«Ти думаєш, це не стосується мене особисто? Помиляєшся. Виїжджають вчені та інженери. Висихає мозок нації. Сьогодні їхні мізки державі не потрібні. Однак вони потрібні мені й таким, як я, хто все ще реалізовує себе в галузі виробництва. Сьогодні і робітника високої кваліфікації знайти важко. Адже у нього продуктивність праці удвічі вища, ніж у малокваліфікованого новачка. Однак молодь на виробництво не йде. А для того, щоб стати хоча б середнім фахівцем, необхідно пропрацювати п'ять-сім років. Середній вік моїх робітників — п'ятдесят. Через 10 років підуть на пенсію. А заміни їм немає.
Подивися, що робиться на великих підприємствах. Робітники зайняті 2-3 дні на тиждень. Вони не страйкують, бо у вільний час займаються своїм городом чи торгівлею і при цьому поступово дискваліфікуються. Директорів багатьох заводів це становище влаштовує: люди мовчать, і гаразд. Такому керівникові вигідніше здавати все навколо в оренду. Головне — забезпечити собі прибутки. Він — «господар» практично непрацюючого колективного (акціонерного) підприємства. Вся «діяльність» навколо нього по своїй суті — кримінал, оскільки директору треба платити, щоб не відмовив у оренді. І Марчук правий, коли робить акцент на боротьбі з корупцією. Із неї й почався розвал економіки.
Мій бухгалтер виконує обов'язки касира, економіста, кадровика, диспетчера. Дружина, яка працює разом зі мною, — комірника, постачальника, експедитора. Мені доводиться навчати молодих робітників. Та що буде з моїм підприємством у майбутньому, я не знаю. Син, який закінчив школу і працює у мене підсобником, навчатися робочої професії не хоче і взагалі, напевно, не захоче подібного життя. Тому розвивати виробництво не має сенсу. Краще вже жити сьогоднішнім днем. При цьому керівництві у країни немає майбутнього».
