Наприкінці минулого тижня в Україні відбувся «Міні-Давос» за участю глав декількох держав, представників великого вітчизняного й іноземного бізнесу. Крім того, що захід ніс на собі помітний «репутаційний» відбиток, пов’язаний з необхідністю нейтралізувати песимістичні настрої бізнесу, основна ставка організаторів Форуму робилася на залучення іноземних капіталів в Україну.
Зі свого боку учасники «Міні-Давоса» запропонували українській владі 10 невідкладних кроків для поліпшення інвестиційного клімату. Ці 10 кроків є короткою повісткою актуальних економічних реформ, яких чекає від української влади іноземний бізнес і під які він готовий давати інвестиції.
Перше, що впадає в очі, це те, що згадані 10 кроків являють собою логічне продовження в масштабі конкретної національної території тих рекомендацій з лібералізації режиму світової торгівлі, які увійшли в літературу з економіки під назвою «Вашингтонський консенсус». Вийшла така собі «дорожня карта» побудови розвиненого неолібералізму в окремо взятій країні. Це ті самі універсальні рецепти благополуччя, які пропонували економісти МВФ і СБ новим демократіям у 70-ті, 80 тіта 90-ті роки і які тільки в 1 випадку з 10 допомагали дійсно розв’язати економічні проблеми перехідних економік. У інших — вони призводили до криз і до того, що цілі галузі національного виробництва та ринки опинялися під повним контролем транснаціональних корпорацій.
Якщо коротко, то в пакеті з безперечно необхідними за будь-якої влади й будь-якого типу економіки новаціями Україні пропонується варіант максимального сприяння іноземному бізнесу, форсованої односторонньої інтеграції України у світовий торговий простір, істотного зниження бюджетних соціальних витрат, усунення державних важелів впливу в економіці та відмова від національних економічних амбіцій.
Судіть самі…
Пункт перший: «Ухвалити всі законодавчі акти, необхідні для вступу до Світової торгової організації, до початку літніх парламентських канікул, а якщо знадобиться — відкласти початок літніх канікул парламенту».
Можна собі уявити, якої якості будуть ці законодавчі акти, якщо їх приймати у прискореному режимі, без узгодження думок експертів і без консультацій із зацікавленими корпораціями національних виробників. І це при тому, що за інформацією російського парламентарія та економіста С. Глазьєва (дивно, що українські чиновники й експерти не коментують цю тему), більшість двосторонніх угод і протоколів у рамках СОТ Україна вже уклала на явно невигідних для себе умовах, що називається «не торгуючись».
Пункт другий: «Створити підрозділ фахівців на найвищому рівні безпосередньо при прем’єр-міністрові або при Президентові України, який би надавав підтримку іноземним інвесторам».
Наскільки ця пропозиція патріотична й етична по відношенню до національного бізнесу та національних інвесторів — питання дискусійне…
Пункт п’ятий: «Скасувати Господарський кодекс і прийняти пакет реформ з комерційного права, щоб позбутися невизначеності стосовно правових наслідків».
По суті, пропонується національний правовий режим замінити іншими нормами, регульованими транснаціональними органами й делегувати їм функції арбітражу в господарських спорах.
Пункт восьмий: «Провести податкову реформу, зокрема зменшити соціальні податки до 20%, зменшити податок на прибуток, переглянути механізм дії ПДВ, особливо в частині його повернення, передбачити справедливу компенсацію за втрати, пов’язані зі скасуванням вільних економічних зон і запровадити такі митні тарифи, які не обмежуватимуть розвиток бізнесу».
Це при тому, що при нинішніх соціальних податках на рівні 34—39% у бюджеті Пенсійного фонду зяє діра з потенціалом в декілька мільярдів; при тому, що прибуток в економіці розподіляється й без того нерівномірно (здебільшого в інтересах великого бізнесу, й сумнівно, щоб іноземний бізнес прагнув у середній і малий сегменти); при тому, що вітчизняним ВЕЗ, ТПР і технопаркам ніхто не збирається компенсувати втрати (крім українських ВЕЗ, ТПР і технопарків, існує ще безліч європейських і світових прикладів стимулювання інновацій, які також, судячи з усього, ніхто не збирається брати на озброєння); і при тому, що митні тарифи на окремі номенклатури товарів ще хоч якось продовжують захищати національного виробника і т. ін.
Взагалі ж податки — це плата державі за адміністративні послуги, які вона надає. Вони можуть бути справедливими у двох випадках: якщо послуги дорогі, але якісні, а також якщо послуги нікудишні, але дуже дешеві. У цій діалектиці криється секрет таких економік, як у Швейцарії, Нідерландах, Люксембургу. Податки там величезні навіть за українськими мірками, але якість політики держави безперечна. Як то кажуть, кому що більше до вподоби…
Фінальна загальна рекомендація: «Припинити дискусії з приводу того, що Україна відрізняється від інших країн і що вам треба знайти специфічне українське розв’язання кожної проблеми».
Тут взагалі без коментарів…
Зрозуміло, що в подібних пропозиціях не йдеться про розвиток інтелектуального потенціалу нації, підвищення якості освіти й охорони здоров’я, вирівнювання системи розподілу національного прибутку, перебудову структури економіки з акцентом на наукомісткі галузі, про розвиток конкурентних пріоритетів і багато іншого. Одним словом, іноземний бізнес готовий прийти й зняти «вершки», якщо держава їх гарненько зіб’є й віджене від них усіх інших голодуючих.
Такі рекомендації закономірні, оскільки іноземний бізнес не цікавить нічого, крім прибутку й можливості його спокійно забирати, максимально експлуатуючи національні ресурси. Зокрема й політичні ресурси у вигляді розгубленості влади перед обличчям економічних проблем і викликів. Однак ніяка зловтіха тут не доречна, оскільки це наша українська влада, і її рішення стосуються кожного, хто живе й працює в Україні. Якщо влада «сяде в калюжу» — то «низ спини» буде мокрий у всіх.
Україні сьогодні потрібні дійсно рішучі кроки в проведенні економічних реформ, але абсолютно в іншому напрямку. У тому, який відкриватиме шлях для реалізації національних амбіцій, і в тому, який створить для цього надійне підгрунтя. Потрібні інші 10 кроків, а якщо знадобитися, то й набагато більше…
Крок перший: Провести Форум згоди між владою та національним бізнесом, результатом якого має стати «джентльменський договір»: гарантія прав власності, амністія власності та капіталів в обмін на соц інвестзобов’язання з боку бізнесу.Такими зобов’язаннями могли б стати інвестиції в регіональні програми розвитку, участь у концесіях у транспортній/транзитній/будівельній сферах, пайове фінансування пріоритетів державного розвитку, інвестиції в науку, освіту, охорону здоров’я, культуру тощо.
Якщо хтось думає, що іноземний бізнес буде зацікавлений у тому, щоб розвивати такі безцінні національні конкурентні переваги, як високий рівень освіти населення, сучасна національна наука, здорова екологія, висока культура і т.ін. — то це велика помилка. Іноземного бізнесмена не «попросиш» так запросто «скинутися» на ремонт президентських апартаментів, шедеврів архітектури та культурних надбань нації.
Крок другий: На основі широкого круглого столу за участю українських вчених, політиків, економістів і бізнесменів розробити основні стратегічні орієнтири подальшого розвитку України, сформувати «дерево цілей» на найближчі 5—10 років по галузях, сферах, регіонах і першочергових проблемах. Має бути сформований список «критичних напрямків», на розвитку яких має бути зроблено основний акцент у політиці всіх рівнів і гілок влади. Головне, і вітчизняний, і іноземний бізнес зможуть тоді зрозуміти й оцінити траєкторію розвитку України, а разом з тим знайти своє місце на карті можливостей. Та й сама українська еліта повинна знати, яку ж модель економіки та суспільства вона збирається будувати.
Крок третій: Провести всеосяжну адміністративну реформу, а також суміжну з нею реформу міжбюджетних стосунків і місцевого самоврядування. Щоб принцип субсидарності не лише працював теоретично, а й був практично підкріплений економічними ресурсами.
Крок четвертий: Сформувати й ухвалити пакет законодавства, спрямованого на дієве стимулювання розвитку середнього та малого бізнесу в Україні. У цьому пункті вітчизняні ліберали, які іноді хочуть здаватися ще більшими адептами «вільного ринку», ніж самі класики ліберального вчення, могли б повністю виявити свою бурхливу фантазію. Варіантів того, як це можна зробити, безліч. Одним з пунктів інвестиційних договорів під час приватизації можна зробити вимогу частину послуг отримувати від малого або середнього бізнесу. Частину коштів по лінії держзамовлення можна в обов’язковому порядку направляти малим і середнім підприємствам. Під час процедур Державних закупівель також можна було б законодавче закріпити установку купувати певну частку товарів і послуг у дрібних і середніх виробників. Замість того, щоб фактично згортати діяльність ВЕЗ, ТПР і технопарків, логічно було б розширити їхню функцію в плані створення нових робочих місць у малому й середньому бізнесі. Максимально спростити режим оподаткування та взагалі тимчасово звільнити від податків тих, хто тільки починає свою власну справу. Той, хто продає морозиво, вирощує овочі або квіти, надає дрібні послуги тощо, допомагає державі вже тим, що сам заробляє собі на життя й дає заробити ще 2—3 людям.
До речі, головна проблема малого й середнього бізнесу в Україні в тому, що він не витягує природну ренту, не дає багатомільйонні прибутки, не контролює стратегічні підприємства, — а отже, не цікавий чиновникам. Коли держава почне спиратися у своїй політиці на цей середній клас, а не на промислову олігархію (в залежність від якої вона швидко потрапляє), економіка України стане по-справжньому національною.
Крок п’ятий: Сформувати законодавчу базу та ресурсний портфель для «структурного маневру» в економіці. Тобто для підвищення якості структури національного виробництва. Щоб не тільки український металопрокат і продукти АПК були основними статтями національного експорту, а передусім високотехнологічні галузі, які на одиницю вкладень дають у 1000 разів більший економічний ефект. Українські сани… пардон, гринджоли — це хоч і національно колоритний і екологічний вид транспорту, але на ньому в XXI століття не в’їдеш.
Крок шостий: Впритул зайнятися розвитком національної банківської системи і фондового ринку. Задіяти для цього можна ресурси Нацбанку і зовнішні кредити — така мета виправдає будь-які вкладені кошти. До того ж, коли вітчизняні компанії, крім вартості промислових активів, зможуть отримати ще й біржову вартість — вони самі будуть зацікавлені й у світових стандартах звітності, й у чистих кредитних історіях, і в бездоганному менеджменті, й у багатьох інших пропозиціях «Міні-Давоса».
Крок сьомий: Ввести в дію економічну функцію сучасної науки та науково-технічного прогресу, активізувати державну інноваційну політику. Тим галузям і підприємствам, які працюють на завтрашній день національної економіки, треба дати не тільки «зелене світло», а й масовану державну підтримку. У всьому світі наука та інновації отримують всілякі стимули від держави. І ці стимули обов’язково окупаються в стратегічній перспективі.
Крок восьмий: Провести пенсійну, медичну реформу та реформу трудових стосунків. Необхідно привести всю ту сферу, яка у нас називається соціальною, у відповідність до ринкових законів. Без цього наша економіка ніколи не стане соціально орієнтованою, навіть якщо її будувати на принципах соціалізму.
Крок дев’ятий: В ім’я підвищення якості політики державних органів і з метою протидії спокусам чиновників «вдатися до лобізму» розвивати інститути меритократії (влади експертів, вчених, компетентних людей). Якщо при кожному органі влади в обов’язковому порядку буде створена науково-експертна рада (групи з конкурентоспроможності або з експертних розробок), то рішення влади будуть не лише компетентними, а й більш легітимними. Адже половина наших бід через те, що сталося розділення влади й інтелекту.
Крок десятий: Припинити просити й проситися. Невже досі не зрозуміло, що і Європа, і США, і Росія товаришуватимуть лише з тими, хто має уявлення про власну гідність. З тими, хто не краде газ, не підлабузнюється, не порушує домовленостей і т.ін. Домовлятися, калькулювати та обговорювати варіанти — ось справжній стиль компетентних державних еліт.
Якщо реалізувати або почати реалізовувати хоча б частину цих реформ, то питання інвестицій в Україну вирішиться саме собою. Причому на користь України.
На завершення хотілося б навести приклад з історії становлення капіталізму в США. Коли у XVIII столітті в Каліфорнії почалася «золота лихоманка», виникла проблема з державною владою в штаті. Представники адміністрації та регулярні армійські частини, що присилалися із центру, щойно освоювалися розбігалися мити золото. При цьому не було анархії, тому що співтовариства старателів самі підтримували порядок і були собі адміністрацією.
Це до того, що нормальні внутрішні умови для бізнесу дозволять Україні не лише стати апріорі привабливою економікою для іноземців, а й вирішити ще одну системну проблему: очистити політику від «маклерів» і «брокерів» у ній. Парадокс, але чим більше у владі «бізнесменів від політики», тим гірше й бізнесу, й державі. Вилікувати нездорові явища в політиці можуть тільки здорові процеси в економіці.
