«Виявив себе на 69-му місці в рейтингу «Форбса». З одного боку — приємно. З другого — сумно. Навіть у коментарі написано, що я єдиний з високих технологій. Не втримався, зазирнув до світового рейтингу. З двадцяти нарахував п’ять з ІТ і телекому, включаючи Білла Гейтса (ІТ) і Карлоса Слім Елу (телеком). Це до питання, яке мені часто ставлять — чи легко в Україні заробляти на ІТ? Відповідь підказує сама статистика: коли український рейтинг буде майоріти прізвищами представників технологічних галузей, можна буде говорити про те, що ми вийшли на шлях до розвиненої держави... Сподіваюся дожити», — учора такий коментар розмістив на своїй сторінці у ФБ голова наглядової ради компанії «Октава капітал», засновник компаній «Інком» та «Датагруп» Олександр Кардаков. І він має рацію, погоджуються всі без винятку ІТ-бізнесмени, коментарі та історії яких з’являлися і з’являються на сторінках «Дня»: стати в Україні «Стівом Джобсом» чи «Марком Цукербергом» сьогодні нереально. «Чому?» — відповідь на це питання на шпальтах нашої газети вже звучало не раз. Кандидат економічних наук, радник Міністра освіти і науки, президент інноваційного парку Bionic Hill Віктор ГАЛАСЮК сьогодні робить все, щоб цих названих «причин» не було. Він на вищих щаблях переконує чиновників у тому, що майбутнє країни — за високими технологіями. «Йдеться не про лобі, скажімо, ІТ-галузі, а про визначальну ставку на високотехнологічні галузі, які держава не має урівнювати із галузями сировинними», — запевняє він. «День» зустрівся з Віктором Галасюком, щоб почути, чим він «переконує» державу підтримувати ІТ-бізнес та що просить у якості підтримки.
— Ми маємо колосальний людський капітал, потужну математичну та технічну освіту, репутацію в ІТ-світі, а ще тому, що ІТ-бізнес потребує мінімум інвестицій у порівнянні з іншими, а прибуток дає одразу. Та я впевнений, що ми маємо значно ширші можливості. ІТ — лише складова сфери високих технологій, до якої належать біо— та нанотехнології, робототехніка й інші напрями.
Україна може стати країною з потужним високотехнологічним сектором економіки. Сьогодні ж в ІТ, як і в металургії, хімії та сільському господарстві домінує сировинна модель бізнесу. Ми «продаємо» робочу силу — пишемо на замовлення іноземних компаній програми, і в Україні залишається тільки зарплатня працівників й покриття витрат (зветься це ІТ-аутсорсинг). Тоді задорого платимо іншим країнам за ліцензії на використання цих програм. І в соціальному плані, і в плані податків та технологій за такої моделі Україна отримує небагато, але навіть це значно краще, ніж еміграція, повна детехнологізація та втрата людського капіталу.
Експорт ІТ-послуг — $1,4 млрд на рік, науково-дослідних послуг — до $600 млн на рік. Внутрішній ринок нерозвинутий, домінує експорт. Близько $2 млрд — це трохи більше одного відсотку економіки, є куди рости. Збільшити високотехнологічну складову економіки на порядок — цілком реальна ціль, бо ж стартуємо з наднизької бази. Треба цілеспрямовано перенаправляти баланс у бік продуктового сегменту, але не за рахунок зменшення ІТ-аутсорсингу, а за рахунок форсованого розвитку власних R&D операцій.
— Як цього можна досягнути?
— Формулу успіху України можна сформулювати через множення людського капіталу на технології і на глобально-конкурентні умови в державі. Зверніть умову — тут немає природних багатств, вони часто стримують економічний розвиток, адже «трохи сита» країна втрачає мотивацію, а «повністю голодна» не має альтернативи.
Людський капітал — це, передусім, освіта і соціальні інновації, формування складних синергійних суспільних зв’язків та механізмів, які дозволяють досягати якісно нової ефективності іноді взагалі без витрат. Україна має колосальний людський капітал, треть якого ми вже втратили через еміграцію — 6,5 млн українців розбудовують економіку інших країн, 1 млн з них — мають вищу освіту.
Технології, другий множник формули, є підсилювачем людського капіталу. Можна бути дуже розумним, освіченим та досвідченим але без сучасних інструментів нічого не досягнеш. Важко переходити до створення власного інноваційного продукту, не вміючи користуватися наявними світовими технологіями. Україна поки ще дуже недосвідчений користувач високих технологій і, переважно, сировинна ланка в їх виробництві.
Глобальні конкурентні умови — це, передусім, «прозорі правила гри», податкові й митні преференції, пільгове фінансування та інфраструктура для високотехнологічного бізнесу. Усі держави обирають галузі, на яких будують своє майбутнє, послідовно захищають і підтримують їх усіма можливими засобами, прокладаючи русло для розвитку соціально, технологічно і економічно бажаного бізнесу.
В Україні недолуга фіскальна політика демотивує розвиток високих технологій. Для високотехнологічного бізнесу податки мають бути значно менші, ніж для сировинних галузей. Скажімо, у металургії частка зарплатні у собівартості продукції складає близько 10%, а в ІТ — до 70—80%. Для деяких урядовців існуюча система оподаткування з однаковим податком на доходи фізичних осіб для працівників, скажімо 15—17%, чи єдиним ЄСВ 37% від зарплатні виглядає, як справедлива. Ми ж стверджуємо: це жорстка дискримінація інтелектуально-місткого бізнесу. Ренту від сировинних галузей треба свідомо направляти на розвиток високотехнологічних галузей, які нас зможуть годувати вже за 8—10 років на порядок краще, ніж сировинні галузі сьогодні. Треба позбутися дефіцитарного мислення у владі і у суспільстві. Надаючи податкові й митні преференції для свого хай-теку, держава не втрачає, а виграє навіть сьогодні, коли бізнес працює «в тіні».
Інші країни використовують широкий інструментальний набір: преференції, інфраструктура, пільгові кредити, цільові гранти. Ризикованому та чутливому високотехнологічному бізнесу потрібні пільгові кредити та гранти як фінансова ін’єкція розвитку. Інфраструктура (технологічні й індустріальні парки), прискорюють розвиток. Досвід Китаю, Малайзії, Індії та інших країн, що швидко виходили з бідності, має поширюватися — це «осередки зростання», концентратори кращих умов.
Без множників «технології» та «глобально-конкурентні умови», коли в формулі працює тільки «людський капітал», маємо країну-експортера талановитих кадрів. Беручі участь у співбесідах у BIONIC University, я запитую кожного, де він хотів би жити — і кожен третій каже, що хоче поїхати з України, але за умови створення умов готовий залишаться робити цікаві проекти. Такі умови, це коли через кращу освіту, фіскальні стимули та розвинуту інфраструктуру сюди зайдуть такі компанії, як Samsung, і створять не офіси продажів, а науково-дослідні офіси — щоб українці тут могли створювати інноваційний продукт. Спочатку для закордонних замовників, потім для власних. Треба з чогось стартувати. Те, що в Ізраїлі є науково-дослідний центр Hewlett Packard із понад 6 000 фахівців, — не «удача», а результат державної політики.
— Є прибічники того, що варто створити рівні ринкові умови.
— Псевдоліберали кажуть: у США чи Європі преференцій нема. Але, скажімо, мер Чикаго послідовно встановлює преференції для окремих компаній і за міський кошт масштабно фінансує бізнес-інкубатори. Там хайтек-виробництво на рік дає $60 млрд. Розвинуті країни досягали успіху десятиріччями і навіть сторіччями, всіляко плекаючи ті види діяльності, які прагнули розвинути. Потрібна свідома нерівність, що продукує розвиток. Варто капіталізувати наші сильні сторони — людський капітал, зовнішні ринки, технічну освіту — і для таких видів економічної діяльності, як ІТ та науково-дослідна діяльність, у будь-якій сфері (нанотехнології, біотехнології, енергетика) створити особливо сприятливі умови.
— Але ж Україна — нестабільна, інвестори незадоволені, чому ж вона все одно їм цікава?
— Сподіваємося змінити свідомість можновладців, багато з яких не мислять системно. Виходять із стереотипів: преференції — це втрата для бюджету. Не можна втратити того, чого не маєш. Україна від галузей високих технологій податків майже не отримує, через статус приватних підприємців вони мінімізуються. Деякі чиновники дивляться на занадто коротку перспективу, але всюди (Китай, Корея, Індія та ін.) період розвитку для того, щоб мати потужні результати, становить не менше 10 років. Малайзія 15 років тому створила територію зі спеціальним податковим режимом, базову інфраструктуру. Прийшли такі потужні іноземні компанії, як ІВМ, Microsoft, Motorola, і 60 000 людей там забеспечують прибуток $20 млрд. Якщо Україні сконцентрувати зусилля, то результати, які вплинуть на економіку країни, матимемо за 7—10 років.
Треба нашим урядовцям, депутатам показувати перспективу: кращі умови для дітей, інші соціальні стандарти, які не матимеш, зробивши косметичні зміни системи. Ми — колонія, яка експортує сировину і талановитих людей. Варто докорінно змінити модель економіки. Бізнес цього не зробить, бо не має стимулу. Усі країни спочатку створюють глобальні конкурентні умови, створюють інфраструктуру «на виріст», залучають вже готові технології, вкладаються у освіту, а вже потім приходить інвестор.
— Тут українська влада йде на покращення: саме пройшов перше читання закон про вищу освіту, який дозволить бізнесу отримати якісні кадри. Це ж серйозний крок?
— Підсиливши освітню складову і не створивши конкурентних умов, ми лише збільшимо армію освічених емігрантів. Головне ж, щоб держава бачила свій шлях розвитку, інакше нема сенсу ні в освіті, ні в технологічних парках чи застосуванні високих технологій. У вітрильника без цілі не може бути попутного вітру. Добре, що в уряді й парламенті є люди, які це розуміють, із часом розумітимуть й інші. Ми маємо запроваджувати умови для того, щоб в Україні створювалися нові робочі місця. Кажуть, що не ті нині умови, щоб думати про розвиток, мовляв, треба думати про виживання. Ті. Саме час. Інакше за два роки країну втратимо. Незалежність базується на економічній спроможності, ми ж її не здобули досі.
