Словосполучення «тіньова економіка» навряд чи може викликати позитивні емоції: «за державу прикро». Претендуючи на європейський статус, ми не помічаємо, наскільки серйозно і професійно ведеться боротьба з корупцією в розвинених країнах.
У переліку складових тіньової економіки, на мій погляд, саме корупцію треба поставити на перше місце. Бо якщо немає корупції, то все інше — ухиляння від оподаткування, нелегальний сектор тощо — стає вельми проблематичним. А у нас так вже повелося (спрацьовує як інстинкт): з будь-якого приводу створювати управлінську структуру. Скільки їх, різних і всяких, настворювали — не збагнути, а ефекту — нуль. За наявності податкової адміністрації, податкової міліції, КРУ особисто прем’єр-міністр, демонструючи свою здивованість і заклопотаність, влаштовує різні показові екзекуції, перетворюючи серйозну справу на «мильну оперу».
Не остання людина на економічному подіумі Анатолій Гальчинський, як і будь-який представник номенклатури, бачить шляхи виведення з тіні у проведенні чергових організаційних заходів. Адже все це робиться з однією метою — «не образити хорошу людину». Це основне гасло діяльності більшості керівників верхнього ешелону влади, перетвореної з партгоспактиву, який і привів нашу економіку в такий сумний стан. Особливо сподобалося висловлювання А.Гальчинського про необхідність усіма доступними засобами переконувати в соціальній і економічній важливості грошової приватизації. У цьому ж числі газети наведено і яскравий приклад — приватизація двох пароплавів за смішні ціни. Щоправда, пароплави на аукціон виставлялися за борги, але я не сумніваюся, що й суто приватизаційні заходи будуть проводитися з таким же зиском для держави і суспільства.
Але при цьому у мене немає сумнівів — якби нинішній стан справ був невигідний можновладцям, то заходів було б вжито негайно. Хороша ілюстрація до цього — економічні укази Президента. Ефект від них для держави й суспільства вельми сумнівний.
Ставити запитання з цього приводу безглуздо. Навіть депутатські запити Президенту, як правило, залишаються без відповіді, хоча в них йдеться про виконання законів і Конституції. Звідси висновок: поки в державі законослухняність на всіх рівнях влади буде такою, як зараз, не варто займатися прожектами. Необхідно спочатку покінчити з корупцією. Поки це питання буде в стадії балаканини, всі інші можна й не дебатувати. А як це — покінчити? Насамперед треба провести дієву, а не паперову адміністративну реформу. Вона має бути спрямована на скорочення чиновницького апарату й обмеження влади чиновників. Має бути забезпечена рівність усіх без винятку перед законом. Доки діють принципи кумівства і клановості, доки плодиться чиновницький апарат, створюючи додаткові передумови для корупції, — сподіватися на економічне відродження чи бодай якийсь позитивний результат не варто.
Дуже важливо, щоб кожне неподобство мало ім’я та прізвище. Немає персональної відповідальності за доручену ділянку і конкретні результати — немає і самих результатів або вони є, але зі знаком мінус. Прикладів тому — не злічити. Найяскравіший — указ Президента про підвищення ставок акцизного збору на алкоголь. Збитки колосальні, починаючи від втрат суто фінансових і до практичного зупинення підприємств лікеро-горілчаної, парфюмерної та фармацевтичної промисловості. «Герої» цієї дії, як заведено, залишилися в тіні. Ще одна картинка з життя — невиплати зарплати шахтарям. Якось навіть бридко на душі стає, коли чуєш нескінченний діалог: «Де наша зарплата?» — «А Кабмін всі гроші перерахував!» І це за нашої-то системи електронних платежів, коли будь-яке пересування фінансів відстежується елементарно! Секрет простий: Кабінету Міністрів вигідний нинішній стан справ. Все можна валити на шахтарів — вони, мовляв, тягнуть ковдру на себе.
Дуже важливий аспект нашого сьогодення визначається все ще діючим сталінським гаслом «кадри вирішують все». Нещодавно мені трапилися цікаві цифри: у Верховній Раді нині засідають екс-президент, три екс-спікери, три екс-прем’єр-міністри, п’ять екс-віце-прем’єр-міністрів, більше 20 екс-міністрів і голів держкомітетів, 87 колишніх радянських і партійних керівників, включаючи секретарів ЦК. У графі «разом» — близько 30% складу ВР. Адже ці люди внаслідок свого консерватизму й невміння керувати не здатні йти якимось іншим шляхом, окрім того, на якому вже наштовхнулися на граблі. У результаті парламент просто не може щось міняти кардинально. Щоправда, за великим рахунком все залежить від нас — електорату, який поки не став народом і тому не здатний обрати гідних представників. У цьому плані характерна історія пана Лазаренка, зрощеного і викоханого тими «державними діячами», які й нині на виду: один вдає «гаранта» Конституції, інший сидить у залі Верховної Ради, обидва вболівають і за Україну, і за її багатостраждальний народ.
