Не cекрет, що аграрні перетворення в нашій країні розпочинались у західному регіоні. Багато тому причин, не останньою з яких було «щира любов» галичан та волинян не так до колгоспів, як до пам’ятних методів їхнього створення. Україна ще очікувала, хтось сподівався на неіснуючий «третій шлях», хтось вірив у чудодійну силу економічно безглуздих законів «Про пріоритетність...» чи «Про призупинення спаду...» А у нас, на Львівщині, робилось, як моглося. Майже суцільна імпровізація, торжество непрофесіоналів, романтизм та близька до большевицької рішучість. Частина науковців та керівників за звичною традицією все це «одобрямс», частина застерігали від непродуманості, ще більш обачні пропонували рухатись в руслі європейських змін.
Результати були явно не очікуваними. Аграрні підприємства втрачали свої позиції майже без упину. Обсяги виробництва скоротились настільки, що почались розмови про «продовольчу безпеку». І хоча криза з’явилась набагато раніше, ніж аграрні перетворення і відбулась навіть там, де колгоспи та їхнi нащадки — колективні сільськогосподарські підприємства, ще залишались домінуючими. Все списали на реформи. Ось, мовляв, справжня суть реформ, ось усі наміри закордонних радників. О, скільки з львівських аграрних експериментів понасміхались!
Але реформи вже не можна було зупинити, і ціла країна, хотіла вона цього чи ні, пристосовувалась до західного регіону, який «йшов не в ногу». Як би боляче й примусово все це не відбувалось, але поступово паювання, приватна власність та підприємницька мотивація почали завойовувати місце на селі. Тим часом на теренах Галичини аграрне виробництво, здавалось би, почало глибоко деградувати. Сум і жаль огортав багатьох, хто бачили пусті поля чи розвалені ферми. Але цей сум дещо нагадує ностальгію за патефонами, каретами чи свічними канделябрами. Нові часи, нові умови, нові вимоги, і колишня колгоспно-радгоспна база, як і структура виробництва вже не відповідали вимогам майбуття. Є таке жорстке твердження, що «війна — це змазка прогресу». Старе, віджиле зникало — щоб створити передумови для нового. Але сучасне сільське господарство, засноване на приватній власності та ринкових відносинах, видавалось, десь забарилося.
Сумний та небезпечний факт, але наша аграрна реформа не має своїх «батьків-фундаторів». Однак, хоча наші наукові розробки з цієї тематики припадають пилюкою на полицях наукових та владних бібліотек — усе ж відчуваю себе «реформатором». Звичайно, було б краще, якщо б до цих розробок прислухались у владних кабінетах, але для цього ще напевно не прийшов час. Отак собі існуємо, наука і влада, за влучним висловом когось iз великих, «як мухи і котлети», тобто осторонь один вiд одного.
Однак що ж відбулось у сільському господарстві Львівщини останніми роками? Чи це безнадійно втрачений час? Поза звичним нашим очам краєвидам на селі можна побачити ознаки того, що в сукупності дає підстави стверджувати, та навіть вигукнути — криза завершилась. І де — саме у Львівській області. Там, де все починалось, там усе й сталося. Незважаючи на те, що ще не знаємо чи відіб’ється аграрна сфера від подорожчання енергії та пального, видається, що вона вже подолала найгірші часи. В кризу вона входила повільно і тривало, насолоджуючись тоді ще не знайомим фінансистам інфляційним прибутком. Пригадаймо, як галузь за галуззю входили в негативну динаміку, а село вперто ще тримало якісь відсотки понад 100. Причин тому багато, і найважливіша з них — що все вчасно було віддано в приватні руки. Десь через паювання і звичні процедури поступової деструкції колишніх колгоспів, а десь — через міцних господарів, які зуміли зберегти потужні та менш значимі аграрні підприємства. На кінець передкризового 1990 року на Львівщині сили приватних виробників та сільськогосподарських підприємств завмерли на позиції 50:50. Далі підприємства втрачали позиції з швидкістю звуку, вже у 2003 році підприємства виробляли лише 9,3% аграрної продукції. Але доволі швидко тенденція змінилась у зворотній напрям, і підприємства починають набирати ваги. В 2005 році вони вже виробили понад 12% сільськогосподарських товарів. І це стійка тенденція, яка в поточному році підтвердиться ще вищими показниками.
Поступово, як тільки усі учасники складної сільськогосподарської виробничої системи усвідомили, що вони є агробізнес і повинні керуватись у своїй діяльності абсолютно новими принципами і підходами — крига почала скресати. Значну роль відіграла держава, яка болісно, але все ж таки позбавила себе ролі «доброго і всезнаючого батька». Щораз важчими ставали наші портмоне, тому й наш реальний споживчий кошик також поступово наповнювався. Значна частина грошей у країні шукала собі застосування. Чому б усі ці фактори, які «дозріли» на Львівщині з деяким випередженням (ну хто там сміявся з нашого початку?), не могли почати свою тиху та невпинну діяльність? За 2000—2005 роки економіка аграрного сектору Львівщини показує дивовижні зрушення. Валова продукція зростає майже на 8%, і, якщо врахувати, що більш консервативне тваринництво ще затрималось у підйомі (десь на позначці 1360— 1350 млн. грн.), то рослинництво дало приріст у майже 19%. За радянських часів вже була б нагода ордени роздавати. Тепер реалії інші...
Однак найважливіші з досягнень не у виробничій, а в економічній площині. Позитивні зрушення найбільш відчутні серед сільськогосподарських підприємств. Це нічого, що їх на всю область залишилось близько 400. Усереднене підприємство, якщо так можна висловитись, виглядає так. 570 га орендованої землі в межах одного—двох сіл, 43 працівники, на 5,2 мільйона гривень основних засобів, і головне — близько 160 тисяч гривень прибутку з рівнем рентабельності понад 17%. Це у 2005 році, а в поточному все набагато краще. Так і хочеться звернутися до інвестора — придивіться, хіба для вас 15—19% рентабельності замало?
Третій рік поспіль сільське господарство Львівщини закінчує рік з прибутками, причому з доволі пристойною рентабельністю. З прибутками закінчують рік більшість господарських товариств (рівень рентабельності понад 19%), приватних підприємств та виробничих кооперативів, і лише державні господарства, підтверджуючи певні економічні постулати, мають збитки на рівні — 7,3%.
Школа кризи, школа ринку виявилась суворою, але ефективною. Тому підприємства, які вижили у цей період, зараз є доволі привабливими для інвестицій. Вони вже знайшли себе на ринку продукції, ретельно вивірили технології, персонал та структуру виробництва. Лише гостра нестача обігових коштів, ця звична вада аграрного виробництва, не дає селянам вдихнути на повні груди. Ті, хто спробував вкласти ресурси у сільське господарство останніми роками, — не прогадали. Зрештою, придивіться до іноземних інвесторів — їхня поведінка завжди мала високу економічну мотивацію. Зараз вони часті гості наших сіл і несуть у галицьке село не лише кошти, але щось значиміше — нову організацію економічних відносин, чіткий і однозначний прагматизм, сучасні технології та правовідносини. Усім відомо, як важко отримати британську робочу візу, але нині можна працювати на британську компанію у себе в селі!
Останні цінові тенденції дозволяють зробити висновок, що більшість звичних для нашого краю видів сільськогосподарської продукції мають шанси бути прибутковими. Справжній бум переживає виробництво ріпаку. Це сталося несподівано швидко, і владці навіть занепокоїлись: чи не несе це якоїсь загрози? Науковці стверджують — за системного підходу однозначно «ні».
Хоча диспаритет цін, цю одвічну проблему аграрної економіки, ніхто не відмінив, ціни стають приязнішими для сільського господарства. Як бачите, лише дали змогу ринку «розмовляти» мовою цін, і ефект не забарився. Впродовж 2000—2005 років, за інфляції у 41%, загальне зростання цін на сільськогосподарську продукцію перевищило 50%, а ціни на овочі, м’ясо та молоко зросли більш ніж у 2 рази. Вже зараз прибутковим є виробництво зерна, картоплі, овочів, ягід, свинини. Вперше за багато років прибутковим стає молоко, напевно, цілком реально очікувати і такого ж і з яловичиною. Це — тенденції не одного року, тому що оздоровлення економіки сільського господарства триватиме декілька, а, можливо, й багато років
У складній ситуації, однак, залишаються наймасовіші особисті селянські господарства. Вони, наче за неписаним сценарієм свою компенсаторну та буферну роль уже відіграли. «Мавр зробив свою справу», то що йому робити далі? Ринкові перетворення, які дозволять конкурувати з більш серйозними виробниками, зачепили лише обраних. Це — радше винятки. Хоча колеги науковці пишуть «по резерви цього сектору економіки», приміряють свитку «інтеграції та кооперації» до їхньої можливої спільної діяльності — все це видається нереальним. Світ інший, обставини інші, можливості зовсім інші. Не резерви там, а приховані проблеми. Одна з них — це низький рівень життя. Друга — це приховане, але складне до приховання безробіття.
Приховане безробіття може стати очевидним, неприхованим. Але інші реалії та дивна зараз мода «нічого не робити, але пиво пити» поставлять складне питання перед тисячами молодих людей. Сільське господарство затребує не багатьох: навчених професії, тверезих, сумлінних, добрих виконавців. Але вільних рук і голів буде більше. Що прихистить їх: Італії з Польщами, львівські фабрики-заводи, нові місцеві виробництва, сфера сервісу? Тисячі запитань тисяч людей. Але до жодної відповіді ми не готуємось. Зрештою, як і не готуємо працівників масових професій для села.
Це не байки, а реальні оголошення про прийом на роботу тракториста з окладом понад 2200 гривень, доярки з заробітком понад 1800. Але доволі часто немає кому працюват и. Працьовиті й вмілі вже подбали про себе, влаштувавшись на фахову роботу в Україні або за кордоном. Заробітчани менш дисциплінованої групи переважно можуть напружено й планомірно працювати впродовж певного періоду, часто тривалістю у візових 90 днів. Далі у них наступає ремісія і бажання гучно відпочити. Вже зараз на селі можна знайти багатьох чоловіків, які втратили здатність працювати. І це не бородаті старці, а молоді люди, яких накрила хвиля неробства. Не у відсутності людей справа, а відсутності мотивації та неготовності сумлінно працювати. Важко знайти людину, яка б погодилась зміну працювати на тракторі чи на складному технологічному обладнанні. Та й не кожен відважиться взяти в руки обладнання ціною у декілька сотень тисяч доларів.
Тому не можна сподіватись, що з появою сонячних промінців на горизонті аграрної сфери ми втратимо більшість проблем і очікує нас загальне піднесення. Ніщо не станеться «само собою», бо результат лише у праці. Позитивні зрушення в економіці сільського господарства, — це лише тенденції, які варто і треба підтримати. Очевидно, що аграрна політика періоду економічного оздоровлення, який лише намічається, вже сьогодні має бути на завершальній фазі розробки. Як спрямувати розвиток аграрної сфери у європейське русло, як поєднати різношвидкісні динаміки і багатопланові структурні зміни? А головне — інституційна готовність. Вливаючи нове вино ринкової економіки у старі бурдюки пострадянських інституцій, далеко не підеш...
