На кому насправді тримається село зі всіма своїми ресурсами, в тому числі і людськими, а для кого воно є лише «золотою жилою», сировинним придатком до основного, не аграрного підприємництва? На кого ж надія, якщо великому бізнесу власне селяни — «не цікаві»? «Тільки на середній бізнес, на господарства, які мають одну, давню і постійну прописку на селі. Це колишні колгоспи і радгоспи реформовані не через коліно, а розумно, — впевнений Іван Балюк, директор агрофірми у Великобогачанському районі, Полтавської області, Герой України. — Такі господарства, як наше (сім тисяч гектарів ріллі, дві з половиною тисячі худоби), мають складати кістяк крупного товарного виробництва. Ми без усяких психологічних та економічних потрясінь зберегли господарське майно, максимум робочих місць для своїх жителів у полі і на фермі, соціальну інфраструктуру. Бо корінням тримаємося своєї місцевості і не блукаємо Україною в пошуку орендодавців. У нас не вахтовий метод роботи, як у різних компаній, що понабирали по Україні десятки, сотні тисяч гектарів. Практично усі працездатні мають роботу на місці у своїх селах. Лише у тваринництві зайнято 160 осіб. Надійно працює млин, дві олійниці, пекарня, крупорушка, ковбасний цех, племзавод. Тобто вироблену продукцію в основному переробляємо на місці і продаємо у вигляді готових продуктів. Є лікарня, школи, дитсадок, десять магазинів. Наші місцеві жителі відкрили свої магазини, кафе, різні побутові заклади. Це їх приватний бізнес. Хто не зайнятий у сільськогосподарському виробництві агрофірми, в інших малих бізнес-структурах, що діють в селі, працює у своїх особистих господарствах. Селяни, які здали в оренду свої земельні й майнові паї, отримують своєчасно дивіденди. Фірма є платником податків до бюджету сільської ради. Щорічно офіційно перераховуємо більше 100 тисяч гривень. Крім того, утримуємо на балансі агрофірми дитячий садок, різні комунально-господарські об’єкти і т.п. Тобто все, що необхідне для життєдіяльності села — наше підприємство забезпечує, — підсумував Іван Балюк. — Ми були і є своїми серед своїх.
Ось приблизно такий сьогодні портрет того середнього бізнесу на селі, який очолюють підприємливі місцеві керівники — вихідці із колишніх голів колгоспів, головних спеціалістів, хазяйновитих фермерів. Яким не потрібно було вчитися хазяйнувати в ринкових умовах, вони від природи були риночниками і дочекалися свого часу. Саме завдяки їм протягом останніх семи-восьми років цей бізнес помітно стабілізувався, визначився і за формою, і за змістом. Та й з кадрами відбулася неодноразова ротація. Випадкові — відсіялися. На їх місце прийшли молоді менеджери із сучасним розумінням ринкової економіки. Тому, цей бізнес зайняв свою певну нішу не лише на регіональному аграрному ринку, а й загальноукраїнському і навіть за межами країни. Саме ця категорія господарств дає левову частку платежів до бюджету країни, веде різнотоварне виробництво, активно займається переробкою вирощеної сировини. І що найважливіше — примножує робочі місця.
На переважній більшості цих підприємств тримається ще й соціальна сфера. Щоправда, за інерцією. Як у відомому прислів’ї — хто везе, на того і кладуть. Та й справді, більше нікому цим займатися. Бюджет багатьох сільських рад такий, що й на ремонт старої школи не вистачає, не кажучи уже про будівництво нової.
Звичайно, це теж рецидиви минулої системи. Бо давно на рівні законів і урядових постанов треба було чітко розділити на селі: виробництво і соціалку, бізнес і соцрозвиток. Оті самі два плеча, на яких і тримається село. А відповідно і їх підтримку з боку держави. На жаль, про це говорять уже не перший рік, але правового, юридично оформленого документа про різні джерела фінансування немає. Тому не дивно, що деякі «захисники інтересів селян» у парламенті досі апелюють до закону «Про соціальний розвиток села» виданий на гора ще у 1992 році Верховною Радою, у якій кожен п’ятий народний депутат був або головою колгоспу, або аграрним чиновником. Тож, вони добре пам’ятають, наскільки надійною годівницею для них були саме ці кошти з державного бюджету, з яких немало так і не дійшли ні до сільських доріг, що потребували твердого покриття, ні до будівництва лікарень і шкіл, ні тим більше до газифікації сіл. Чимало із них осіла на власних садибах колгоспно-партійного активу.
Словом, не дійшли кошти тоді, не виділяли їх і потім, починаючи з 1993 року. Ні один пункт цього закону, ні одним урядом не був виконаний за 15 років. Повністю була проігнорована головна стаття — про щорічне асигнування з бюджету держави для соціального розвитку села одного процента від загального валового продукту. У різні роки ця сума була різною, але менше 10 мільярдів гривень не опускалася. Тобто цих коштів, якби вони у таких розмірах щорічно надходили до села та використовувалися за призначенням, було б достатньо для того, щоб за роки незалежності вивести усю сільську інфраструктуру із того жалюгідного стану, в якому вона перебуває зараз. Якби...
Багатьом селам, де середній бізнес і сільська рада спільно дбали про інтереси місцевих жителів, це вдалося зробити. Решта — змушені чекати, коли усі ми, як платники податків, а не ті, хто користується землею у великих розмірах, знову «скинемося» до держбюджету, аби спільними зусиллями нашкребти грошей для допомоги сільським населеним пунктам, з яких 71% не мають дошкільних закладів, 41% — клубів і будинків культури, половина — середніх шкіл та стільки ж медичних установ. А про газифікацію і централізоване водопостачання мріє кожен другий житель села.
Тому кожного разу, коли чую з різних високих трибун ці цифри, на думку приходить часто вживаний нині вислів: «країна, яка не хоче годувати свою армію, буде годувати чужу». Так ось, звертаючись до влади, хочу нагадати, що може скластися так, що нікому і нічим буде годувати не тільки армію. І це не просто треба усвідомити, а й зробити так, аби подібного не сталося. І не до 2015 року, як це передбачено у Державній цільовій програмі розвитку українського села. Бо до того часу може трапитися так, що не буде для кого будувати школи і лікарні. А власників землі будемо шукати не лише по різних містах, а й у інших країнах. І новий варіант державної програми розрахованої уже до 2020 року (робота над таким документом уже розпочалася) нікому буде читати, а не те, щоб виконувати.
Селу потрібен здоровий соціально-правовий клімат у найближчі два-три роки. Саме на це має бути спрямована основна увага влади. А не безкінечно, як це робить парламент і уряд, задовольняти економічні амбіції великого (депутатського) бізнесу і дозволяти йому перекроювати сільські території під свої грандіозні бізнес-проекти. Застерігаю, не потрібно мати наших селян за терплячих простаків. Уся історія українського селянства засвідчує про протилежне... Тим більше, що малий (фермерський і селянський) бізнес, у якого є і «плюси», і «мінуси», своя гордість і свої амбіції, не може бути постійним заручником флюгерної аграрної політики, залишаючись при цьому головним годувальником.
