак до прийняття рішення». Здається, можна стверджувати — до кінця поточного року, як було заплановано, «Північний потік-2» побудований не буде. До речі, самої лише прокладки труби було б не досить для його повноцінного введення в експлуатацію — необхідні пусконалагоджувальні роботи, тестові прокачування та ін. Загалом вже навесні було зрозуміло, що бажання керівників Росії та «Газпрому» припинити транзит природного газу через Україну починаючи з 2020 року нездійсненне.
Також 28 червня відбулося зібрання акціонерів «Газпрому». На ньому було заявлено, що «Газпром» планує до кінця цього року закачати в підземні газові сховища в Європі 11,4 млрд куб. м газу. Це в два з лишком рази більше, ніж було закачано до кінця 2018 року. Чому? Відповідь очевидна — «Газпром» готується до того, що контракт на транзит газу через територію України до 31 грудня 2019 року укладено не буде, тому створюються передумови для чергової «газової війни».
Якщо Україна підніме кинуту рукавичку й відповість на виклик, то навряд чи «Газпром» зможе далі, ніж до початку лютого, дозволити собі не напружуватися щодо нового транзитного договору. І якщо нам вистачить витримки і дипломатичної вправності протриматися до того моменту, то на переговорах про укладення транзитного договору козирі будуть на руках в української сторони. Звичайно, європейці будуть тиснути, але на обидві сторони — як на Україну, так і на Росію. Але нам потрібно вміти витримувати і тиск європейських партнерів
Ключовим елементом буде припинення транзиту газу через нашу країну з метою шантажу Європи та України — сподіваючись, що європейці змусять керівництво України підписати новий транзитний договір на вигідних Росії умовах. Україна пропонує десятирічний договір з встановленням щорічного обсягу транзиту в 60 млрд куб. м. Очевидно, що Росію це категорично не влаштовує — в її інтересах короткостроковий договір (навряд чи більше ніж на два роки), який завершить свою дію після повного введення в експлуатацію «Північного потоку-2» (проект «Турецький потік» я свідомо «виношу за дужки», оскільки він повністю став заручником діаметрально протилежних інтересів Туреччини і Росії в Сирії, і в досяжному майбутньому навряд чи ці розбіжності будуть зняті).
До слабких сторін позиції нашої країни я б відніс організаційну непослідовність, яка може викликати негативну реакцію європейських партнерів. З одного боку, було рішення Кабміну від 22 травня, згідно з яким газотранспортна система буде виділена з «Нафтогазу України» за моделлю ownership unbundling, хоча сам «Нафтогаз» хотів зберегти ГТС під своїм контролем, але на балансі окремої структури. А 11 червня Кабмін зробив крок у зворотному напрямку, передавши підприємство «Магістральні трубопроводи України» (воно є оператором ГТС) в управління «Нафтогазу» до початку 2020 року. Треба сказати, що такий захід критикувалася Єврокомісією і секретаріатом Європейського Енергоспівтовариства як такий, що порушує принцип поділу видів діяльності. У відповідь на це керівництво «Нафтогазу» неодноразово заявляло, що не може передати ГТС до закінчення контракту з «Газпромом», оскільки тоді компанія втратить можливість його виконувати.
Очевидно, саме внаслідок рішення Кабміну від 11 червня і з’явилася пропозиція «Газпрому» від «Нафтогазу» про укладення договору на своп газу замість транзитного контракту. Суть свопу в даному разі полягає в тому, що «Нафтогаз» купує призначені для поставки в Європу обсяги газу на східному кордоні України і продає назад на західному кордоні дорожче. Маржа угод є аналогом плати за транзит. Глава «Газпрому» О.Міллер відповів, заявивши, що не розглядає пропозицію про своп всерйоз. Причини він не пояснив, але ймовірно, керівництво «Газпрому» розуміє, що своп — це зовсім інші методики і розрахунки, і тому наполягає на давно відпрацьованій і зрозумілій йому методиці транзиту.
До речі, і позиція для інформаційного висвітлення питання не виглядає хорошою для України — запропонована схема свопу говорить про намір «Нафтогазу України» залишитися в транзитному бізнесі, тим часом як європейське законодавство недвозначно вказує на необхідність виокремити з компанії газотранспортну систему.
Але повернімося до можливої газової війни. Заплановані «Газпромом» 11,4 млрд куб. м газу для закачування в європейські ПСГ — це не такий вже великий обсяг, щоб бути впевненим у перемозі. Припустимо, що транзитний договір не буде укладений до 31 грудня 2019 року і разом з новорічними святами почнеться «газова війна». У такому разі, «Газпрому» доведеться з цих ПСГ продавати газ європейським споживачам в обсязі 5,5—6 млрд куб. м на місяць. Врахуємо, що газ у ПСГ є ще і технологічним, фізично забезпечує можливість згладжувати піки споживання, які взимку можуть виникати через різкі похолодання, тому відбирати весь газ з ПСГ «Газпром» не буде. Отже, в найкращому разі «Газпром» зможе виконувати свої зобов’язання перед європейськими споживачами за рахунок раніше закачаного в ПСГ газу, до кінця лютого. Тобто якщо Україна підніме кинуту рукавичку й відповість на виклик, то навряд чи «Газпром» зможе далі, ніж до початку лютого, дозволити собі не напружуватися щодо нового транзитного договору. І якщо нам вистачить витримки і дипломатичної вправності протриматися до того моменту, то на переговорах про укладення транзитного договору козирі будуть на руках в української сторони. Звичайно, європейці будуть тиснути, але на обидві сторони — як на Україну, так і на Росію. Але нам потрібно вміти витримувати і тиск європейських партнерів.
Швидше за все, тут долучиться Трамп, який з прикладами на руках розповість, чому США виступають проти «Північного потоку-2». У нього буде привід навести ось цю свою ж цитату: «Саме я підняв проблему з трубопроводом «Північний потік-2». Ви знаєте, цей газ йде в Німеччину. Ми захищаємо Німеччину від Росії. А Росія отримує мільярди доларів із Німеччини. Це дійсно робить Німеччину заручником Росії, якщо коли-небудь трапиться щось погане...» Здається, підтримка нашого ключового зовнішньополітичного партнера в даному разі буде дуже доречною.
Судячи з поведінки «Газпрому», там вважають, що «Нафтогаз України» і влада України в цій грі нервів змушені будуть піти на поступки. Але, як тільки обсяг надходжень газу від «Газпрому» почне падати і європейцям доведеться думати, де брати газ, якого бракує, «Газпрому» буде дуже нелегко підтверджувати свою надійність як постачальника газу. Як би там не було, але до кінця цього — початку наступного року ситуація може різко загостритися. На що і натякнув глава «Газпрому» Міллер, відповідаючи 28 червня на прес-конференції на запитання, якщо до закінчення дійсного контракту про новий домовитися не вдасться, він сказав, що тоді 1 сiчня «буде весело».
