Минулого тижня Президент України поздоровив працівників легкої промисловості з їхнім професійним святом. У своєму привітанні, як інформує Інтерфакс-Україна, Л. Кучма підкреслив, що підприємствам легкої промисловості доводиться працювати в нелегких умовах. «Однак спільними зусиллями багатотисячного колективу трудящих ми відродимо цю перспективну соціально орієнтовану галузь національної економіки». Знайома риторика, чи не так? Але справи й експерти свідчать про інше: такими методами галузь не підняти.
Після потрясінь 30-х років в США і Німеччині практично всі країни з розвиненою ринковою економікою періодично використовували державне стимулювання та регулювання ринку. Але перехідна економіка страждає від надмірного, а не недостатнього регулювання. Зменшивши його, Польща й Угорщина, а з республік колишнього СРСР — прибалтійські досягли успіху.
Польща й Балтія допустили спад неефективного виробництва на великих підприємствах. Первинне накопичення йшло головним чином у сфері торгівлі, звідки капітал перетікав у підприємства легкої та харчової промисловості, приватизовані за низьку, іноді символічну ціну, а потім — у гіганти індустрії. Обіг капіталу посилив банківську систему.
Росія і за нею Україна, намагаючись зберегти великі підприємства, вдалися, як і країни Східної Азії, до створення капіталістичних олігархій. Емісія, що призвела до гіперінфляції, була здійснена, як і в Польщі, для стимулювання переходу до ринку та компенсації неминучого при цьому падіння виробництва. Але, на відміну від Польщі, малий бізнес не заохочувався, і неминучим наслідком цього стало скорочення надходження податків. Посилило жалюгідний стан платіжної системи непомірне зростання державних витрат на апарат управління, який значно збільшився після проголошення незалежності, на ліквідацію наслідків Чорнобильської катастрофи і неефективне фінансування великих підприємств і збиткових вугільних шахт.
Спроби виправити наявне становище за рахунок збільшення податків, передусім на малі підприємства, як і слід було очікувати, дали протилежний ефект. Після 1992 року, коли податки зросли в декілька разів, число кооперативів і малих підприємств, які виникли ще під час перебудови, постійно скорочувалося. Цьому сприяв і безпрецедентний до абсурдності адміністративний контроль за виробниками, здійснюваний 28 відомствами.
Внаслідок цих заходів в Україні майже не залишилося легального малого бізнесу у сфері виробництва. Він зберігся головним чином у торгівлі. Набагато більшим, ніж на гігантах індустрії, був і спад виробництва на приватизованих підприємствах легкої та харчової промисловості.
Тому некоректно порівнювати ці заходи із заходами впливу на вже давно функціонуючу ринкову економіку, що застосовуються при її «перегріві». Відображаючи традиційний для планової системи пріоритет великих підприємств, заходи держрегулювання і держпідтримки в Україні звелися до економічного придушення найбільш важливої на перехідному етапі ланки системи ринкової економіки. Аналогічно діяв уряд СРСР при переході від непу до планової економіки в 1928—1930 рр. Міських виробників тоді ліквідували (на відміну від сільських — кулаків) лише високими податками, без репресій.
І все-таки, незважаючи на дуже високий рівень оподаткування, торговельні приватні підприємства та банки поки що виживають. Їхній прибуток невеликий, але йде повільне накопичення торгового та банківського капіталу. Накопичується капітал і в тіньовій економіці. Але при цьому природне для ринкової економіки вкладення грошей в легальне виробництво перекрито, вкладенню в нерухомість заважає заборона на продаж землі. Як наслідок, капітал йде за кордон. Водночас робляться спроби залучити капітал закордонних інвесторів. Ситуація дуже схожа на наявну в слаборозвинених країнах Африки й Азії. Торговий компрадорський капітал не йде у виробництво, неконкурентоспроможне внаслідок низької кваліфікації робочої сили та відсутності інфраструктури, а йде за кордон. Але за наявності умов (корисні копалини, можливість вирощувати цінні культури тощо) капітал у країну надходить ззовні, від іноземних інвесторів.
Як вихід з наявного глухого кута нерідко пропонується здійснювати державні інвестиції у виробництво, примусово вилучаючи для цього кошти шляхом емісії. Нічого спільного з ринковою економікою цей захід не має, будучи істотним кроком назад, до планової економіки. Але якби це могло забезпечити хоча б короткочасний ефект, то слід було б вивчити ці пропозиції серйозно, незважаючи на те, що відступ, як відомо, не сприяє найбільш швидкому досягненню мети. Але навіть короткочасного успіху тут не буде. І зрозуміти це можна, виходячи з наявної структури економіки України.
Єдиної економічної системи зараз немає. Державні та приватні промислові й торговельні підприємства утворюють чотири, пов'язані між собою, але функціонуючі кожна за своїми законами, групи. Перша група підприємств, частина яких орієнтована на зовнішній ринок, працює в умовах і за законами ринку. Друга, куди входять підприємства вугільної й інших базових галузей, маючи незалежно від роботи бюджетне, хоча й недостатнє, фінансування, живе ще за законами планово-командної системи. Третя відкинута в епоху докапіталістичного натурального обміну, розплачуючись виробленою продукцією з персоналом і постачальниками. Четверта, що включає дрібних виробників, що збереглися, працює «в тіні».
Відомо, що після першої ж заяви про емісію інфляційне очікування призводить до істотної інфляції, навіть якщо потім друкарський верстат не включається. Тому говорити про те, що обмежена емісія не спричинить інфляції, щонайменше несерйозно. Інфляція піде на користь частині підприємств першої групи, підвищивши конкурентоспроможність на зовнішньому ринку. Друга група звичними методами «виб'є» компенсацію бюджетних доплат, і на це піде чимала частка вилучених від емісії коштів. Тіньові підприємці та населення відреагують переведенням всіх вільних коштів у валюту. Тому лише невелику частку вилучених від емісії коштів можна буде вкласти у виробництво. Але ці державні інвестиції, здійснені за канонами командно-планової системи, будуть мало ефективними. А економічні втрати, зокрема й від припинення приватних інвестицій, неминучого при антиринковій політиці, будуть набагато більшими. Але найнебезпечнішим буде зростання політичної напруженості.
Яких заходів слід вжити для виходу з наявного економічного глухого кута? Єдиний реальний шлях, пов'язаний з прискоренням, а не відмовою від руху до ринку, — це створення умов для підвищення ділової активності. Відмова від адміністративних обмежень підприємницької діяльності не вимагає витрат, а лише політичної волі влади. Але вона може змінити на краще несприятливий, за оцінкою закордонних експертів, інвестиційний клімат України й полегшити становище всіх виробників.
Що стосується гігантів індустрії, то вони почнуть ефективно працювати лише в ринковому оточенні, після активізації малого виробничого бізнесу. Такими є реалії світового досвіду економічного розвитку.
