В українській науці є багато унікальних явищ. Одне з них — позбавлений адекватної фінансової підтримки вчений з патентом на руках. Це виключно національний феномен. Його існуванню сприяє віддаленість результатів наукових досліджень від потреб енергетики, промисловості, сільського господарства. Що більше фундаментальних досліджень проводять НДІ та виші, то меншу практичну цінність становлять зібрані дані для підприємств. Ця обставина не заважає вченим звернутися до Державної служби інтелектуальній власності і закріпити за собою авторське право на щось нове, після чого спробувати знайти йому застосування. У такий спосіб вдається «прилаштувати» менш ніж 1,5% всіх зареєстрованих патентів. Низький відсоток впровадження інновацій девальвує значущість проведеної роботи з їх розробки, а наукові центри видаються далекими від життя в очах бізнесу.
Третину століття тому наукова спільнота у США мала ті ж самі проблеми, що і її колеги в Україні сьогодні. За великої кількості зареєстрованих патентів (близько 28 тис. на рік) лише у 5% випадків до них додавалася ліцензійна угода. Незначна частина цих ліцензій була пов’язана з комерційними продуктами. Окупність державних інвестицій (близько $8 млрд щороку) була мінімальною. Ситуація змінилася з прийняттям низки законів, таких як Бай-Доула (1980 р.) про патентні процедури для університетів та малого бізнесу. Держава відмовилася від виняткових прав власності на винаходи. «На винаходи було витрачено кошти платників податків, отже, вони мають бути доступними для загального користування», — такого принципу дотримуються у федеральних органах влади. Федеральний уряд залишає за собою право на патенти, отримані під час робіт за проектами з державним фінансуванням, і виключну ліцензію на використання винаходу в будь-якій точці світу. У свою чергу університети можуть ухвалювати рішення про збереження права власності на винаходи. Адже вони тепер відповідальні за трансфер технологій.
Свій офіс щодо трансферу технологій є в кожній науковій установі США. Кафедри передають йому інформацію про свої досягнення і винаходи. Офіс від імені вишу подає патентну заявку. Вона коштує недорого — від $125 до $250 і видається терміном на один рік. За цей період ведеться пошук ліцензіата — підприємства, комерційної організації, які будуть зацікавлені у придбанні ліцензії і подальшому фінансуванні інновації.
За прикладом Каліфорнійського технологічного інституту можна припустити, що у 60% випадків угода укладається. Автор технології отримує перші $2 тис. від продажу ліцензії і винагороду у розмірі 25—35% роялті. У грошовому вираженні це до 50 тис. доларів. Частина суми, що залишилася, розподіляється між факультетом (30%), кафедрою (10%) та адміністрацією університету (5%). Частина доходу від продажу ліцензій йде на розвиток університету (5%) і фінансування досліджень автора (15%). Цікаво, що винахідник не може отримати більш як $150 тис. авторських відрахувань упродовж одного календарного року.
Якщо за рік не вдається знайти застосування інновації — її не патентують. Передусім через чималу вартість самої процедури. Мінімально година роботи юриста з патентного права коштує від 300 доларів. Розцінки на підтримку патенту ще вищі — $1,6—7,4 тис., залежно від тривалості права власності.
«Неліквідна» технологія залишається на балансі інституту. Команда розробників має право на її патентування і пошук фінансової підтримки. З цією метою вони можуть звернутися до венчурного фонду, взяти участь у конкурсі інвестиційних проектів чи відкрити стартап-компанію на базі технопарку. Інноваційна корпорація надає базові ресурси: приміщення і діджитал-комунікації. Стартап, скориставшись майданчиком, повинен протягом 6—7 місяців довести свою спроможність. Інакше йому доведеться залишити бізнес-інкубатор.
Україна частково переймає досвід США. За рішенням Національної академії наук України з 2009 р. у кожному виші мають бути створені відділи з питань інноваційної діяльності, монетизації і трансферу технологій. Наперед можна сказати, що на сьогодні результати їхньої роботи більш ніж скромні. Їм вдається залучити кошти, за рахунок яких багато інститутів виживають. Водночас кількість технологій, що отримали «путівку» в життя, обчислюється одиницями.
Деякі виші та НДІ впроваджують технології через стартап-компанії. Співробітники інституту реєструють стартап. Інститут за ліцензійним договором передає компанії права на використання технології. За таким принципом працює стартап-компанія при Інституті фізики Національної академії наук України (НАНУ). У Національному технічному університеті України «Київський політехнічний інститут» патенти, як інтелектуальну власність, передають у статутний фонд майбутніх підприємств.
Проблеми, з якими стикаються вітчизняні вчені під час трансферу технологій, із самого початку закладені в системі освіти. Студент-хімік Каліфорнійського технологічного інституту з великою ймовірністю працюватиме в хімічній промисловості. Випускник українського вишу не обов’язково може бути працевлаштований за фахом. У США інститути підтримують тісні контакти з профільними підприємствами і комерційними організаціями. Вони обізнані з проблемами на виробництві і працюють над їх розв’язанням. В Україні курс виробничих практик став формальністю. Фахівці здебільшого абстрактно бачать те, з чим їм доведеться мати справу у процесі роботи.
Венчурні компанії США працюють із технологіями від університетів з ім’ям. Таким чином, вони мінімізують ризики, фінансуючи інноваційних проектів. На пострадянському просторі патент і статус вишу не гарантують інтересу до технології. Інновація повинна мати практичну актуальність і адекватну новизну рішення, сферу застосування та економічну нішу. Реалізація на мікрорівні — лабораторні зразки і пілотне виробництво — може стати істотним аргументом на користь інвестування.
У короткостроковій перспективі традиційні інструменти хеджування ризиків перебуватимуть у стадії стагнації чи активізуються. Нині вчені мають можливість звернути на себе увагу фінансових установ, перетворивши технології на депозитні комірки з високим рівнем прибутковості.
