Прийнято вважати, що високий ріст цін є наслідком соціальної політики, що проводиться вже не одним урядом. Вона, мовляв, підстьобує зарплати, ціни та інфляційні очікування. Тому, щоб стримати ціни, насамперед необхідно змінити бюджетну політику, націлену сьогодні на завоювання дешевої популярності в електорату, і перенаправляти бюджетні кошти з допомоги малозабезпеченим на інвестиційні витрати, інфраструктурні проекти тощо, тобто на ті напрями, що стимулюють економічне зростання і не є інфляційними. Крім того, вважається необхідним балансувати показники грошового ринку (що, проте, успішно робить Нацбанк) і якимись методами погасити поширені в суспільстві інфляційні настрої.
У другу чергу згадують про те, що середньостроковими антиінфляційними заходами повинні стати глибокі структурні реформи, оскільки інфляція — це ще й слідство та індикатор наявності диспропорцій в економіці, коли розвитку одних сфер економіки заважає відсталість інших. Про це свідчить перманентна інфляція: різко зростають ціни на продукцію порівняно відсталих секторів, що внаслідок своєї нерозвиненості не можуть залучити необхідні кошти з інших джерел. Вони тягнуть за собою менш значне, але все-таки дорожчання продукції інших секторів, і коло замикається. Ця тенденція чітко простежується в нашій економіці: найменш сучасним і нереформованим у нас є сільське господарство — і саме продукти харчування в останні два-три роки дорожчають особливо швидко.
Називають, зрозуміло, і інші чинники та методи боротьби з інфляцією, наприклад, модернізацію виробництва з метою зниження його енергоємності і, відповідно, частки енергоносіїв, що постійно дорожчають у собівартості продукції. Практична реалізація подібних заходів впирається у відомий факт. У виконавчої влади не вистачає рішучості на серйозні антиінфляційні кроки, оскільки в епоху безперервних виборів піти на скорочення соціальних виплат (аналогом слову «скорочення» стосовно до цін було б слово «дефляція») або уповільнення їхнього зростання («дезінфляцію») для влади «смерті подібно». Тому застосовуються малоефективні напівзаходи на зразок «добровільних» домовленостей із великими виробниками тієї або іншої важливої продукції про обмеження відпускних цін, встановлення граничних норм рентабельності, прямого державного регулювання цін на хліб і транспорт тощо.
До такого традиційного погляду на інфляційні процеси в Україні потрібно додати кілька нестандартних думок. Допустимо, уряд щиро бажає вжити дієвих заходів для того, щоб сповільнити зростання цін. Але він, схоже, просто не знає, як це зробити. Члени Кабміну й працівники апарату, зрозуміло, в курсі загальних ідей, стисло викладених у попередніх абзацах. І проте ніхто з них не знає, як у наших умовах втілити будь-яку з них у життя.
Візьмемо, скажімо, переорієнтацію бюджетних витрат у бік інвестицій. Відразу виникають питання. Перше — «яких інвестицій?», «в які галузі чи підприємства?», «на яких умовах?». Але в чому ж тут проблема? Стратегічні галузі відомі, як і світовий досвід, що демонструє, які напрями державної підтримки є пріоритетними. Є і вказівки вчених на те, що потрібно б приділити увагу новим високотехнологічним секторам, які в Україні відсутні або перебувають у зачатковому стані. Уряд нещодавно звертався до кафедр макроекономіки кількох провідних ВНЗ із проханням допомогти в розробці антиінфляційної програми дій. При цьому він, мабуть, спочатку чекав, що користі від порад, що дали кафедри, буде мало. Як інакше пояснити те, що за такі консультаційні послуги була запропонована вельми символічна оплата, що не перевищує кількох тисяч гривень?..
Але навіть якщо визначити пріоритетні галузі та принципи їхньої державної підтримки, вмить виникає суто українська проблема, пов’язана з корупційною підосновою. У нас витрати бюджету діляться на дві категорії. Перша — ті гроші, що не можна вкрасти в якихось великих масштабах. Це зарплати бюджетників, пенсії та соцвиплати. Друга категорія — виплати, що дорогою до їхніх одержувачів мають властивість кудись частково або повністю зникати. До них відносяться, зокрема, і державні інвестиції. Іншими словами, уряд, що заявляє про намір інвестувати в ту або іншу галузь, умить натрапить на звинувачення в корупції і розкраденні бюджетних коштів, незважаючи на те, чи є підстави для подібних заяв. Опозиція (незалежно від того, яка політична сила є владою, а яка — опозицією!) не аналізуватиме доцільність подібної політики, вона займеться звичним політиканством. Через це проведення активної державної інвестиційної діяльності, з точки зору публічності, стає надто складним і незручним завданням.
І ще один парадокс. На мою думку, питання про те, чому в нас у першому кварталі інфляція встановила рекорд, малоцікаве. Набагато цікавіше, чому це Держкомстат раптом навів у своєму звіті такі політично незручні цифри. Іншими словами, можливо, що інфляція в нас не перевищує традиційного рівня, просто раніше Держкомстат занижував щодо неї звітність, а тепер цього не робить (або занижує менше). Адже вже стало доброю традицією, що дані інфляції, які публікуються нашим статистичним відомством, не викликають нічого, крім усмішки. Про методи заниження цієї звітності говорити не будемо. Скажемо, що в багатьох людей уже давно виникла проста ідея взяти методику підрахунку індексу споживчих цін, що використовується Держкомстатом, повторити її алгоритм і порівняти результати з даними офіційного органу.
Але чому ця ідея досі не реалізована. Років шість — сім тому проблема полягала власне в тому, щоб отримати методику Держкомстату. Це був настільки засекречений документ, що його не розголошували навіть у відповідь на запити депутатів Верховної Ради. Зараз рівень демократії в країні помітно виріс. Тому методика з’явилася у вільному доступі на офіційному інтернет-сайті відповідного відомства. Виявилося, вона настільки складна технічно, що для сторонньої організації повторити її алгоритм практично неможливо. Адже для цього необхідно зібрати дані щодо цін на дві сотні товарів у розрізі кожної області, причому окремо по містах і селах. Збір інформації відбувається 20—22 числа кожного місяця. Тобто на кожний товар протягом трьох днів потрібно дізнатися півсотні показників цін, з усієї України, і так упродовж як мінімум кількох місяців. Поки що на таке грандіозне дійство не замахнувся ніхто.
Все це до того, що стосовно інфляції ми живемо у світі кривих дзеркал і помилкових орієнтирів. Немає оцінок рівня інфляції, яким би люди вірили. Немає чесного й публічного аналізу причин зростання цін. Немає готовності до непопулярних заходів. Навіть сам показник інфляції сприймається не як серйозний макроекономічний індикатор, а як зручний для всіх інструмент у великій політичній грі.
