Жартівливий заклик Марка Твена «Купуйте землю, бо її більше не виробляють!» став для багатьох грошовитих людей девізом активної діяльності. Підхід завжди однаковий: а) спочатку кидають ідею; б) пізніше її обдумують і нібито обговорюють; в) зацікавлені особи й «трубадури» малюють картини «щасливого майбутнього» та небачених успіхів; г) ухвалюють рішення. Далі — за зачиненими замками: як то кажуть, гроші люблять тишу.
Про згубність попередньої спроби створити аграрний банк під схожими гаслами ми вже писали у «Дні». І ось нова хвиля, щоправда, під іншим «соусом». У новій обгортці земельного банку — надходження інвестицій, дешеві кредити, цивілізований ринок землі, наведення порядку в земельних відносинах, «право» селян-спадкоємців продати «свою» землю й навіть «так у всьому цивілізованому світі».
НЕЕФЕКТИВНІ Й НЕФУНКЦІОНАЛЬНІ — ПЕРЕВІРЕНО ІСТОРІЄЮ
Для справедливості зазначмо, що земельні банки — справа не нова. Але, як кажуть, випробування економікою виявили їхню повну непридатність саме до того, для чого їх створювали. Бо ж подумайте самі: ніби банк, а не банк, немовби земельна інституція, але ні, немов посередник-гарант — теж ні. Суміщення в одній установі декількох різнопланових завдань у сфері, де є економічний інтерес і регулювання доступу до ресурсів, неодмінно призведе до суттєвих дисбалансів, викривлення ринків і гарантовано до корупції.
Але ж досвід інших має чогось навчити. Як зазначають експерти Світового банку, державні земельні банки, які створювали в 60 — 70-х роках минулого століття, виявилися неефективними й нефункціональними. Зрештою, їх спіткала доля динозаврів. У часи створення вони, немов потужні пилососи, витягували бюджетні гроші й не досягали прибутків. Але найболючіше — вони суттєво викривлювали ринок фінансових послуг і створювали чудовий фон для зловживань. Для нас повчальним міг би бути досвід близької Угорщини. 1999 року в цій країні створили земельний банк, однак уже через два роки під тиском вимог господарюючих суб’єктів його реорганізували й фактично ліквідували.
Нині практично в жодній країні Європейського Союзу немає земельно-банківської установи, схожої до тієї, яку пропонують створити в Україні. То ж яка в європейців альтернатива розв’язання двох задекларований у нашому випадку завдань — регулювання земельного обігу та здешевлення фінансових ресурсів для сільського господарства?
Наприклад, у Польщі, Чехії чи Словаччині, зрештою, чи не в усіх європейських країнах, земельні питання майже повністю віддано в царину цивільно-правових відносин. Земельні ділянки перебувають ніби в такому ж обігу, як черевики, залізна руда чи комп’ютери. Відмінність одна, але дуже суттєва — державне регулювання. Держава вклала земельний обіг у тісні й чіткі правила й неухильно контролює дотримання їх. Як це зробити в умовах неефективної й вибіркової правової системи в нас, не знає ніхто. Але постає майже риторичне запитання: пристосовуватися до цієї ненормальної ситуації чи пробувати навести в ній лад? Останні призначення прокурорів, суддів та інших «контролерів» наштовхують на сумніви щодо раціональної поведінки держави.
Земельний ринок Польщі, за винятком купівлі землі іноземцями або в держави, — доволі простий. Зовні всі угоди — питання покупця та продавця за посередництвом нотаріуса. Є чимало фірм, що допомагають у цьому. Куплять землю лише фізичні особи, які відповідають вимогам. Для фізичних осіб діє кваліфікаційна норма: а) сільськогосподарська освіта; б) особиста праця або ведення господарства впродовж щонайменше п’яти років. Чітко обмежено нагромадження земельних наділів в одних руках (концентрацію) або ж надмірне дроблення ділянок (парцеляцію). Правила так визначають питання успадкування, дарування або вилучення та купівлі в державну власність, що там абсолютно немає місця «творчості чи фантазіям». Прокуратура реагує на будь-яку з таких спроб жорстко й безапеляційно. Скажімо, прибережні зони річок і морів підконтрольні воєводі — і там немає будівництва. Воєвода відповідає за це, і не лише посадою, а й особистою свободою.
Складніше із чужоземцями. Європейська свобода й лібералізм — одне, а захист свого, польського, — це святе. Цікаво, що іноземець у Польщі до 2016 року не купить землі сільськогосподарського призначення без дозволу Міністерства внутрішніх справ. І все ж таки за останнє десятиліття іноземці купили за дозволами понад 50 тисяч гектарів польської землі. Із цієї мізерності наші новоявлені «аграрні» магнати лише б посміялися.
Особливе регулювання в Польщі для державних земель та іншої сільськогосподарської нерухомості. Для її використання, приватизації та збереження є спеціальний Фонд сільськогосподарської нерухомості. Такий фонд є в Чехії та Словаччині і називається Поземковим фондом. Вони, перебуваючи під парламентським і публічним контролем, забезпечують управління державною власністю на селі.
ДЕШЕВІ КРЕДИТИ ДЛЯ СЕЛА — НЕ ФАНТАЗІЯ
Дещо складніше, але ще більш уніфіковано в європейських країнах вирішено питання здешевлення фінансових ресурсів для агарної сфери. Для цього у країнах ЄС діють гарантійні та підтримуючі інституції (фонди, агенції, служби), що мають на меті на ринкових принципах, без розбалансування господарських відносин зробити доступнішими фінанси для селян. У Польщі це Агенція модернізації та реструктуризації сільського господарства, а в Чехії — уніфікованіше для Європи — Гарантійний та підтримувальний сільськогосподарський та лісовий фонд. І уявіть собі — жодних управлінь сільського господарства чи агропромислового розвитку. Незважаючи на різні назви, ці інституції надають загалом такі типи підтримки: а) забезпечують гарантії за кредитами; б) знижують кредитну ставку; в) вносять плату за кредити; г) надають безповоротну допомогу (гранти). Усе це в рамках наперед проголошених програм і пріоритетів. І що важливо — виключно на основі конкурсів проектів. Наприклад, є спеціальні програми для молодих господарів, приватних фермерів, переробників чи оптовиків. А пріоритетами є бажані цілі, проголошені у стратегії розвитку сільського господарства. Зрозуміло й передбачувано. Може, побічно, але все ж таки треба сказати, що такі інституції працюють у тісній координації з іншими аграрними інституціями, особливо тими, які здійснюють регулювання аграрного ринку.
Такі інституції підлягають подвійному підпорядкуванню (міністерству сільського господарства та фінансів), парламентському контролю, мусять діяти виключно публічно й підзвітно, у наглядовій раді мають бути представники сільських професійних об’єднань та опозиції. Ще одним відкриттям є їхня доволі ефективна робота — фонди або агенції фактично заробляють на себе самі, а бюджетні кошти в них використовують лише на програмні цілі. Свідченням того, які насправді ефективні ці інституції, є їхня популярність та поінформованість про них в аграрному середовищі: майже кожен господар, що розвиває справу, знає про їхню діяльність та активно користується послугами. І господар не боїться, що, отримавши дотацію, він потрапить під прес перевірок або фіскального спостереження. Весь тягар бюрократії ділять між собою працівники цих інституцій і дорадчо-консультаційні служби. Цікаво, що жодних управлінь сільського господарства чи агропромислового розвитку на адміністративних рівнях немає.
НЕ ТАКА ВЖЕ Й НЕВИННА ІДЕЯ, ЯК ЗДАЄТЬСЯ
Тож ми можемо констатувати, що в нашій країні знову відбувається імпровізація аграрної політики, та ще й у формах та інституціях, які не відповідають європейським уявленням і практиці. Але ж ця імпровізація не є такою невинною, як здається. Адже вона фактично не лише віддаляє від інтеграційних сподівань, а й формує неефективну господарську політику. Утрата часу на експерименти не минає безслідно. Бо ж час є безцінним ресурсом, який впливатиме на нашу конкурентоспроможність. Поки придумуватимемо «аграрні розписки», «продовольчу безпеку» чи «земельний банк» або мріятимемо про міфічну «житницю Європи», інші розвиватимуть ринкові інституції й сучасне виробництво.
