Білими примарами руйнації, котра породила натуральне господарство, бродять кози просторами козацького Великого Лугу. Ми, столичні учасники семінару "Залучення інвестицій в регіони України" організованого Інститутом трансформації суспільства, в'їжджаємо до Марганцю, на перший погляд це типове шахтарське містечко, таких у центральній та східній частині України - десятки. І все ж значною мірою унікальне, хоча унікальність ця набуває дедалі похмурішої тональності.
Сталін із відбійним молотком
Як стверджують старожили, Марганець - єдине місто в Україні, де зберігся пам'ятник Сталіну. А втім, після розвінчання культу особи скульптурну групу, котра містилася на фронтоні палацу культури гірничо-збагачувального комбінату, довелося "перевдягнути". І вождеві всіх народів начепили на голову шолома, а в руки тицьнули відбійного молотка - зате патріарші вуса і знайомий усім френч - уціліли.
Унікальність міста, принаймні в масштабах Дніпропетровської області, полягає і в тому, що в Марганці немає заборгованості вчителям, лікарям та іже з ними. А стало це можливим тому, що міськвиконком 90-95% надходжень до бюджету міста спрямовує на виплату зарплатні. "Дороги ремонтуватимемо, коли людей нагодуємо та забезпечимо медичною допомогою, - каже мер Олег Бєдняк. - А то ми й так - чемпіони країни з ракових захворювань". На жаль, це, разом із смертністю, що вдвічі перевищує народжуваність, - ще одна особливість екологічно надзвичайного неблагополучного Марганця. Лише за кілька кілометрів - "квітнуче" (у розумінні бурхливого росту водоростей) Каховське водосховище та енергоблоки найбільшої Запорізької АЕС. Під боком - шкідливі шлами марганцево-рудних виробок. То ж Марганець став заручником індустріалізації регіону, що спричинила в ті часи його закладання й розквіт, а сьогодні обернулася екологічною катастрофою, однією із причин вимирання міста.
Держава в державі
Загалом, видобування марганцю, що почалося понад 100 років тому, сьогодні нагадує незагойну виразку жебрака: болюча, вона водночас залишається його єдиною можливістю заробити на хліб насущний. Унікальний і сам Марганецький гірничо-збагачувальний комбінат (ГЗК), "всепогодний", він єдиний у Європі не припиняє видобутку руди ні влітку, ні взимку. "Ми кажемо ГЗК - маємо на увазі місто, кажемо місто - розуміємо ГЗК", резюмує О. Бєдняк.
Та й то, із 17 тисяч населення, що працює, (решта 40 тисяч жителів "міста пенсіонерів" - не працюють) половина задіяна на ГЗК. На нього замкнена вся інфраструктура Марганця, на ньому "висить" більша частина міського соцкультпобуту, якому, втім, невдовзі загрожує відторгнення у зв'язку з початком приватизації комбінату. Хоча точніше буде сказати - з уже майже закінченою приватизацією, адже основні пакети акцій уже розподілено, а от тепер, як подейкують у Марганці, в цей процес вирішила втрутитися адміністрація Президента - чи тому, що свої 28% акцій оплатив на сьогоднішній день тільки Приватбанк, а решта акціонерів не квапляться цього робити, чи тому, що саме Приватбанк і не хочуть бачити серед власників стратегічного підприємства.
А про значення комбінату й дітлахам відомо: без марганцю не можна виплавити жодної тонни якісної сталі. Марганецький ГЗК десятиріччями постачав свою продукцію на Запорізький та Нікопольський феросплавні заводи. І в місті був "державою в державі", для якого місцева влада - не указ. Чи бува не тому його керівництво, на відміну від інших директорів, проігнорувало участь в інвестиційному семінарі? Мовляв, і самі знаємо, що нам потрібно - $5 млн. інвестицій для виробництва металевого марганцю, та хто нам їх дасть? Однак при цьому - о, країна парадоксів - почувши, що представники посольства США, які брали участь у семінарі, захотіли відвідати ГЗК, ознайомитися з його проблемами, а там, дивись, й інвесторів привести, на комбінаті замахали руками: "Тільки не це, шеф, тільки не це!"
Прапори над містом
Шукати інвестора на стороні, а тим паче іноземного, в глибинці ще (чи може вже?) не звикли. Характерне висловлювання одного з марганецьких директорів: навіщо віддавати на відкуп іноземцям наше багатство, якщо потрібно практикувати державне інвестування й залучення коштів населення. Він усе ще не йняв віри, що централізоване інвестування скорочується невідворотно, мов шагренева шкіра, а громадяни, багато разів одурені державою і трастами, свої грошенята, мов зіницю ока, бережуть і навряд чи промисловикам довірять. "Щодо вартості ваших підприємств, то ціна визначається тим прибутком, який вони дають, - намагався урезонити аудиторію директор Інституту трансформації суспільства Олег Соскін. - А якщо вони збиткові, то й не варті нічого, і ваше завдання полягає в пошуку ефективного власника й джерела інвестування".
"Ні, спеціально інвестора ми не шукали, - відповів на моє запитання директор рудоремонтного заводу Віктор Самотейкін. - Проте зберегли і колектив, і виробництво. Наші запчастини та обладнання сьогодні потрібні гірничорудній промисловості не менше, їх беруть охоче, та ось не платять: немає чим. Якби з'явився партнер, який "привів" би платоспроможний попит, ми, маючи кваліфіковану й доволі дешеву робочу силу, могли б виконувати будь-які замовлення і погодилися б на будь-яке перепрофілювання". У цій позиції чекання якоїсь манни небесної, казкового героя-рятівника - чи не сама суть нашого національного характеру? Спершу, мов скупий лицар, тремтіти над своїм добром, відтак, переконавшись, що ніхто на нього не зазіхає, впасти ниць перед першими зустрічними: підніми й виріши мої проблеми.
Цей дивовижний сплав простодушної віри в диво з настороженим ставленням до всього нового і небажанням змін виявився повністю під час семінару. Перед будівлею міськради на флагштоку майорить американський прапор, піднятий на честь комерційного аташе Посольства США в Україні Андрія Бігуна, доповідь його слухали в шанобливій тиші, а коли аташе запропонував ставити запитання, уточнювати можливості співпраці з посольством і через нього - з потенційними американськими інвесторами - у відповідь тиша. Жодного запитання.
"Погонна" фабрика
А втім, знайшлося таки в Марганці підприємство, яке до приїзду А. Бігуна підготувало список конкретних комерційних пропозицій - ЗАТ "Стрічка ". Як заведено в нас - чого бути дріб'язковим - найбільший у Європі виробник стрічок, тасьми і навіть погонів, зокрема й для армій інших держав. Фабрика справила на А. Бігуна сприятливе враження, аташе затримався на ній довше від запланованого. То ж навіть спізнився до Дніпропетровська, де в цей час на "Південмаш" прибуло керівництво американської компанії "Джон Дір" - домовлятися про виробництво комбайнів. Дивись і відгукнеться хтось на пропозиції "Стрічки". Адже вже сьогодні 250 американських фірм висловили зацікавлення в співпраці з Україною, але поки що лише 50 уже вклали гроші.
Отже, не все ще втрачено, якщо є в нас такі собі "точки зростання", якщо в когось не опускаються руки і від наявності 36 податків та зборів, і від відсутності бодай приблизної державної стратегії виходу з кризи. А отже, не виключено, що й справді "точкові" іноземні інвестиції відіграють для регіонів роль каталізатора, який допоможе виявити власні ресурси. І в цьому сенсі семінари, на кшталт марганецького, нагадують сплеск від каменю, що його кинуто в старий ставок. Бодай когось розбудять хвилі...
