Київ та Москва після тритижневої суперечки нарешті підписали десятирічні газові контракти. Але чи знімають вони всі проблемні запитання у газовому діалозі? Цікаво, що навіть після офіційного порозуміння сторін вартість газу на 2009 рік кожна з них трактувала по-своєму. У Києві середньорічною ціною на блакитне паливо для своїх споживачів називають 228дол. У Білокам’яній про остаточну ціну мовчать, обіцяють назвати її не раніше першого квітня (але запевняють, що вона не буде більшою ніж 250дол.). Про причини газового конфлікту та про ефективність отриманих у Москві результатів «День» розмовляв із керівником енергетичних програм центру «Номос» Михайлом ГОНЧАРОМ.
— Як ви оцінюєте результати газових домовленостей у Москві? Чи можна вважати їх закінченням українсько-російського газового протистояння?
— Остаточну оцінку можна давати тільки після публічного оголошення основних параметрів газових контрактів. Сьогодні ж експерти мають справу не з конкретними фактами, а з їхніми інтерпретаціями. Саме з цієї причини не можу стверджувати або заперечувати, чи допоможуть досягнуті домовленості застрахувати у майбутньому Україну та Європу від повторення аналогічних газових інцидентів.
— Ви говорите, що інформації недостатньо, але ж її ніколи не буває забагато. З вуст українських та російських чиновників уже прозвучала інформація про середньорічну ціну — 228,8дол. — 250 за тисячу кубометрів газу...
— Фактор ціни, безперечно, важливий, але цього недостатньо для комплексної оцінки. Україна та Росія говорять про довгостроковий — десятирічний контракт. Тому для певності слід поглянути на умови контракту. Диявол, як відомо, криється у деталях. Потрібно поглянути не тільки на те, що нам показують, а й на те, про що нам не говорять. Зокрема, як побудовано формулу ціни на газ? Яким чином відбуватиметься корекція тарифу на транзит газу? Як оплачуватиметься підземне зберігання газу? Формула ціни для паливного газу після 2009 року? Для відповідей потрібен час. Поки що можна висловити обережний оптимізм щодо результатів газового діалогу, бо певна розрядка напруженості у газовому конфлікті все ж відбулася. Але не більше.
— Виходить, що знову політична доцільність перемогла економічну логіку?
—Відстоювання політичних інтересів не уникнути, якщо мова йде про торгівлю енергоресурсами (нафтою, газом) та зброєю. Коли говорять, що у ході переговорів потрібно все відкинути і взяти за основу тільки економічну шкалу оцінки — це не зовсім коректний підхід. Звичайно, можна оцінювати газові домовленості лише у межах підписаних контрактів, але завжди існує вірогідність позаконтрактних домовленостей, про які зараз нам невідомо, однак немає нічого таємного, що не стало б явним згодом.
Повністю виключити політичний компонент у газовому діалозі в майбутньому не вдасться. Вся історія газових стосунків України та Росії свідчить, що саме політичним компонентом пояснювалися окремі параметри газової торгівлі. Безпрецедентна газова війна 2008—2009 примусить усі задіяні сторони нарешті перейти до більшого рівня прозорості по всьому газовому ланцюжку «видобуток — транзит — споживання». На перший план вийде саме питання прозорості. Кожен учасник має бачити, що відбувається на іншому кінці труби. Тільки так може з’явитися режим довіри. Тільки так споживачі зможуть чітко розуміти, настільки економічно обгрунтовано ціну газу.
—Які висновки із газової суперечки мають винести Україна, Росія та Євросоюз?
—Росія підняла газовий меч, а він виявися газовим бумерангом. У нинішній ситуації Росія сама собі завдала серйозного удару, порушивши (безвідносно до різких і необгрунтованих висловлювань на адресу України, як ненадійного транзитера) усталений імідж надійного постачальника енергоресурсів. Постійний клієнт «Газпрому» — Європейський Союз, отримав додаткові аргументи для реалізації своїх планів з диверсифікації поставок газу. Газова війна між Росією та Україною стала залізним аргументом ЄС для форсування програми диверсифікації.
Європейський Союз ще раз переконався у правдивості відомої фрази Отто Бісмарка, що ціна будь-якої угоди з Росією варта не більше, ніж папір, на якому вона написана. Тобто всі побачили химерність російських газових обіцянок щодо гарантій стабільності постачання газу до Європи, щодо невикористання газу в якості політичного інструменту.
Україна ж отримала черговий урок, що потрібно діяти прозоро. Коли дієш прозоро, то в разі конфлікту на твоєму боці буде більше прихильників. Знову ж таки, ми маємо виконати «незроблене домашнє завдання», те, що ми не робили протягом 17 років —енергозбереження, розвиток власного видобутку, диверсифікація, стратегічні запаси, альтернативна енергетика... Варто віддати належне уряду, «Нафтогазу України» та «Укртрансгазу», які забезпечили кожен на своєму рівні створення запасу, що й дозволив Україні витримати газову атаку Кремля. І це єдиний позитив, який ми можемо вивести для себе.
—Чому Росія пішла у газовому конфлікті до кінця саме наприкінці 2008 — на початку 2009 років, адже тимчасове прикривання газопостачання та газові ультиматуми звучать України не вперше?
—Моя версія такої лінії поведінки Росії полягає в тому, що «Газпром» ввійшов у період поточного дефіциту газу при одночасному піковому зростанні попиту на нього як для внутрішнього споживання, так і для експортних поставок. Зверніть увагу, що неприємна ситуація з газом у 2006 році виникла також у зимовий період. Газовою війною Росія намагалася замаскувати свої проблеми з дефіцитом газу, що виникає на піку споживання. Росія справляється зі своїми обов’язками газозабезпечення влітку, навесні, восени. Проте пік споживання припадає на зимовий період. І тут «Газпром» виявляється неспроможним. Тому термін цієї газової паузи було обумовлено необхідністю «Газпрому» перейти пік споживання, збільшити запас газу і потім, після унормування ситуації, вийти з газової паузи та припинити війну. При цьому винною зробили Україну. Впродовж 2008 року проводилася активна газпромівська дипломатія у країнах ЄС. Емісари монополіста подорожували від столиці до столиці, розповідаючи, що Україна ненадійна як транзитер, що в ній можуть і будуть красти газ взимку. Так європейського споживача готували саме до нинішнього сценарію розвитку газових подій. Йому потрібна була потужна масштабна акція, яка б відволікла увагу клієнтів від серйозних проблем.
— То виходить, що запропонований «Газпромом» пункт про застосування до України практики сплати за газ наперед у разі порушення нею терміну розрахунків —це своєрідний запасний варіант для припинення поставок газу в майбутньому?
— У принципі, так. Хоча офіційні претензії з України знято, але це не означає, що в контракті немає різного роду гачків, які можна використати для відновлення напруги в газовому питанні.
—За словами прем’єр-міністра України Юлії Тимошенко, вартість газу протягом усього року буде єдиною і становитиме 228,8 дол. за тисячу кубометрів. Що така ціна означає для наших споживачів?
— Це умовно можна вважати позитивом, адже для промислових споживачів з’явився нормальний ціновий орієнтир на весь рік, за допомогою якого вони зможуть нормально проводити бізнес-планування, а не вносити зміни у свої плани щоквартально через коливання газової ціни.
— Заступник голови правління «Газпрому» Олександр Медведєв повідомив, що частка продажу «ГазпромЗбутУкраїна» на українському внутрішньому ринку становитиме до 25%. Як це вписується у процес зменшення корупційних схем у газовій сфері?
—Це досить проблемна ситуація для нашої країни, яку потрібно жорстко регламентувати. Варто дивитися, щоб дочірня компанія «Газпрому» («Газпром збут Україна») не відібрала у НАКу найпривабливіші сегменти українського газового ринку. Очевидно, що питання залишається. Російська сторона зацікавлена зробити «ГазпромЗбутУкраїна» плацдармом для експансії на внутрішній ринок, повторити сценарій «Укргазенерго». У Європі «Газпром» працює через спільні підприємства, квота яких жорстко регламентується, а у нас він отримав можливість вивести на ринок свою стовідсоткову дочірню компанію. Але українська сторона в особі НАКу може самостійно задовольняти газовий попит на внутрішньому ринку.
— У результаті газової війни росіяни не отримали українську газотранспорту систему (ГТС). Якими можуть бути наступні кроки Росії у цьому напрямку?
— Якщо знову не вдалося на цьому етапі, це означає, що буде наступний етап. Потрібно з’ясувати деталі контрактних домовленостей, а особливо — позаконтрактних. Особливо РФ намагатиметься поставити під контроль наші підземні сховища газу, оскільки вони їм конче необхідні для балансування постачання в ЄС у період пікового споживання.
— Чи можливо реалізувати за рік-два газопровід «Набукко» через Туреччину та другу гілку газопроводу Ямал—Європа через Білорусь?
— Кожна із сусідніх країн хоче отримати свої дивіденди від газового конфлікту. Туреччина вимагає прийняття її до ЄС під загрозою відмови від проекту «Набукко», якщо Брюссель зволікатиме з наданням членства. Білорусь планує за рік збудувати другу гілку ямалського трубопроводу. Але це неможливо, бо газопровід не просто труба — це ще й система газокомпресорних станцій, які не будуються так швидко. На будівництво Ямал—Європа-1 (від початку і до виведення на повну проектну потужність) пішло десять років.
—Тобто Україна може не турбуватися, що обсяги транзиту через її територію зменшаться?
— Звичайно, не слід панікувати, але й розслаблятися не варто. Обрахунки незалежних фахівців, зокрема, з Центру східноєвропейського газового аналізу (США) показують, що при будівництві цих газопроводів роль української газотранспортної системи не зменшиться через дві причини. Перша — зростає обсяг споживання газу на території ЄС. І це потребуватиме нових трубопровідних потужностей. По-друге, за маршрутом Північного та Південного потоків, а також труби Ямал—Європа немає підземних сховищ газу. Отже, у період пікових навантажень нормально балансувати поставки газу можна буде тільки через ГТС України. Звичайно ж, за умови, коли у «Газпрому» буде достатньо газу, а ЄС після останнього раунду «газавату» не відмовиться від планів нарощування його імпорту з РФ. Бо ситуація виглядатиме проблемною для всіх, коли, зрештою, підтвердиться інформація про плачевний стан поповнення ресурсної бази монополії.
