Ейфорія від виграшу «Нафтогазом України» у Стокгольмському арбітражі процесу з російським «Газпромом» (безперечне загальнодержавне досягнення) заслонила, відсунула на другий план хронічну недугу — зневажливе ставлення в компанії до компетентних спеціалістів галузі, обізнаних у технологічній специфіці галузі, науково-виробничих, світового рівня здобутках українських газовиків та їхніх суміжників. Адже цілеспрямована робота з прискореного впровадження зарубіжного досвіду тільки в поєднанні з вітчизняними досягненнями якраз і забезпечила би потрібну найбільшу ефективність.
Керівництво компанії вважає своїм великим реформістським досягненням скорочення майже втричі членів правління, сформованого повністю з так званих. «менеджерів, і «забувши» включити хоча б одного (донедавна єдиного) фахівця галузі. Невдалими за останні роки вважаю і керівників департаментів виробничо-технічного напрямків.
Про укомплектованість сучасного Міністерства екології та мінеральних ресурсів, зокрема, свідчить такий промовистий факт. Після анексії путінською Росією Криму в обох країнах з’явилися повідомлення про різну кількість загарбаних противником українських газових родовищ. Оглядач «Дня», який висвітлював це питання, завважив у цьому політичний умисел. Та справа була надзвичайно проста: у Росії назвали правильну цифру (хоч вона є мізерною стосовно багатств надр загарбника), а в українському відомстві переплутали кількість родовищ із кількістю... свердловин.
У корпоративних виданнях «Нафтогазу України» особливо пропагується версія, що Україна за запасами вуглеводневої сировини займає третє місце в Європі і досить зробити лише крок до перетворення її в найближчі два-три роки на газоекспортну державу.
Занадто хибує на подібну відірваність від реальної дійсності найсвіжіше корпоративне видання «Наш Нафтогаз» (№1 за грудень 2017 р.). Мабуть, з подачі «знавців» із геології та розробки родовищ у ньому оприлюднені такі нісенітниці, ніби Шебелинське родовище забезпечувало 60% газовидобутку Радянського Союзу, з нього видобуто понад трильйон кубометрів (при доведених запасах близько 750 млрд). Хоча видобуток газу з нього розпочато лише 1956 року, але до того, згідно з «авторитетним виданням», від нього побудовані газопроводи до Києва, семи обласних центрів України (Дніпропетровська, Одеси, Запоріжжя, Миколаєва, Херсона, Полтави, Черкас), Кривого Рога, Кременчука, навіть до Бєлгорода, Курська, Брянська, і вже 1955 року розпочаті поставки газу в напрямку Москви (тобто до введення родовища в розробку).
Сумнівними є і наявне у виданні твердження про заборону під впливом Росії проведення гідророзривів пластів у Франції та Німеччині, технологічні досягнення яких, навпаки, впроваджує значно відстаюча від них Росія.
Що ж до перспективних, прогнозних запасів газу, то Україна насправді посідає одне із провідних місць у Європі. Проте левова частка їх, не доведених, підтверджених розвідкою та розробкою, припадає на південні території країни (Крим та шельфи українських морів), які на сьогодні заблоковані путінською агресією. Західноукраїнські території та Лівобережжя (Дніпровсько-Донецька западина) уже достатньою мірою вивчені до глибини 5—6 тис. м, а подальше вивчення можливе лише після повної заміни перестарілих фізично та морально бурових верстатів «совєтського» і російського виробництва на сучасні.
Щодо перспектив відкриття нових значних за запасами родовищ зішлемося на досвід інших європейських країн. До відкриття потужних газових родовищ у Північному морі, насамперед у прибережжі Норвегії та Великобританії, в повоєнній Європі найбільшими відкриттями були французьке Ляк та голландське Гронінген. При цьому високотехнологічний рівень розробки французького Ляк з великим вмістом сірководню, обладнання і технології були використані СРСР при освоєнні унікального Оренбурзького газоконденсатного родовища. Газове родовище Гронінген, крім задоволення внутрішніх потреб країни, використовувалося протягом десятків років сусідніми країнами, але в Нідерландах на перспективу заздалегідь планувалось використання альтернативного імпортного газу. В Україні після відкриття в 1950-х роках унікального Шебелинського родовища протягом наступних 70 років відкриті лише два великих — Єфремівське та Яблунівське з запасами відповідно 7—8, а також у п’ять разів меншими, і тільки Хрестищенське з майже лише втричі меншими. На Північному Кавказі після відкриття на початку минулого півстоліття великого Ставропільського і десятка кубанських, менших за запасами родовищ, також немає нових істотних відкриттів, незважаючи на розширення території та глибини пошуків.
Отже, міжнародний досвід спростовує міф, що нібито подальше розширення сейсмічних досліджень та розвідувального буріння призведе до майже пропорційного відкриття нових запасів вуглеводневої сировини. Загальновідомо, що передбачуване збільшення занедбаних в Україні потужних гідророзривів пластів може призвести лише до тимчасового піднесення рівня видобутку на старих родовищах, з подальшим ще стрімкішим його падінням. Основою ж надійного зростання його можуть бути відкриття нових покладів на неосвоєних ще глибинах з обов’язковим використанням сучасних бурових верстатів.
Шкода, що і «попєреднікі» хвалились можливістю стабілізації ба навіть збільшення видобутку власного «дешевого» газу для задоволення потреб населення, при цьому провалюючи передбачувані для цього необхідні обсяги пошуково-розвідувальних робіт.
На жаль, крім дворічних розмов, істотних зрушень немає і за останні два-три роки: не придбано жодного сучасного бурового верстата для освоєння його залишками недіючих буровиків. Дивно, що виграш тендерів хорватською чи білоруською фірмами для буріння в Україні рекламується ледве як реформаторське досягнення. Чому ж не доведено до відома громадськості прийнятої в усьому цивілізованому світі вимоги переважного використання місцевих фахівців (80—90%) у роботі цих фірм, використання місцевих матеріалів та сировини.
Стосовно другого міфу — можливості піднесення річного рівня власного видобутку газу до 39—35 млрд куб. м. Ця зважена цифра визначена справжніми знавцями галузі більш ніж 20 років тому, двічі зафіксована в урядових постановах, проте її досягнення зірвано невиконанням потрібних заходів та максимальним використанням раніше відкритих запасів. За цей час видобування газу перевищувало приріст відкритих запасів. Протягом згаяного часу відбулося умовне «старіння» запасів, тобто переважання частки важковидобувних у зв’язку з падінням пластових тисків у виснажених покладах. Вилучення газу з останніх можливе тільки з застосуванням додаткових компресорних потужностей (пригадується, що таку елементарно зрозумілу, застосовувану в усьому світі практику, в тому числі в Україні з середини 1960-х років, теперішній керівник опоблоку назвав «новою технологією» і для її впровадження запросив фахівця на посаду керівника об’єднання аж із Брюсселя), що обмежується реальною рентабельністю. Доречно згадати керівників-патріотів галузі, які в умовах окупаційного режиму доклали неймовірних зусиль до визначальної української участі в якнайскорішому освоєнні надр Тюмені, Оренбуржя, з метою якнайшвидшого зняття непомірного навантаження з українських газопромислів по забезпеченню газом самого СРСР і розпочатого його великого експорту. Без такої далекоглядності наші можливості на час відновлення незалежності були б набагато скромнішими, а з урахуванням двадцятирічного застою — взагалі примарними.
Володіючи справжньою картиною, влада зможе винести виважене рішення. А про справжні можливості для збільшення власного видобутку газу в умовах заблокованості Путіним основного за прогнозними, недоведеними запасами вуглеводневої сировини півдня України повинен уже давно дати чи не єдиний провідний академік — геолог у нафтогазовій галузі Лукін. Саме фаховим та патріотичним обов’язком його та Є.Крижанівського і Д.Єгера, удостоєних високої академічної довіри та почестей, є сказати своє авторитетне слово першим особам держави про справжні видобувні та транспортні можливості країни. Якщо Україна укомплектує справжніми фахівцями галузі, перш за все, «Нафтогаз України», Міністерство екології та охорони надр, ЦКРЕ КП, то в ювілейний рік 70-річчя магістрального транспорту газу і напередодні 95-річчя початку видобутку газу матиме змогу відновити в нових умовах належне їй одне з провідних місць в енергетиці Європи.
Замість омріяного амбітного прагнення перетворення найближчими роками нашої країни на газоекспортну вважаю доцільним і достатнім досягнення можливого рівня видобутку власного газу до обсягу, який міг би стати повноцінною альтернативною складовою надійного газопостачання країни і, в разі відмови сторонніх джерел надходження газу чи інших енергоносіїв, забезпечити надійність енергопостачання. У досягненні цієї стратегічної мети в якості надійного неперевершеного резерву має виступити і створена попередниками могутня мережа підземного зберігання газу. Надійність газопостачання та енергозабезпеченість загалом можливі лише завдяки рішучому втручанню уряду, але за умови ініціативності та справжньої кваліфікованості господарських структур. Україна досі має передумови залишитися одним із найбільших у світі транзитерів газу і створення першорядного східноєвропейського хабу — регулятора газопостачання.
