Після підписання цьогорічних газових контрактів із Газпромом з боржниками за газ в Україні почали боротися значно жорсткіше. Тим не менше, як уже заявляв Нафтогаз, саме через борги населення в нього можуть виникнути проблеми з виконанням своїх зобов’язань перед росіянами. Це ж у перспективі може призвести й до подальшої 100%-ї передплати за газ для України. У подібних умовах питання заощадження енергетичних ресурсів, пошук альтернативи газу тощо мали б стати пріоритетом у роботі не лише керівництва держави, а й місцевих органів влади. Тим паче, що після «газової війни» слово «енергоефективність» серед українців стало досить популярним... Утім, натомість ми спостерігаємо невелику активність в плані побудови власних, «місцевих» енергетичних стратегій. Чому так склалося, і як подолати «стіну непорозуміння» між поняттям енергозбереження та органами місцевої влади, «День» запитав виконавчого директора Асоціації «Енергоефективні міста України» Анатолія КОПЦЯ.
— Робота з розробки та впровадження на місцевому рівні реалістичних стратегій та планів розумного господарювання енергією йде не так жваво, як хотілося б. Підтвердження цьому є й невелика кількість учасників Асоціації «Енергоефективні міста України», у складі якої нині лише 14 міст. Чому так? Невже роль та місце місцевої влади в енергетичній безпеці та стабільності держави українцями ще не усвідомлена?
— На сьогоднішній день бачення цієї ролі принципово змінюється, при чому дуже швидко... Але почалося все з Європейського Союзу, де найбільш виразним проявом такої зміни стала ініціатива Європейської комісії з підписання Угоди мерів про сталий енергетичний розвиток міських територій і захист клімату. Це безпрецедентна акція, коли Європейська комісія звернулася безпосередньо до муніципалітетів як суб’єктів, що вирішують енергетичну долю ЄС.
Давно відомі оцінки, що більшість енергії, яка потрапляє на територію будь-якої країни, споживається, в основному, в містах. За різними даними, ця цифра коливається від 70 до 80%. Тобто, ті суб’єкти, на території яких споживається енергія, насправді й повинні були б визначати політику цього споживання.
Усталене уявлення, що зростання обсягів виробництва та споживання енергії на території автоматично призводить до економічного зростання, давно застаріло! Вчені довели, що для того, аби економіка зростала, зовсім не обов’язково нарощувати енергоспоживання. Більше того, остання концепція енергетичного розвитку, яку прийняли в Європі, ѓрунтується на тому, що навіть в умовах скорочення споживання енергоресурсів можна добитися зростання економіки, збільшення числа робочих місць і покращення екологічного середовища. Це зовсім нова теза в теорії економічного розвитку.
— А які шанси для закріплення цих уявлень в Україні?
— Справа в тім, що у нас аксіомою було те, що економічний розвиток суспільства неможливий без збільшення видобутку паливно-енергетичних ресурсів. На це було орієнтовано все... У теорії розвиненого соціалізму доводилося, що ціну на енергоресурси можна тримати якою завгодно низькою, і це нібито сприяло економічному зростанню. Насправді це сприяло тільки одному — люди втратили відчуття реальної значимості, реальної вартості енергії, енергоресурсів. І жили в умовах «кривих дзеркал», коли ціна не відображала нічого — ні реальних затрат на видобування, доставку та перетворення цих енергетичних ресурсів, ні реальних втрат для економіки та довкілля, від марнотратства у споживанні цих ресурсів. Це закладено скрізь: взяти хоча б проекти будівництва будинків, які були затверджені, як типові, й будувалися в усіх містах держави. Якщо будинок спроектовано так, що він «світиться» від енергетичних дірок, то це проблема...
Проблема в тому, що, в принципі, це все могло тривати й надалі, якби ресурси на планеті не закінчувалися. А вони, зі зростанням кількості населення на Землі, вичерпуються все швидше й швидше. І дата, коли буде викачаний останній кубометр газу, вже відома. Це буде приблизно через 30 років. Тому великий подив викликають усі ці «стратегічні битви» за поставки «дешевих» енергоресурсів, якщо відомо, що вони дуже скоро закінчаться. Нам треба битися за інше — як фонд будівель усієї країни привести до нових енергоощадних стандартів. Тих, які зараз домінують у країнах ЄС.
Чому ми говоримо про будинки. Тому, що більша частина енергії, видобутої людьми, споживається саме в будинках: житлових, нежитлових, офісах, комерційного призначення... На це все йде близько 40% усієї енергії, яка потрапляє на територію відповідного населеного пункту. Це основана категорія споживачів, з якими й треба було б працювати, розвивати щодо них енергетичну стратегію... Якщо цим не займатись, то може скластись парадоксальна ситуація, коли у місті буде побудована ідеальна система теплопостачання з новими котлами та теплотрасами, але їх послуги не спроможні будуть оплачувати мешканці в «дірявих» будинках!
Якщо місцеві органи влади не будуть спроможні передбачати й планувати майбутнє для споживачів та виробників енергії на відповідній території на дуже детальному рівні й з урахуванням глобальних тенденцій, то всі програми подолання енергетичної кризи не будуть варті паперу, на якому будуть написані.
Взяти хоча б енергетичну стратегію України. Ще не встигло чорнило висохнути, відколи останній науковець поставив крапку під документом, як він уже застарілий. Минуло декілька років, і стратегія, що мала охопити перспективу до 2030 року, стала вже нереальною до виконання. І всі про це говорять, але «тихо», щоб не привертати зайвий раз увагу до цього напівфабрикату.
Чи спроможні ми на сьогодні будувати стратегії сталого енергетичного розвитку на національному та місцевому рівні, про які сьогодні говорить сучасна Європа? Ні. Для того, щоб будувати такі стратегії, потрібна дуже точна, детальна інформація про те, де, як, чому і скільки енергії споживається сьогодні і буде споживатися завтра... А ми на сьогоднішній день просто не спроможні це все ні порахувати, ні спрогнозувати! Стратегії в нас почнуться розроблятися тільки тоді, коли на місцях постане достатній інформаційний, інтелектуальний потенціал, який принаймні забезпечить розробників стратегії адекватною інформацією.
— Проте чому, на вашу думку, в Україні так мало бажаючих серед місцевих органів влади хоча б спробувати зробити власне енергоспоживання більш раціональним та прогнозованим і співпрацювати на цьому шляху з такими організаціями, як ваша?
— Порятунок потопаючих — справа рук самих потопаючих. І ми лише шукаємо ентузіастів серед місцевої еліти, які розуміють, про що йдеться...
— І багато таких, які розуміють?
— У 2007 році це було чотири міста: Львів, Кам’янець-Подільский, Бердянськ і Славутич, котрі перші відгукнулися, побачили «раціональне зерно» й вирішили — а чому б і не спробувати на рівні наших міст втілити в життя ті методи, підходи до розв’язання енергетичних проблем, які практикують наші європейські сусіди. Вони вирішили об’єднати зусилля для того, щоб мати змогу більш кваліфіковано поглинати знання та досвід накопичений у країнах ЄС.
Що стосується чисельності, то Асоціація не ставить за мету досягти максимальної кількості членів. Для нас важливіша якість. Хоч ми й хотіли б мати більше членських внесків... Але справа в іншому. Ми хочемо створити свого роду інтелектуально-енергетичну еліту в особі місцевих органів влади, які вміють вирішувати енергетичні проблеми краще, ніж це робить сьогодні регіональна та центральна влада. Також ми хочемо підійти до процесу органічно, тобто рухатися від простих речей до складніших, поетапно освоюючи все складніші й новіші технології. А для цього потрібне правильне бачення проблем та шляхів їх розв’язання, а також політична воля. Якщо нема бачення й волі — процес у місті можна й не починати.
— Чи не зацікавив приклад підписання Угоди міських голів про сталий енергетичний розвиток громад інші українські міста й чи не виявив хтось бажання «на хвилі фурору» приєднатися до Угоди, або хоча б до Асоціації?
— Що стосується Угоди, то контактів виразних сигналів, які б свідчили про велике бажання інших міст приєднуватися до неї, насправді не було. Нової черги бажаючих я поки що не спостерігаю... Часто дзвонять із запитанням, чи можна стати членом Асоціації, але не платити членські внески. Це дуже поширено...
— А можна?
— Ми пояснюємо це дуже просто: оскільки ми організація, яка існує виключно за членські внески наших міст-членів, то було б дуже дивно, якби кошти одного міста, що платить членські внески, виділялися для того, щоб допомогти іншому, яке не платить цих внесків.
— Чи можна стверджувати, що така поведінка місцевої влади — результат відсутності відповідних знань, політичної волі та дефіциту енергоменеджерів на місцевому рівні?
— Насправді так. Якби місцева влада сповна була забезпечена відповідними знаннями, необхідними інструментарієм та кадрами, то, напевно, вона могла б розв’язувати ці проблеми. Не зайвим було б і зміцнення фінансової бази органів місцевого самоврядування в Україні...
— Якщо говорити про причини занизької активності серед місцевої влади в питаннях енергоефективності, які з них найпоширеніші та найабсурдніші?
— Важко сказати. Завжди можна придумати аргументи, чому щось не хочеться робити. Але мені здається, що за всім цим просто стоїть нерозуміння ситуації... Часто, наприклад, посилаються на те, що не можуть ввести посаду енергоменеджера через відсутність відповідної посади в штатному розписі, браком коштів на її утримання. Хоча на практиці доведено, що енергоменеджер заробляє не лише для себе, а й для цілої бюджетної сфери. Яскравий приклад — Кам’янець-Поділський. Там, коли впровадили комп’ютеризовану систему щоденного енергомоніторингу, місто, яке витрачало за рік близько 10 мільйонів гривень на придбання енергоресурсів, заощадило 1,4 мільйона гривень. З цих коштів виплатили зарплату не лише енергоменеджерам, а й фактично в усій бюджетній сфері. Цікавий приклад і німецького міста Штудгарт. Там відслідковували ефект звільнення енергоменеджерів з роботи. Виявилося, що це призвело до збільшення видатків міста на енергію на 12%. Різниця очевидна, тож вони тут же поновили всі скорочені посади енергоменеджерів.
— Як, на вашу думку, теперішня ситуація з масовим відключенням опалення зможе вплинути на бажання (та на реалізацію цього бажання) місцевих громад реформувати свою енергетичну політику?
— Принаймні, що стосується бажання, напевно так. Тому що чим гостріший конфлікт, тим більше бажання вийти з нього. Але наша практика засвідчує, що одного бажання замало. Потрібні плани дій, добре бачення, куди треба йти та що робити.
— Ваш прогноз ситуації з станом ЖКГ у регіонах, якщо найближчим часом вищезгадані реформи у енергетичній сфері не проводитимуться?
— Прогнози дуже невтішні. Бо я не вірю, що знайдеться такий центральний орган влади, який вирішить цю проблему для всіх. Це все мають робити місцеві органи влади за розумної і дієвої підтримки центральних органів влади. Якщо вони не виявляться спроможними вирішити це питання, то, на жаль, ситуація буде погіршуватись.
