У цій статті порушується низка питань, які стосуються проведення в Україні грошової реформи. Наскільки вона була вдалою, чому гривня не була запроваджена в обіг, як це передбачалося ще в 1993 р., які причини зумовили запізнілість реформи й які втрати понесла у зв’язку із цим економіка? Оцінюючи наслідки грошової реформи, ми звикли «сурмити у фанфари». Можливо, так і слід діяти, однак і проблемні питання нашої економічної історії не мають залишатися поза увагою. З них слід робити конструктивні висновки. Без цього дуже важко сподіватися на результативну політику не лише нашого сьогодення, а й майбутнього.
Ще раз наголошую: грошова реформа 1996 р. — надзвичайно значуща подія для України, адже йдеться про утвердження національної грошової одиниці — одного з атрибутів державності. Водночас грошову реформу не можна обмежувати лише запровадженням в обіг гривні. Хоча цей крок і був кульмінацією реформи, однак суть реформи, її змістовий простір ніякою мірою не може зводитися лише до цієї дії. Йдеться про здійснення реформи в широкому розумінні цього поняття: поетапну структурну перебудову на ринкових принципах усієї системи грошово-валютних та кредитних відносин. Найгострішим у цьому виявилося питання: коли вводити в обіг гривню, чи має ця подія стати стартом чи кінцевим результатом ринкових трансформацій. Гривня — як основа досягнення економічної стабільності, чи гривня — як результат стабільності — ось суть концептуальних позицій, на які потрібно було дати відповідь. Скажу відразу: ми не змогли коректно визначитися в цій проблемі. Весь вузол суперечностей, пов’язаний із проведенням грошової реформи, фокусується саме на її суті.
Розгляньмо це питання детальніше. На офіційному рівні перевага віддавалася позиції: «грошова реформа — основа системних перетворень» Це було зафіксовано ще влітку 1990 р., коли Верховна Рада схвалила доленосний для українського народу документ —«Декларацію про державний суверенітет України», а також прийняла Закон України «Про економічну самостійність». Грошова реформа визначалася у цих документах як основа утвердження економічного суверенітету України, ринкової трансформації економіки, її системної стабілізації. Ця позиція набула широкої підтримки в політичних колах суспільства, наукової громадськості. Вона досить глибоко проникла й у суспільну свідомість. Надії на краще, на прогрес національної економіки люди пов’язували із запровадженням в обіг гривні.
Упродовж 1991 р. було здійснено ряд наукових розробок щодо визначення механізмів грошової реформи. Я дещо розуміюся в теорії грошей, захистив ще у 1980 р. з методології грошових відносин докторську дисертацію, тому питання грошової реформи для мене не було риторичним. Уже в березні 1991 р. газета «Голос України» вмістила на своїх шпальтах опрацьовану мною «Концепцію запровадження українських державних грошей». Йшлося про грошову реформу в її широкому розумінні, яка мала стати стрижнем трасформаційних процесів, відповідної перебудови грошової та банківської систем, створення необхідної для цього ринкової інфраструктури — грошового, валютного та фінансового ринків, функціональних механізмів грошово-кредитної політики ринкового типу, забезпечити на ділі самостійність Національного банку країни.
Відповідна позиція базувалася на світовому досвіді. Маю на увазі класичні за своїм змістом грошові реформи, проведені, насамперед, у 1855 — 1897 рр. в Росії. Йдеться про реформу графа С. Ю. Вітте, яка надала велетенського прискорення тодішній російській економіці. Це ж можна сказати і про реформу Л. Ерхарда 1948 р. у Західній Німеччині, яка поклала початок відомому «німецькому диву», а також про грошову реформу 1922 — 1924 рр. в колишньому СРСР, з якої розпочинався НЕП. Відразу після Другої світової війни практично всі без винятку європейські країни провели грошову реформу, починаючи відродження власної економіки з цього далеко не ординарного і надскладного кроку.
Однак реалізувати таку модель реформ Україна не спромоглася. Усе, на що ми виявилися здатними на старті реформ, це запровадити в готівковий обіг 10 січня 1992 р. квазігрошову одиницю — купони багаторазового користування. Завдяки цьому ми змогли уникнути руйнівних наслідків платіжної кризи. Досить зазначити, що напередодні 1992 р. ми практично не отримували від ЦБ РФ нових рублевих надходжень. У подальшому весь готівковий обіг було переведено на купонне обслуговування.
Водночас цей захід не означав реального виходу України з рублевої зони. Це був півзахід, що лише поглиблював украй напружену ситуацію в грошовій сфері. Весь безготівковий обіг, а це основа економіки, й надалі обслуговувався рублевою масою. Врешті виникла вкрай вразлива дистрофічна система грошового обігу, коли готівковий і безготівковий обіг були механічно розірвані; вони обслуговувалися різними одиницями. Це зробило нашу економіку надзвичайно вразливою. Ми виявилися незахищеними ззовні. Власне економічні негаразди на терені незалежності, швидке руйнування виробничого потенціалу держави були започатковані цією мутантною грошовою системою.
Чи розуміли це керівники України? Переконаний, що так, проте, попри це, на рішучі дії в цій сфері в той час вони не були здатні.
Щоб переконатись у цьому, звернімося до перебігу подій 14 березня 1992 р., коли Верховна Рада схвалила конституційною більшістю подану президентом України програму «Основи національної економічної політики України», в якій було визнано реформування сфери грошових відносин як основу й невідкладну ланку економічних перетворень. Єдиним реальним шляхом виходу із ситуації, що склалася, говорилося в цьому документі, є «проведення грошової реформи одночасно з уведенням в обіг гривні».
Попри чіткі настанови щодо негайного виходу із рублевої зони, ситуація тривалий час лишалася незмінною. Це був період повного колапсу сфери грошових відносин. Ситуація не змінилася після 1 липня 1992 р., коли Росія в ініціативному порядку запровадила нову систему взаєморозрахунків у рублевій зоні — проведення взаємних платежів через кореспондентські рахунки, що велися через розрахунково-кореспондентський центр ЦБ РФ. Відтак рублі, що обслуговували внутрішній ринок Росії, а також ті, що обертались у країнах СНД, стали вартісно нерівноцінними.
За цих умов ми мусили б негайно запровадити купон у безготівковий обіг і встановити його офіційний курс до російського рубля. Однак цього не сталося. Утворилася ще більш спотворена ситуація, за якої валютний курс купона у процесі його використання в готівковому й безготівковому обігу роздвоївся. Останній почав фактично визначатися Росією. В умовах відсутності митних кордонів виникла можливість здійснення масових фінансових спекуляцій, пов’язаних із переведенням грошей з однієї форми обігу в іншу. Водночас з’явилися стимули масових переведень безготівкових капіталів, в тому числі спекулятивних, з України в Росію. Таку спотворену ситуацію в сфері грошового обігу значною мірою використала на свою користь російська сторона. Міждержавні платежі повністю контролював ЦБ РФ.
Нарешті 7 листопада 1992 р. президент України підписав Указ «Про реформу грошової системи України», за яким з 12.11.1992 р. купонокарбованець було впроваджено й у сферу безготівкового обігу. Функції російського рубля в грошовому обігу України припинилися. Із введенням у безготівковий обіг український купонокарбованець набув статусу тимчасової національної валюти. Він став єдиним на території країни засобом платежу. Так завершився перший етап грошової реформи. Та зроблено це було, м’яко кажучи, надто пізно. Важко підрахувати реальні економічні втрати, які зазнала від цього наша держава. Деякі фахівці вважають, що вони перевищили ВВП країни за кілька років. Більше того, Росія висунула проти української сторони досить сумнівний позов щодо державного боргу на суму 2,5 млрд. доларів, який ми мусили визнати, тому що НБУ не контролював і не міг контролювати реальні міждержавні розрахунки. Ніхто не знає і скільки за той час українського капіталу перемістилося до Росії.
Але справа не лише у цьому. Передбачалося, що купонокарбованець як тимчасова грошова одиниця запроваджується всього на півроку, до вирішення технічних проблем з імплементацією в обіг гривні. Однак насправді цей період розтягнувся майже на чотири роки. Чим це можна пояснити? Звісно, що були й об’єктивні причини. Це насамперед гіперінфляційні процеси, які далеко не в усьому визначалися монетарними чинниками. Назву лише один із них: лише у 1991 — 1993 рр. ціни в Україні на нафту зросли у 24,5 тис., на газ — у 21,6 тис. разів. Це офіційні дані Держкомстату. Стримуючим чинником була й відсутність золотовалютних нагромаджень. Не можу не нагадати читачеві так званий нульовий варіант розподілу союзної власності, відповідно до якого ми втратили (окрім іншого) досить вагому частку золотого запасу СРСР, яка по праву нам належала. За експертними оцінками, вона становила 200 — 250 тонн золота. Зрозуміло, що це могло б сприяти упередженості щодо значного знецінення грошової одиниці в перші роки реформ. До цього слід додати узурповані Росією грошові вклади населення на рахунках Ощадного банку, які оцінюються за чинним у 1991 р. курсом рубля (1 дол. — 0,56 руб.) у 150,5 млрд. дол.
Однак я не схильний перебільшувати значимість цих чинників. Вони діяли і в інших країнах, що сформувалися на теренах колишнього СРСР, проте ситуація з проведенням грошової реформи там була іншою. Естонія та Латвія запровадили власні грошові одиниці у травні, а Литва — у жовтні 1992 р., Киргизія — у квітні 1993 р., Молдова, Азербайджан, Казахстан та Узбекистан — наприкінці 1993 р. У липні 1993 р. завершено процес упровадження власної грошової одиниці в Російській Федерації, дещо раніше — в Білорусі. В нас же до вересня 1996 р. оберталися купонокарбованці, які як тимчасова грошова одиниця не викликали ніякої довіри, не виконували в повному обсязі грошових функцій, не виступали як засіб нагромадження й тому не могли слугували надійною основою стабілізаційних процесів. Ситуація, за якої Україна понесла чи не найбільші втрати в економіці в період трансформаційної кризи 1990-х років, значною мірою пояснюється відповідними причинами.
Я не хотів би шукати винних у цій ситуації. В ній, як у краплі води, відбивається загальна слабкість державної влади в Україні. Не відчувалася в цьому насамперед тверда позиція президента. На заваді стала й невизначеність керівництва НБУ, яке дотримувалося хибного принципу — спочатку загальна стабілізація економіки, а вже потім — грошова реформа. Мотиви такої позиції очевидні. Одна справа — проведення реформи, коли інфляцію в основному подолано (так було у 1996 р.), і зовсім інша річ — коли реформа проводиться на старті, використовується як інструмент економічної стабілізації. НБУ не був готовим до ризиків, не хотів брати на себе високу відповідальність, виявився фактичним опонентом грошової реформи. Добре знаю, як було провалено її проведення восени 1995 р. Я був тоді членом Державної комісії з реформи і водночас очолював робочу групу, що готували нормативні документи для її здійснення. До групи входили відомі фахівці — М. Савлук, А. Мороз, тодішні заступники міністра фінансів А. Даниленко, голова НБУ — В. Терпило та інші. Ми понад місяць знаходилися з відповідною місією на «нелегальному становищі» в санаторії «Конча-Заспа». Однак буквально за тиждень до наміченого часу реформи В. Ющенку вдалося переконати керівництво держави в тому, щоб відстрочити її проведення ще на рік.
Водночас ми б припустилися принципової помилки, якби спробували звести все до нерішучості у проведенні реформи керівництва НБУ. Існували й інші вагомі чинники. Назву лише найбільш значущі з них. Перш за все слід враховувати наявність на той час у країні соціальних сил, які свідомо протидіяли проведенню реформ. До них, передусім, належало багато державних та політичних діячів, які захищали в економічній політиці проросійські позиції, свідомо чи несвідомо вважаючи, що порятунок України — в поверненні до рублевої зони. У зв’язку з цим не можна не зважати й на економічну та політичну протидію проведенню грошової реформи з боку Росії. Невизначеною була й позиція МВФ, керівництво якого намагалося у 1992 р. переконати очільників України в необхідності залишитися в межах рублевої зони. Це добре відомий факт, який підживлював відповідні настрої, в тому числі й позицію НБУ.
По-друге, реформі протидіяла група підприємств, комерційних банків, тіньовий капітал, що наживалися на зростаючих темпах інфляції, структурної та організаційної невизначеності національної грошової системи. По-третє, у нескінченному зволіканні з грошовою реформою зацікавленими були й керівники виконавчої влади, уряду зокрема. Тут все ясно. Починаючи з 1992 р., обсяги бюджетного дефіциту повністю покривалися кредитною емісією Нацбанку, тобто шляхом безакцептного застосування інфляційного податку, основний тягар якого лягав перш за все на малозабезпечені верстви населення та людей із фіксованими доходами. У цьому відношенні обсяг бюджетного дефіциту був значною мірою формальною величиною. Його фінансування гарантувалося механізмом друкування інфляційних грошей. Так, у 1993 р., коли бюджетний дефіцит становив 13,8%, за рахунок лише цього джерела було профінансовано 36,3% всіх бюджетних видатків — 692,2 млрд. крб.
Далеко не принциповою в цьому була позиція НБУ, який, маючи офіційний статус незалежної інституції, сліпо виконував розпорядження «зверху», не обмежуючись при цьому в роздачі, як то кажуть, наліво й направо, дешевих пільгових кредитів суб’єктам господарської діяльності. Прикладом такого використання емісії може бути відкриття в липні 1993 р. безлімітної кредитної лінії на потреби сільського господарства, через механізми якої були видані пільгові кредити на суму понад 4 трильйони крб. Така емісійна «розбещеність» — це також один із чинників довголіття купоно-карбованця: влада розуміла, що із запровадженням гривні на цих «іграх» потрібно буде поставити крапку.
Акцентуючи на цих проблемах, я ніякою мірою не ставлю під сумнів безпосередньо техніку реформи 1996 р. Вона, як про це вже багато сказано, була проведена на високому організаційному рівні. Реформа відразу стала вагомим чинником поглиблення економічної стабілізації. Ось лише один приклад: у 1996 та 1997 рр. індекс інфляції склав відповідно — 39,7% та 10,1%, сальдо поточного рахунку платіжного балансу України — всього мінус 2,8% та 2,7% від ВВП, а валютний курс гривні, який у своїй основі відбиває названі параметри, лишився практично незмінним.
Я не торкаюся подальшої долі гривні, її п’ятнадцятирічної історії. Тут цілком природними були злети та падіння. Гривня нині достатньо надійна грошова одиниця, що працює на українську економіку. Однак вважати, що поле удосконалення її механізмів вже вичерпане, я б не наважився. Мова йде не лише про її перманентне інфляційне знецінення, а й про валютну нестійкість. Падіння валютного курсу з 1,8 грн./дол. 1996 р. до 7,9 грн./дол. у поточному говорить саме за себе. Причина цього очевидна: це не лише віддзеркалення загальної нестійкості української економіки, яка долається занадто повільними темпами, а у багатьох аспектах навіть поглиблюється. Вагомими залишаються і монетарні чинники. Система грошових, як і в цілому ринкових, відносин в Україні несе на собі ще перехідну пострадянську специфіку. А це означає, що грошова реформа у її широкому контексті, реформа, що покликана утвердити в Україні дійсно ринкову, сучасну за своїми механізмами, систему грошових відносин, ще залишається незавершеною. Нам потрібно ще багато зробити у цьому контексті. Йдеться про далеко не прості рішення, про так звану систему точного настроювання, яка потребує не лише надзвичайно високого професіоналізму від головного суб’єкта монетарної політики — НБУ, а й спільних зусиль законодавчої та виконавчої гілок влади. Нині ми маємо все необхідне, щоб, враховуючи уроки минулого, забезпечити відчутний прогрес і у цьому питанні.
