Невдовзі (наприкінці березня — початку квітня) в Україну прибуває місія Комітету експертів Ради Європи MONEYVAL (група створена та працює за принципами FATF), яка на місці буде ретельно перевіряти та оцінювати ефективність національної системи боротьби з відмиванням брудних коштів. Насамперед, це стосується діяльності Державної служби фінансового моніторингу (так звана фінансова розвідка). Законодавство України побудовано таким чином, що ключову роль в координації діяльності державних органів у сфері запобігання та протидії відмиванню брудних коштів має відігравати саме ця служба. Остання діє як національний центр із відповідними (достатньо потужними) повноваженнями та є сполучною ланкою у загальнодержавній системі фінансового моніторингу. Дана система передбачає взаємодію відповідних фінансових установ, контролюючих державних органів та правоохоронних структур. Перші (передусім банки) виступають як джерела інформації, другі здійснюють регулювання і нагляд, треті працюють над документуванням фактів виявлених правопорушень. При цьому Державна служба фінансового моніторингу мала б посідати центральне місце в національній системі протидії відмиванню коштів та боротьби з фінансуванням тероризму. Саме тому даний орган виконавчої влади є своєрідним focal point для роботи з Комітетом експертів Ради Європи MONEYVAL.
Чому ми звертаємо увагу читача на, здавалося б, пересічний візит на вітчизняні терени чергової групи міжнародних експертів? Головним чином це пов’язано з тим, що на фоні гучних корупційних скандалів, дивної міграції начебто заблокованих та заарештованих коштів колишніх високопосадовців та за наслідками проведеної оцінки Україна ризикує знову потрапити до так званого сірого списку країн, які постійно демонструють хронічні й системні недоліки у сфері боротьби з відмиванням брудних капіталів.
Тут доречно нагадати, що з 2002 по 2004 роки Україна вже перебувала у так званому чорному списку FATF, а у період з 2009 по грудень 2013 — у сірому списку. Таке «визнання», крім репутаційних втрат України, призводило до відчутних фінансово-економічних обмежень у зовнішніх відносинах. Адже окрім посилених процедур скрупульозного (а не імітації, як в національних реаліях) моніторингу з боку іноземних компетентних органів усіх зовнішньоекономічних угод і транзакцій ділові кола далекого зарубіжжя практично уникають співпраці з фінансовою системою такої країни.
Деформовані тіньовими та корупційними схемами фінансово-економічні відносини — найбільш серйозна проблема вітчизняного сьогодення. Треба враховувати, що міжнародне оцінювання буде проходити за новою методологією, яка враховуватиме не стільки технічну відповідність (мається на увазі наявність відповідної законодавчої бази та актів регулювання, що відповідають міжнародним стандартам), скільки насамперед ефективність заходів у сфері протидії відмиванню коштів та фінансуванню тероризму, а також механізмам виведення фінансових активів в офшори. На жаль, навіть дані з відкритих джерел говорять про достатньо комфортні умови існування таких кримінальних явищ в Україні.
Досить гострим і, як на мене, юридично і критеріально невпорядкованим є запроваджений механізм повідомлення суб’єктами первинного фінансового моніторингу про підозрілі фінансові операції. Переконаний, попри те, що Державна служба фінансового моніторингу щоденно отримує тисячі повідомлень про підозрілі фінансові операції суб’єктів господарювання та громадян (97% — це інформація з банківських установ), вона фактично отримує однополюсний її зріз. За роки свого існування Держфінмоніторинг так і не спромігся активізувати інформаційні посили від еквайрінгових та клірингових установ, компаній з управління активами, відсутній зв’язок із посередниками на ринку нерухомості тощо. Водночас не спрацьовує принцип взаємодії з суб’єктами первинного та державного фінансового моніторингу.
Хоча за формальними ознаками певні позитиви в роботі служби є. Ми можемо чути про сотні узагальнених матеріалів, які по суті є повідомленнями щодо вчинення кримінального правопорушення, які надіслані до різних правоохоронних органів. Так, за 2015 рік службою підготовлено та направлено 686 матеріалів, у 2016 році — 591 матеріал. Суми фінансових операцій службовців, які підозрюються департаментом фінансових розслідувань служби у відмиванні коштів або пов’язані з учиненням іншого злочину, вражають. Лише за частиною матеріалів, направлених Службою до правоохоронних органів (щодо колишніх високопосадовців уряду Януковича) у 2015 році, — це понад 179 млрд грн, у 2016 році, за всіма матеріалами, — майже 450 млрд грн. Однак значимість такої статистики одразу ж нівелюється, якщо ми проаналізуємо, які ж суми коштів (активів) у кінцевому підсумку офіційно визнані судами кримінальними, а отже — підлягають поверненню у бюджет. А йдеться про приголомшливо мізерну суму — всього 41 млн грн (26 млн — у 2014 році та 15 млн — у 2015-му). Якщо додати сюди кількість заблокованих за рішеннями або дорученнями Державної служби фінансового моніторингу коштів (понад 26 млрд грн за 2014 — 2016 роки), то одразу виникає логічне запитання, а чим зумовлюються дані протиріччя? Для відповіді потрібно зрозуміти, чи належними є якість, глибина аналізу і своєчасність узагальнених матеріалів, що подаються Державною службою фінансового моніторингу до правоохоронних органів. Розглянемо, яка ж частина узагальнених матеріалів служби береться правоохоронними органами в роботу, а яка частка інформації служби не знаходить свого підтвердження. Дані Звіту щодо проведення національної оцінки ризиків у сфері запобігання та протидії відмиванню коштів говорять, що частка відмов у порушенні кримінальних проваджень (справ) у 2014 році складала більш ніж 66% (!) а у 2015 році — понад 78% (!). Цікавим є те, що показник 2015 року є абсолютним негативним максимумом за всю історію діяльності служби. Тобто 78% основного робочого матеріалу Державної служби фінансового моніторингу не знаходять свого підтвердження. Така очевидність є надзвичайно серйозним свідченням системних упущень у системі аналізу та роботи з відповідними узагальненнями. Викликає подив також те, що третій рік поспіль після зміни влади відповідні служби продовжують знаходити не арештовані активи колишніх топ-чиновників. Як наслідок — українська громадськість із гіркотою (м’яко кажучи) спостерігає і буде спостерігати в подальшому за розблокуванням та виведенням із національної фінансової системи мільярдних сум фінансових коштів. Українська сторона, як правило, своєчасно не надає аргументованих доказів злочинного походження цих активів. Одна з причин — у тому, що Державна служба фінансового моніторингу не здатна фізично системно опрацювати 4 млн повідомлень на рік. Інша причина полягає в тому, що гамузом зібрані й надіслані до правоохоронної системи узагальнення не дають можливості (а дуже часто немає і бажання) зібрати докази та підтвердження цієї інформації.
Інше, не менш важливе, питання, яку ж кількість зупинених (заблокованих) Державною службою фінансового моніторингу операцій продовжено в судах і яку кількість накладених арештів на такі кошти скасовано судами? За висновками міжнародних експертів, у переважній більшості випадків рішення Державної служби фінансового моніторингу скасовують, а кошти повертають у розпорядження клієнта. На мою думку, потрібно дослідити (далеко не науково) причинно-наслідкові зв’язки таких рішень і мотиви їх дезавуювання, що закінчилося розблокуванням коштів. Хто і в яких масштабах урешті-решт є бенефіціаром помилкового прецеденту. Крім того, переконаний, такі рішення про зупинення, якщо вони стосуються справжніх підозрюваних, лише привертають увагу цих елементів до роботи правоохоронних органів та зумовлюють високу загрозу зриву таких розслідувань. Розуміння мною такої очевидності стало одним із мотивів написати і опублікувати книжку, ознайомлення з якою принесе для фахівців хоча б інформаційну користь.
При цьому вітчизняні борці з відмиванням та легалізацією брудних коштів, як правило, дуже далекі від практичного розуміння і освоєння фінансових інновацій, що безупинно з’являються під впливом розвитку НТР та інтернету. Деривативи, похідні фінансові інструменти, опціонні та ф’ючерсні контракти для більшості чиновників абсолютно не відомі явища. Невипадково міністр фінансів Олександр Данилюк в одному з інтерв’ю прямо визнав, що нинішні чиновники, зокрема фіскальної служби, «не знають елементарних речей, наприклад, що таке фондовий ринок, як за допомогою акцій виводяться гроші за кордон. Для них це космос».
На наше переконання, така оцінка є гіркою очевидністю і для вищих керівників Держфінмоніторингу. У результаті спостерігається деструктивна конкуренція, й як результат — це закінчується владними сізіфовими зусиллями щодо протидії хронічно зловісним явищам і процесам.
Міжнародна практика і стандарти засвідчують очевидність: відповідні підрозділи створювали з метою недопущення використання національних фінансових систем у відмиванні злочинних доходів. І заради цього відповідні служби наділені не просто величезними повноваженнями і можливостями, а й регуляторно зінтегровані у своїй практичній роботі. Саме такої моделі тісної органічної співпраці з антикорупційними органами та Державною службою фінансового моніторингу не вистачає на вітчизняних теренах. Переконаний, що поява в назві одного з підрозділів служби натяку на особливе співробітництво з Національним антикорупційним бюро не достатньо для успішної міжвідомчої співпраці. Вважаю, що на часі детективам НАБУ отримати постійний онлайн-доступ до бази даних про фінансові операції, що адмініструється Державною службою фінансового моніторингу. Це можна зробити на рівні рішень двох інституцій, оскільки в НАБУ працюють фахівці, які працювали в службі і мають усі відповідні допуски. Тим більше українська фінансова розвідка за моделлю адміністративного підпорядкування дуже схожа на FinCEN (Financial Crimes Enforcement Network) Сполучених Штатів, де представники правоохоронної системи мають постійний доступ до ресурсів своєї фінансової розвідки. Як експерт відзначу, що можливість НАБУ самостійно здійснювати аналіз фінансових операцій суттєво пришвидшить результативність боротьби з топ-корупцією.
І на завершення. В Україні є певна частина посадових осіб державної влади, яка має зафіксований імунітет проти притягнення до відповідальності за порушення законів. У свою чергу існування такого прецеденту виправдовує спроби штучно отримати подібний імунітет й іншим посадовцям, які можуть заплатити за безкарність грошима чи певними послугами. Зрозуміло, що все це — ознака незавершеності демократичних перетворень; воно історично приречено і неминуче зникне в майбутньому. Водночас зрозуміло й те, що особи, які мають пряму користь у подібній незавершеності, прагнуть відкласти це майбутнє якнайдалі. Незрозуміло лише, чому збереження цієї феодальної нерівності підтримують ті, хто не має жодних привілеїв перед законом, зате власним гаманцем чи свободою і навіть життям їх оплачують.
