Серед усіх видів ринку фінансовий — найбільш чутливий. Так звані фінансові піраміди руйнуються, як правило, способом падаючого доміно. Швидкість та масштаби цього небезпечного процесу нерідко залежать від рівня кризофобії у сіспільстві. Це особливо стосується банківської системи, для якої дане явище настільки ж небезпечне, як і сама криза.
Після початку іпотечної кризи в США з’явилося багато оцінок щодо її можливих наслідків, нерідко дуже полярних: від критичних, на кшталт світової фінансової катастрофи, до поміркованих, що все обійдеться невеликими втратами. Перші, на жаль, не лише дають сигнал попередження, але й провокують синдром кризофобії. Другі — нерідко «присипляють» пильність фінансової та банківської системи та її регуляторів. Така полярність оцінок дуже ускладнює з’ясування істинних масштабів загрози кризи. Свого часу, у 1998 р., сигнал SOS про світову фінансову кризу зіграв позитивну роль для тих країн, які встигли вжити антикризових заходів до того, як до них докотилась хвиля фінансових негараздів. Україна теж змогла скористатися цим шансом і суттєво пом’якшити вплив кризи.
Однак цього не можна сказати про реакцію на сьогоднішню іпотечну кризу. В США попередження про зростання ризиків на іпотечному ринку з’явилися в пресі ще 2006 р. Та банки продовжували накачувати іпотечний ринок грошима, нерідко грубо порушуючи усталені норми класичної системи кредитування. Інші фінансові інституції продовжували активно торгувати сумнівними пакетами цінних паперів, прив’язаних до ринку нерухомості. Схожа ситуація повторилася в Казахстані, де ще за рік з’явилися серйозні застереження щодо зростаючої зовнішньої боргової залежності банківської системи. Але і тут адекватних заходів своєчасно вжито не було, тому серед країн СНД Казахстан найбільше вразила фінансова криза, яка призвела до обвалу ринку житла.
Кризофобія нагнітається і через суперечливі рейтингові та експертні оцінки. Наприклад, до 2007 р. по Казахстану ці оцінки постійно піднімалися, хоча там уже накопичувалися проблеми. На початку осені оцінки були різко знижені, що негативно відбилося на довірі до банків. У другому півріччі 2007 р. банки залучили депозитів населення у чотири рази менше, ніж за перше півріччя. Схожа ситуація повторилася в Україні, коли окремі агентства повідомили про зростання частки проблемних кредитів до 70%. Можливо, по окремих банках чи по окремих кредитних продуктах це й мало місце. Але для всієї банківської системи така оцінка є досить огульною і не додає довіри до банків. Адже після тривалої інфляційної кризи 1990-х років в Україні дуже загострене відчуття кризофобії. Лише за останні чотири роки рецидиви кризофобії у банківській системі проявлялися двічі. Так, у другому півріччі 2004 р. під час політичної кризи, зумовленої президентськими виборами, приріст депозитів населення скоротився проти першого півріччя у десять разів, хоча номінальні доходи населення (ресурсна база депозитів) зросли у 1,5 разу. Тоді недобір банками депозитів становив близько 11 млрд. грн. На жаль, із цього не було зроблено належних висновків. У першому півріччі 2006 р. через некоректну кредитну політику окремих банків рецидив кризофобії повторився. Тоді банківська система недобрала близько 20 млрд. грн депозитів населення, хоча його номінальні доходи зросли майже на третину. Значні втрати понесли і вкладники у вигляді перерахунку відсотків за вилучені депозити. Тим часом серйозних причин для депозитної кризи у 2006 р. не було. Активи, капітал, депозити і кредити восьми проблемних банків не перевищували 0,5% від усієї банківської системи. Крім того, заборгованість вкладникам переважно була погашена за рахунок фонду гарантування вкладів. Скоріше за все, далися взнаки наслідки кризофобії, на яку дуже відчутно реагує населення.
Сьогоднішні прогнози кризи у банківській системі України дуже часто пов’язують із зростаючою зовнішньою борговою залежністю банківської системи. Однак ґрунтовний аналіз свідчить, що ситуація тут не є кризовою, хоч і вимагає серйозної уваги. Зараз в Україні є 21 банк, який має борги по зовнішніх запозиченнях, що підлягають погашенню у 2008 р. на загальну суму 4 млрд. дол. США. На ці банки припадає близько двох третин капіталу, депозитів, кредитів та прибутків, а їхні зовнішні борги — всього 5-6% до пасивів. До того ж ситуація в цих банках різна. 11 банків мають борги на суму 2 млрд. дол. США і водночас є власністю іноземних банків. На ці банки припадає майже третина капіталу, депозитів, кредитів та прибутків, а їхні зовнішні борги складають 4% до пасивів. Серед власників цих банків троє входять у 25 найбільших банків світу (BNP Paribas, IniCredit, Commerzbank AG), а один — BNP Paribas — у десятку. Серед цих банків немає тих, які фігурують як постраждалі від іпотечної кризи в США. Тому можна вважати, що материнські структури можуть рефінансувати борги своїх українських дочірніх структур. Ще десять банків мають борги на суму 2 млрд дол. США, але не мають іноземної частки капіталу. На ці банки теж припадає майже третина капіталу, депозитів, кредитів та прибутків. Їхні борги становлять 7-8% до пасивів. Це великі українські банки, фінансовий стан яких нормальний і вони можуть погасити чи рефінансувати свої зовнішні борги.
Крім того, в Україні є 36 банків з іноземним капіталом, які не мають боргів по зовнішніх запозиченнях. Здебільшого це невеликі банки. Серед їхніх власників є великі зарубіжні банки, в т.ч. чотири (Citigroup, Credit Agricole, UniCredit, ING Bank), які входять до 25 найбільших і два (Citigroup, Credit Agricole) до 10 найбільших банків. З цих банків лише два фігурують як такі, що постраждали від іпотечної кризи: це Citigroup і Credit Agricole. В Україні Сітібанк має незначні суми капіталу, активів, кредитів і депозитів, але солідний прибуток. Аналогічна ситуація в Credit Agricole, який має в Україні два банки: «Каліон Банк Україна» і «Індустріально-експортний банк». Офіційно в цих банках в Україні серйозних проблем немає, і вони можуть виходити на зовнішні запозичення і підтримувати ситуацію в банківській системі України.
Можливості зовнішнього рефінансування банків навіть в сьогоднішній ситуації є цілком реальні. Адже, починаючи з осені 2007 р., уже були песимістичні прогнози щодо запозичень. Однак у IV кв. проти II кв. їхні обсяги зросли на 37%, а довгострокових —на 61%. На 2008 р. теж були песимістичні прогнози. Однак, за повідомленням агентства Cbonds, за березень банки вже запозичили понад 600 млн. дол. США. Зокрема, банк «Фінанси і Кредит» — 70 млн. дол. США, Приватбанк — 200 млн. дол. США і Укрексімбанк — 345 млн дол. США.
Водночас в Україні є 116 банків (67%), які не мають боргів по зовнішніх запозиченнях і здебільшого не мають іноземних інвесторів. На них припадає чверть капіталу і депозитів і менше п’ятої частини кредитів і прибутку. Серед цих банків багато таких, які мають низьку ліквідність і не мають шансів отримання зовнішніх запозичень чи фінансової допомоги. Очевидно, що ці банки найбільше представляють групу ризиків для банківської системи, що традиційно для України.
У значній мірі серйозні загрози для банківської системи України повязують із іпотечною кризою. Ґрунтовний аналіз свідчить, що виникнення іпотечної кризи в США — це не випадковість, а майже неминучість. Тут тривалий час формувалася деструктивна система кредитування, яка провокувала кризу. Вже одна динаміка іпотечного ринку мала б викликати серйозну тривогу, хоча б у регуляторних органів. За останні п’ять років обсяги іпотечного кредитування зросли майже у сім разів. Для країни з давньою історією іпотеки це досить висока динаміка, великий перегрів. Майже половину іпотечного ринку охопив спекулятивний бізнес, який працював на перепродаж житла або іпотечних цінних паперів. Широко застосовувалося кредитування без першого внеску, без документів, що підтверджували б кредитоспроможність, підвищення відсоткової ставки при зниженні вартості заставленого житла, перевищення суми кредитів над ринковою вартістю житла, зарахування внесених позичальником коштів насамперед на погашення відсотків. У кредитування масово втягувалися неблагонадійні та некредитоспроможні позичальники, на яких припадало до чверті кредитів на суму півтрильйона доларів США. Практикувалася «плаваюча» відсоткова ставка, прив’язана до ставки LIBOR, яка за два роки зросла втричі, на що позичальники не розраховували. Невипадково найбільша частка дефолтів — понад 60% — припала на позичальників з «плаваючою» ставкою кредитування. Серед позичальників, які мали «плаваючу» ставку, частка дефолтів залежно від кредитоспроможності була у три—п’ять разів вища, ніж серед тих, які мали фіксовану ставку. Переважна більшість проблемних кредитів підпала під сек’юритизацію та конвертацію в різні фінансові інструменти, які продавалися іншим фінансовим інститутам. З’явилося багато офшорних компаній з правом емісії іпотечних облігацій без обов’язку звітування про їхнє забезпечення. Істотно погіршилися прозорість, контроль і відповідальність на іпотечному ринку.
Тобто, в США іпотечна криза була спровокована «букетом» накопичених ризикованих чинників, яких немає в Україні. Іпотечний ринок України ще слабо розвинений, його частка по відношенню до активів банків становить 9,5%, а до ВВП — лише 8% (в США — відповідно 30% та 75%). В Україні істотно вища якість і нижча ризикованість іпотечного кредитування: не поширена видача кредитів з автоматичним підвищенням відсоткової ставки, з «плаваючою» відсотковою ставкою, без перших внесків, без підтвердження кредитоспроможності, без застави тощо. Структура іпотечного ринку і система взаємозв’язків з іншими секторами фінансових ринків в Україні набагато обмеженіша, простіша і прозоріша, ніж у США. Практика сек’юритизації іпотечних кредитів теж поки не поширена, немає мультиплікаційного впливу іпотечних ризиків на інших учасників фінансового ринку. Іпотечний ринок сконцентровано переважно в банках з високими стандартами кредитування і великими можливостями рефінансування.
Водночас не можна закривати очі на тенденції в іпотечному ринку, які, як показує досвід Казахстану, можуть мати погані наслідки і в Україні. Зокрема, слід звернути увагу на дуже швидке зростання іпотечного кредитування, високу частку спекулятивного бізнесу на цьому ринку, низький рівень забезпечення іпотечних кредитів довгостроковими депозитними ресурсами, часткову монополізацію іпотечного ринку, відсутність системи міжбанківського використання кредитних історій.
Тому Україні у регуляторному порядку, безперечно, слід вживати заходів щодо локалізації кризових передумов на іпотечному ринку. Зокрема, заслуговує на увагу встановлення обов’язкового мінімального порогу першого внеску позичальника іпотечного кредиту. В Росії такий поріг — 20%, нижче якого кредити вважають ризикованими і гарантії не даються. Заслуговує на увагу встановлення граничного обсягу іпотечного кредиту в одні руки. В Росії такий розмір встановлено в межах 1,5 млн. руб. (63 тис. дол. США), більші за цю суму кредити вважаються ризикованими, і гарантії не надаються. Окремі українські банки сьогодні вже теж практикують ці норми. Особливо важливе значення має: створення міжбанківської системи кредитних історій позичальників; розробка анкети позичальників, наближеної до анкети системи «Скоринг» для автоматизованої обробки і запиту в режимі реального часу; вивчення можливості застосування «плаваючої» відсоткової ставки за іпотечними кредитами та механізму підвищення відсоткової ставки у випадку здешевлення ринкової вартості заставленого житла з урахуванням негативного досвіду США; оптимізація термінів кредитування, зважаючи на високу інфляцію.
Грунтовний аналіз свідчить, що реальна й серйозна загроза кризи в банківській системі України має внутрішній характер. Йдеться про подвійний негативний вплив антиінфляційних заходів на банківську систему. З одного боку, немає достатніх підстав для застосування антимонетарних заходів, оскільки вплив монетарних чинників на інфляцію практично відсутній. З іншого боку, вплив антиінфляційних заходів фактично звівся до антимонетарних. Статистично пропозиція грошей на ринку — на рівні минулорічної. Однак зважаючи на високу інфляцію, попит на гроші різко зріс. Для нормальної роботи банкам не вистачає 10—15 мільярдів гривень. Тим часом на казначейських рахунках резервуються великі суми бюджетних коштів. У складну ситуацію попадають саме малі й середні банки, які традиційно становлять групу підвищеного ризику, бо не мають доступу до зовнішніх запозичень та іноземного капіталу. Щоб утриматися на ринку і підтримати ліквідність, їм залишається лише вихід на міжбанківське кредитування, обсяги та вартість якого різко зросли. Як наслідок — і навантаження на малі та середні банки істотно підвищилося.
Таким чином, на сьогодні ситуація в банківській системі України визначається не тільки і не стільки зовнішніми чинниками (іпотечна криза, зовнішні запозичення), скільки внутрішніми (політична ситуація, антиінфляційні заходи тощо). Вплив цих чинників і наслідки кризофобії сьогодні видно на фондовому ринку. У квітні внаслідок панічного реагування інвесторів на нестабільну політичну та економічну ситуацію та дострокового продажу пакетів цінних паперів сталося рекордне тижневе зниження індексу ПФТС (на 10% до 825 пунктів). Подібна панічна поведінка вкладників банків, підігріта кризофобією, для банківської системи є набагато небезпечнішою.
