У програмі нового Кабінету Міністрів «Назустріч людям», затвердженій парламентом України, на жаль, майже не згадуються ні наука, ні такий інструмент для її зв’язку з реальним сектором економіки, як інновації. Хоча в період виборчої кампанії на цю тему потужно висловлювався в своїй книжці «Український прорив» нинішній перший віце-прем’єр-міністр Анатолій Кінах, сьогодні уряд, схоже, ще не має часу для того, щоб займатися цими непростими питаннями, і країна продовжує йти шляхом екстенсивного розвитку. Голова Державної інноваційної компанії Володимир РИЖОВ упевнений, що так ми далеко не підемо.
— В Україні завжди було багато розмов про інвестиційний клімат. Але, на мою думку, ніхто і ніколи не говорив про клімат інноваційний. Про що це може свідчити?
— У нас ці поняття майже ототожнювалися. Розуміючи підоснову вашого питання, можу також сказати: в результаті, на мою думку, індекс інноваційного клімату в Україні близький до нуля. Наведу приклад. Ще в липні 1991 уряд доручив керівництву Академії наук розпочати освоєння виробів із базальту, в тому числі й спеціальної тари для боєприпасів. Щоправда, при цьому наука не отримала нічого, крім записок розробників цієї технології та спецслужб про розкрадання іноземними фірмами відповідних технологічних секретів в одній із областей, де Україна на той час займала передові позиції в світі.
Не минуло й тринадцяти років, як ми отримали зрушення в цьому питанні. У жовтні минулого року заступник міністра оборони попросив нашу компанію розглянути можливість фінансування інноваційного проекту, спрямованого на виготовлення базальтової тари для зберігання боєприпасів. Треба будувати завод. Кошторисна вартість його будівництва, а також відпрацювання технологій — приблизно 60 мільйонів гривень. Знадобилося три вибухи складів із боєприпасами, щоб повернутися до теми. Але ніхто ще не сказав, де взяти на неї гроші. Отакий у нас інноваційний клімат.
Яким він стане завтра? Думається, в нас у цьому хороші перспективи. У суспільстві великі очікування змін. Вони лягли на плечі Президента Віктора Ющенка, й зрозуміло, що виправдати їх без масованого використання науки просто неможливо. При цьому всі чекають швидких змін, оскільки життя людське коротке. Але США йшли до інноваційної моделі економіки 50 років. Польща до виходу з бідноcті йшла 20 років. Для людини — це довго. І не завжди прийнятне. Із 1994 року Кучма працював не покладаючи рук, виводячи країну з цілковитого хаосу. І всього трьох років вистачило, щоб його незлюбили. Бо хотілося швидше. Знадобилося 10 років, щоб люди перестали боятися померти з голоду. Восени минулого року, коли політична обстановка в країні загострилася, вони пішли до банків за грошима, але, мабуть, уперше в нашій новітній історії не ринулися скуповувати сіль, сірники, цукор і борошно.
Отже, новій владі слід діяти швидко! Звісно, можна вчинити по- римськи, коли гам гасили хлібом і видовищами. Або по-московськи, коли двох-трьох поганеньких бояр виштовхували з Кремля на потіху розлютованому натовпу. У наших умовах це те саме, що здати прокуратурі як видовище та для випущення пари кілька незначущих «колишніх», обвинувативши їх у всіх бідах й отримавши таким чином відстрочку. Але не більше того. Резервів для екстенсивного розвитку в нас уже практично немає, а ставка на середній і малий бізнес може дати результат лише в тому випадку, якщо наука запліднюватиме його свіжими, конкурентними на міжнародному рівні ідеями, в свою чергу отримуючи від підприємців фінансування для їх реалізації.
Я абсолютно переконаний — Ющенко виправдає очікування країни тільки в тому випадку, якщо спиратиметься на науку, на нашу вітчизняну наукову школу, яка, хоч і з чималими втратами, але ще збереглася. Більш того, серед наших вчених сьогодні є й такі, хто аргументовано наполягає на своєму і не боїться суперечити навіть Президенту.
— Але чи знають ці вчені, чи знаєте ви самі, як саме повинна наша наука штовхати вперед економіку та соціальну сферу? Ідея про «злуку» бізнесу та науки аж ніяк не нова. Чому ж вона досі не принесла своїх плодів?
— Мій батько, директор заводу, любив повторювати: «керувати — це не руками водити, а передбачати». Кілька разів я намагався спрямувати уряд на організацію форсайтних досліджень. Передбачення не означає наявність божого дару. Це просто науково проаналізована статистика й інформація про наміри. Неважливо, що ми думаємо про себе. Важливо знати, що думають про себе та про нас в інших країнах, і які їхні наміри. Наприклад, якщо країна хоче побудувати алюмінієвий комбінат на 1,5—2 млн. тонн на рік, то чи збережеться ціна на первинний алюміній, чи не зміняться шляхи підвезення сировини тощо? Як поводитися в таких умовах нашому виробнику? Ще складніша задача з багатьма невідомими щодо європейського ринку нафти, на якому і ми б могли непогано зіграти зі своїм нафтопроводом Одеса — Броди. Одне з запитань: де взяти танкери? Орендувати? Чи вже зараз закладати на наших верфях? Або на польських, щоб зацікавити сусідів у продовженні цієї магістралі їхньою територією? І безліч інших вельми складних завдань. Уявляється, що вирішити їх можна з допомогою посольств і торгових представництв у всіх країнах, які повинні вивчати всі публікації стосовно намірів влади та бізнесу про плани розвитку, відстежувати всі виставки, вивчати кон’юнктуру попиту та повідомляти Мінекономіки про все значуще. Без цього ми сліпі в сьогоднішньому глобальному світі. Користуючись цією інформацією, можна відповідно реагувати. Але попередній уряд не хотів цим займатися... Обмежено інформований уряд — це біда для всіх. А збір і опрацювання інформації коштують значно дешевше, ніж необгрунтовані дії з передбачуваними незадовільними результатами.
Тепер прямо на ваше запитання. Треба переглянути принципи організації науки. Сьогодні кожне наше відомство має свій НДІ і КБ. НДІ іншого відомства, розташоване буквальне через дорогу, не знає, що розробили колеги. А ось американський вчений, конструктор, технолог згідно з посадовою інструкцією зобов’язаний займатися трансфертом технологій, впровадженням матеріалів і конструкцій в інших галузях. У передових країнах дуже заохочують міждисциплінарні дослідження, тоді як у нас можна двічі, якщо не тричі, винаходити горезвісний велосипед. Нічого дивного немає і в тому, що до 70% наукових новин у світі виходять із військово- промислового й аерокосмічного комплексів. Цілі інститути, КБ і лабораторії зайняті конверсією технологій, конструкцій і матеріалів у цивільну промисловість. Узяти Швецію. Вона виробляє бойові літаки — винищувачі, хоч вільно і без особливих турбот могла б їх де завгодно купувати. Але там розуміють, що розробка сучасної авіаційної техніки є своєрідним науковим полігоном, невичерпним джерелом технологій, матеріалів і конструкцій. Завидний прагматизм!
Запозичаючи іноземний досвід, і нам слід би проінвентаризувати НДІ і КБ і, залежно від потенціалу, передати їх у ведення відповідних вищих навчальних закладів як інститути або лабораторії. Цим ми посилимо експериментальну базу вузів, зробимо з викладачів практикуючих учених і навпаки, з практикуючих конструкторів — лекторів для студентів. Позбавлення від рутини в будь-якому випадку принесе користь. З’явиться можливість відбирати студентів за їхнім покликанням і здібностями до цих самих інститутів і лабораторій. Важливе й те, що при цьому покращиться матеріальний стан вузів, оскільки інститути та лабораторії — госпрозрахункові підрозділи. Плюсів багато. А ось опір рутинерів буде величезний. Але Ющенко має запас міцності і його треба використати, в тому числі й на зміни в науці.
— Чи треба змінювати або доповнювати систему державного управління наукою?
— Я в цьому, як тепер люблять говорити, вельми переконаний. А мою нещодавню пропозицію заснувати Державний департамент нових технологій і конверсії підтримали всі — міністр освіти та науки, двоє віце-прем’єрів і Президент. Залишилося лише цю ідею реалізувати. А далі цей Держдеп, напрацювавши досвід, може перетворитися на госпрозрахунковий підрозділ Кабміну. Не виключаю згодом навіть його приватизації... Але почати треба з владних повноважень для створення інноваційного клімату й інноваційних фінансових потоків. «Гроші — це все. Крапка!», — сказав колись Мілтон Фрідмен. Ця формула, звісно, не абсолютна. Але всі знають, що без грошей зробити що-небудь неможливо. Ось лише ці гроші бувають різні. Один мій знайомий — мудрий харківський єврей — любив говорити: «Гроші задарма — це задарма». У цьому є глибокий сенс. Особливо, якщо аналізувати державні вливання для тих, хто міг би і повинен їх заробити сам. Але навіщо, якщо гроші просто дали? Приміром, гроші на науково-технічні оборонні програми. Голова Рахункової палати Валентин Симоненко, виступаючи в парламенті, назвав їхнє використання неефективним. З ,4 млн., використаних МО за 10 років, відповідних робіт було виконано практично тільки на ,88 млн., з них було впроваджено у виробництво аж 14 проектів на ,471 млн. (0,7% від використаних асигнувань).
— Ви навіть проти державного фінансування так званої фундаментальної науки?
— Навпаки, тільки академічна наука і має моральне право на таке фінансування. Прикладна ж наука, НДІ, КБ, проектні інститути повинні заробляти гроші самі. І аж ніяк не за рахунок оренди виробничих площ.
— На яких принципах можна було б фінансувати ті чи інші визнані державою необхідними інноваційні проекти?
— Поки наш банківський сектор ще не пересвідчився в рентабельності та надійності вкладень у науку, а винаходи ще остаточно не отримали статусу приватної власності (немає законодавчої бази), державі слід би ввести таке поняття, як бюджетне кредитування науково- технічних робіт. При цьому держава могла б залишити собі право не лише на відбір самих інновацій, а й усіх підприємств (зрозуміло, на прозорій конкурсній основі), яким буде доручено втілювати їх у життя. Природно, їй, можливо, спільно з приватними страховими компаніями, доведеться страхувати фінансові ризики тих структур, які солідарно з державою прокредитують інновації. Варіантів тут безліч. Але без того, щоб держава допомогла стартувати сфері науково-фінансової діяльності, ми розвиватимемося повільно та нудно. Якщо не деградуватимемо науково взагалі і тим поховаємо сподівання народу на пристойне місце в світі. Ще раз кажу: сьогодні Президент має карт- бланш на розвиток здорового прагматизму, спрямованого насамперед на майбутній розвиток.
— На вашу думку, Президент має розуміння в цьому питанні і він здатен відповідно розставити пріоритети?
— Я не маю жодних підстав сумніватися в компетентності Віктора Ющенка, особливо там, де йдеться про глобальні виклики нашій країні. Можна, щоправда, припустити, що його відвернуть від проблем науки й інновацій якісь інші справи. І тут треба замислитися над тим, наскільки ерудованими повинні бути члени його уряду — розуміти сьогоднішні реалії, бачити перспективу, розробляти плани дій і вміти прагматично їх реалізувати. Але в нас, згідно з усталеною практикою, саме міністри — це за все відповідальні й абсолютно безправні представники влади. Вони мали право озвучувати лише тези прем’єра та Президента. Хотілося б, щоб така практика канула в минуле.
— Управління наукою й інноваційною діяльністю — це, на ваш погляд, виняткова функція центру?
— І так, і ні. Мене насмішила реакція центру на «сепаратизм» слобожан. Адже їх із України гнатимеш — не виженеш. Але й під один гребінець не причешеш. «Слобода» — спотворена «свобода». З часів Василя III, Івана Грозного та Бориса Годунова прикордонні фортеці посувалися дедалі південніше. Перекривалися татарські сакми — Кальміуський, Ізюмський і Залозний шляхи. Селилися тут стрільці та вільні, а частіше селяни-втікачі з Московського царства і Речі Посполитої, під якою була в той час сучасна Україна, а також абсолютно вільні українські козаки. І влада там була така, яку самі встановлювали. Кріпацтво існувало недовго і було надзвичайно м’яким порівняно з сусідніми Полтавщиною та Курянщиною. Почитайте Данилевського. Ледь що не так — і прощавай, пане. Сталін переніс столицю України з Харкова до Києва не в останню чергу тому, що слобожани — вільнолюбні та непокірні люди. Чи не тому й «кузнею кадрів» став не Харків, найбільший науковий і індустріальний центр України, а поступливіший Дніпропетровськ. Але не вдалося в СРСР створити уніфіковану «радянську людину». Боюсь, не вийде одноманітна «українська людина» ні з харків’янина, ні з одесита. Багатство народу не в уніфікації, а в різноманітності, яку треба не лише поважати, а й пестити. Різноманітність — це прогрес людства. Уніфікація — зрештою — це соціальна ентропія. Уніфікація людини, регіону, культури, освіти і всього іншого зручна для управління. Але якщо ти маєш керувати — то повинен бути настільки високоосвіченим, щоб зуміти скористатися з симбіозу різноманітностей.
Різноманітність корисна і для науки, що складається, як відомо, з безлічі дисциплін. Проривні відкриття, як правило, відбуваються на їхніх стиках, у міждисциплінарному секторі. І це вже клопіт Національної академії. А розвивати науку треба як в Індії. Чому нам не вдалося використати цей досвід? Так і не маємо жодного сучасного технопарку. Образливо. Адже не з нуля починаємо... Саме тому високе значення мають і центр, і регіони.
