Кожного разу, коли чую або читаю про селян-виробників молока у власних господарствах, яких ошукують молокозаводи, не виплачуючи відповідних дотацій за продану продукцію, весь час думаю про місцеву владу в особі державних адміністрацій, рад різних рівнів, податківців та інших захисників інтересів селян. Вони ж на кожних виборах до місцевих рад б’ють себе у груди і клянуться до останнього відстоювати права селян. А насправді палець об палець не вдарять, аби хоча б уважно розібратися у ситуації, вникнути у становище селян, не говорячи вже про допомогу чи підтримку. «Ваш бізнес — самі й розбирайтеся», — кинув якось один із обласних чиновників, до речі, депутат облради, розгубленим селянам, що чекали захисту.
Звичайно, прикро таке чути від державного службовця, утриманця на кошти платників податків. А з другого, я би сказав, морального боку, переважна більшість цих пихатих чиновників є вихідцями із села і з власного досвіду напевно знають, якою важкою працею виробляється кожен літр молока і наскільки він матеріально важливий для сільської родини. Як і кожен кілограм м’яса, а чи іншої сільськогосподарської продукції. І, врешті, його купують за безцінь, а часто й задарма, не розраховуючись із селянами по кілька місяців.
КОГО ЗАОХОЧУЄ ДЕРЖАВА — ВИРОБНИКІВ ЧИ ПЕРЕРОБНИКІВ?
Селяни не можуть збагнути, як може бути так, що їхній продукт (молоко) як основну сировину, жирністю 3,5—3,6%, купують по 90 копійок чи за одну гривню за один літр, а у магазинах цей же літр коштує аж 3—4 гривні, проте вже маючи жирність 2,5%. «Де ж тоді подівся мій один процент жирності? — допитувалася якось у мене одна господиня. — Куди він подівся?» Звичайно, що нікуди цей один процент не зник, а пішов, як і решта, на виробництво сиру, кефіру, масла та інших молочних продуктів, які за ціною значно вищі за надоєний господинею літр молока. Але із тих великих сум виробник від переробника не отримує жодної копійки. Хоч мав би отримувати певну компенсацію від кожного продукту, виробленого з його сировини.
Єдине, на що спромоглася держава — це на виплату дотацій із державного бюджету. А це немалі суми в масштабах України. Однак знову ж таки виникає запитання — чому з державного, якщо усі підприємства приватні, мають своїх засновників, без державної частки у статутних фондах. Тому саме вони, а не держава, в першу чергу повинні бути зацікавлені у збільшенні кількості виробників молока, а отже — у прирості поголів’я корів, відтворенні племінного високопродуктивного стада, у високій якості продукції. Адже все починається із молочних ферм. Не буде їх — не буде й молокозаводів. Молочна сировина — не м’ясо з Польщі, не навозишся...
Як засвідчує Постанова Кабміну від 12 травня 1999 року № 805, на державному рівні усе було передбачено ще 9 років тому. Зокрема, затверджено Порядок нарахування, виплат і використання коштів, спрямованих для виплати дотацій сільськогосподарським товаровиробникам за поставлені ними переробним підприємствам молоко та м’ясо у живій вазі. Національний банк мав вирішити питання щодо відкриття сільськогосподарським товаровиробникам окремих рахунків для нарахування дотацій, а Державне казначейство — відкрити переробним підприємствам за їхніми заявками небюджетні рахунки з метою зарахування податку на додану вартість для виплати дотацій. Мали конкретні доручення Державний комітет статистики, Мінагрополітики, Мінфін, Державна податкова адміністрація, на яких покладалися обов’язки у двомісячний термін розробити і запровадити державну статистичну звітність переробних підприємств щодо нарахування та виплати дотацій.
Є у цьому Порядку один абзац, який хочу процитувати без скорочення (за оригіналом) оскільки він безпосередньо стосується основних виробників молока — малих селянських ферм. Так ось, читаємо: «Оплата особистим селянським господарствам вартості поставлених ними переробному підприємству молока та м’яса у живій вазі і виплата дотацій здійснюються готівкою безпосередньо з каси переробного підприємства або згідно з договорами-доручення. Для виплати дотацій готівкою переробне підприємство подає територіальному органу Державного казначейства за місцем відкриття небюджетного рахунка платіжні доручення на перерахування необхідних сум коштів з небюджетного рахунка на свій поточний рахунок для подальшого отримання таких коштів готівкою та внесення у касу зазначеного переробного підприємства».
Певні зміни до цієї постанови, як і до самого Порядку, протягом останніх 9 років вносилися сім разів. А оскільки вони були несуттєвими, тому ніяким чином не могли вплинути на їхнє виконання. Біда в тому, що на практиці переважна більшість селян-виробників молока не знають про існування такої постанови уряду і особливо про Порядок. Хоча місцева влада, в тому числі й через свої засоби масової інформації, зобов’язана була своєчасно не лише довести його до відома товаровиробників, а й провести роз’яснювальну роботу серед населення. Більше того, проконтролювати виконання цих документів, передусім, переробниками молочної продукції, через яких із державного бюджету дотаційні гроші мають потрапляти до бюджету селян.
Насправді, ці кошти роками осідають то у казначействах, то безпосередньо на молокозаводах. І ніхто із місцевих керівників, податкової, адміністрації, не посилає контролерів, ревізорів на переробні підприємства, аби перевірити, як виконується постанова уряду. А відповідно, і на лаву підсудних ніхто ще не потрапив. А тим часом уряд щороку в бюджет закладає все нові кругленькі суми на дотації сільгоспвиробників, сподіваючись, що вони доходять до них.
СКАЖИ, ХТО ТВІЙ ХАЗЯЇН...
Чому таке можливе? По-перше, кожен молокозавод, а то й кожен молоковоз має свого впливового або власника, або шефа, який за статусом не лише державний службовець, а ще й наділений депутатськими повноваженнями аж до народного депутата України.
По-друге, державні контролюючі органи, як говорять, землю риють, аби з того ж самого виробника стягнути до копійки різні податки у бюджет держави і зовсім не зацікавлені в тому, аби ретельно простежити шлях проходження грошей, що по закону належать селянам, і які держава зобов’язана виплатити. Тому й «доять» селян хто скільки зможе. А влада спостерігає і, у кращому випадку, розводить руками.
А суми ці чималі. Наприклад, за підрахунками голови сільськогосподарського кооперативу села Заколотне Новопсковського району Луганської області Тетяни Сивокінь, лише за десять днів закупівельник недоплачує селянам дотацій за здане по району молоко на суму 60 тисяч гривень. Це лише один закупівельник. А за весь час посередницької діяльності цього підприємця, за підрахунками Сивокінь, виробники молока недоотримали від 4 до 5 мільйонів гривень!
Проте сьогодні співробітництво двох сторін, зокрема, з боку селян, здійснюється не на основі угоди, а згідно усної домовленості, за якою виробники продукції мають, по суті, «пташині права». Та й взагалі про які права одних і обов’язки інших за таких умов може йти мова, якщо облік проданого молока, сума виплат за продукцію здійснюється, у кращому випадку, на звичайних аркушах паперу, які при необхідності можна або замінити, або зовсім викинути.
Хоч наказом Мінагрополітики № 176 від 1 липня 2002 року затверджено Інструкцію та форми первинного обліку з урахуванням вимог ДСТУ 3662-97 «Молоко коров’яче незбиране. Вимоги при закупівлі». Цим документом, зокрема, передбачені й розрахункові книжки на молочну сировину, що закуповують у населення, і приймально-розрахункові відомості про видачу грошей, відповідні транспортні документи й т.ін. Тобто весь облік і звітність мають вестися суворо за відповідними нормативно-правовими актами. На практиці такого порядку дотримуються лише одиниці. Звідси й непорозуміння між товаровиробниками і переробними підприємствами, які нинішньої весни і на початку літа у багатьох селах Сумської, Вінницької, Київської, Кіровоградської, Хмельницької областей вилилися у так звані молочні бунти, під час яких селяни не лише пікетували районні державні адміністрації та районні ради, а й перекривали шосейні дороги, не пускали молоковози у села. Вимоги в усіх були однаковими: вплинути на заготівельників, які ошукують селян, безпідставно занижуючи ціни, домогтися від молокозаводів виплати дотацій, упорядкувати систему стосунків між виробниками продукції та переробниками, усунувши проміжну ланку й т.ін. І що ж отримали страйкуючі селяни від влади? Чергові запевнення. Правда, у Сумській області на захист товаровиробників, але не селянських, а крупних ферм, мабуть, за вказівкою влади, стало обласне територіальне відділення Антимонопольного комітету України, яке, розглянувши ультимативну заяву, визнало, що такі підприємства, як ВАТ «Віллм-Білль Данн Україна», ДП «Агромат»», ПП «Рось», ТОВ «Малка-транс», ВАТ «Шосткінський міськмолкомбінат» і ЗАТ «Гадячсир» «вчинили узгоджені антиконкурентні дії, знизивши одночасно майже до одного рівня закупівельні ціни на сировину». На кожне з цих підприємств було накладено штраф у сумі 12—17 тисяч гривень. Проте, і після такого рішення Антимонопольного комітету, переробники не змилосердилися і пішли на ще більше зниження ціни на сировину: з 1,5—1,6 гривні за літр до 1,2 гривні для селянських господарств і до 1,9—2 гривні для крупнотоварних, у яких на такій позначці тримається собівартість літра молока. «За таких умов ні про яке збільшення великотоварних молочних ферм не може йти мова — галузь і так ледве тримається на ногах. Та переробників молока ця обставина, як не дивно, турбує менше всього», — бідкається начальник головного управління агропромислового розвитку облдержадміністрації Володимир Івченко.
СОЮЗНИК СЕЛЯН — КООПЕРАТИВ
Словом, претензії не нові, про них селяни говорять не один рік. Прикро, що не почувши на свої болючі запитання відповіді від влади, чимало селян вдаються до крайніх заходів — відправляють дійних корів на м’ясокомбінати. Наприклад, у селах Хмільницького району, Вінницької області, де «молочні бунти» відбулися у кількох селах і в яких, до речі, брали участь навіть депутати сільської ради на чолі із сільськими головами, лише за два роки молочне поголів’я у селянських дворах зменшилося майже на 20%.
— Цифра тривожна не тільки для нашого району, — говорить голова районної ради Василь Чмелюк. — Який вихід? Адміністративні заходи впливу не діють із кількох причин. По-перше, усі молокозаводи приватні, по-друге, жоден із тих переробних підприємств, які закуповують молоко, наприклад, у наших селах, не розташований на території району, і, по-третє, ніяких договірних умов між заводами і селянами немає. Усе тримається на чесному слові, яке сьогодні можна дати селянам, а завтра, як мовиться, забрати назад. Сподіватися на якісь дієві заходи згори від уряду чи Верховної Ради — теж не доводиться. Проблеми селян їм не почути — зараз їм не до селянських клопотів. Ось коли у хлівах не залишиться жодної корови — може тоді там схаменуться. А поки, як у тій мудрій пораді: рятуйся кожен сам. Я особисто, і багато колег мене підтримують у цьому, вихід на даному етапі бачу один. Треба створювати сільськогосподарські обслуговуючі кооперативи. У двох селах такі структури уже працюють. І проблем поменшало. В області таких кооперативів кілька десятків. Так сьогодні працює не тільки Європа, а весь світ. Ці питання у свої руки повинна брати сільська громада. Адже виробники молока та переробники є приватними власниками. Тому їхні стосунки мають базуватися на бізнесовій основі, тобто лише на договорах. У рамках відповідних законів. А ось контроль за їхнім дотриманням обома сторонами мають взяти на себе державні структури. Державна політика у цьому плані має бути чіткою, конкретною і прозорою. Там, де ці структури усуваються від виконання своїх обов’язків — селяни не просто залишаються наодинці зі своїми проблемами, а стають мішенню для морального приниження з боку різних шахраїв.
Ось вам два підходи до однієї й тієї ж проблеми. З одного боку, Новопсковська районна рада Луганської області, яка жодного кроку не зробила для того, щоб захистити не лише єдиний в районі сільськогосподарський кооператив, а й сотні селян-виробників молока, яких лише в селі Закотному близько 500, від різних шахраїв, що паразитують на селянських бідах. З другого боку — позиція депутатів Хмільницької райради на Вінниччині, які саме в кооперативному русі, у створенні самими селянами сільськогосподарських кооперативів, бачать вихід із глухого кута, в якому опинилися дрібні сільські товаровиробники.
У той же час на одній із нарад голова Луганської облдержадміністрації Олександр Антипов констатував: «У травні зниження закупівельних цін на молоко становило 25—30 відсотків, якщо ще в третій декаді виробникам платили 1,40—1,50 гривні за літр, то у четвертій — 85—90 копійок. При цьому ціни на молочну продукцію в роздрібній торгівлі не знижуються. Треба пройти по всьому ланцюжку — від виробника до споживача — і з’ясувати, чому таке свавілля на ринку молочної продукції, наслідками якого є різке скорочення поголів’я у приватному секторі».
Тривогу губернатора розділяє й заступник начальника Головного управління агропромислового розвитку облдержадміністрації Сергій Хворостененко і додає: «Наші молокозаводи не використовують фінансову підтримку обласного бюджету для організації стаціонарних пунктів прийому молока у селах. Тому близько третини закупленого молока вивозиться за межі області переробними підприємствами Донецької та Харківської областей, які не лише активно створюють такі пункти, а й платять виробникам за літр молока на гривню більше».
— Як на мене, то місцева влада, в першу чергу, повинна бути зацікавлена у створенні обслуговуючих кооперативів у сільській місцевості, — зауважує генеральний директор Національної сільськогосподарської палати і президент Асоціації сільськогосподарських кооперативів України Микола Гриценко. — Адже такі кооперативи знімають із чиновників чимало проблем не тільки організаційних, щодо реалізації продукції, а й соціальних, економічних, технологічних, моральних і т.ін. Візьму тільки одну з них — соціальну. Якщо по-справжньому організувати роботу кооперативу (а їх у селі може бути кілька) за європейськими мірками, то можна забезпечити роботою не один десяток людей. А тепер щодо так званих молочних кооперативів. У чому їхні переваги?
По-перше, переробні підприємства із більшим бажанням працюють з кооперативами, а не з індивідуальними виробниками. Тому що з кооперативами співпраця може ѓрунтуватися лише на договірній юридичній основі. Обидві сторони беруть на себе певні зобов’язання і відповідальність за їхнє виконання. Тобто усе відбувається у правовому полі.
По-друге, як показує практика, при такій співпраці плата за молоко вища, і встановлюється вона за згодою обох сторін на якийсь певний період наперед. Змінити її можна лише за згодою обох сторін.
По-третє, самі собою знімаються претензії щодо якості продукції, бо на приймальних пунктах встановлюється обладнання для визначення якості молока та його охолодження та зберігання. Це робить або молокозавод, або кооператив. І чим швидше це селяни зрозуміють, — зауважив Микола Гриценко, — тим скоріше вийдуть із критичної ситуації, у яку самі себе загнали. Усі виробники молока, особливо селяни, які займаються цим одноосібно, повинні зрозуміти, що старі часи продажу молока, коли можна було займатися фальсифікаціями, оскільки продукція зливалася в один чан чи бідон, закінчилися. Молоко, вилите з відра в діжку, ніхто не купить для промислового виробництва молокопродуктів. І поки ще не вступили в силу правила СОТ, а це скоро станеться, потрібно негайно гуртуватися у кооперативи. Це досвід усіх країн, які є членами СОТ. І ніхто до нас не прискіпується. Якщо ми хочемо, щоб були високоякісні, безпечні продукти на столі, то треба починати наводити порядок на власних фермах — і великих, і малих. Інших варіантів немає, — впевнений Микола Гриценко.
ЩО РОБИТИ: СЦЕНАРІЙ № 1
Хочу запропонувати власний сценарій подальших дій для тих, хто виробляє, купує та переробляє молочну продукцію. Це для того, аби зняти всі звинувачення на зразок: хто кого годує, хто кого обдурює і хто на кому заробляє більше. Пропоную для цього організувати публічну зустріч селян-товаровиробників дрібних, середніх і крупних ферм, посередників, що займаються закупівлею молока (як у населення, так і на крупних товарних фермах, але тільки тих, хто має юридичний статус, а не просто підробляє на цьому), переробників (теж різного калібру).
Підкреслюю, це мають бути ті, хто безпосередньо причетний до виробництва молока і знає до найменших дрібниць технологію і вартість кожного процесу — від вартості самої худоби до вартості її добового раціону. Така ж вимога ставиться і до переробників. Їхній представник чи представники також мають володіти усіма необхідними цифрами затрат, які несе підприємство при виробництві усіх молокопродуктів. А що стосується третьої сторони, так званої середньої ланки, то свою виробничу необхідність у цьому ланцюжку вона теж має доводити із цифрами у руках.
Тобто нехай у відвертій, прозорій, аргументованій формі вони самі з’ясують, без державних чиновників, лідерів різних громадських асоціацій, спілок, конфедерацій і т.п., яка із ланок найсильніша, а отже найвагоміша, яка менш вартісна, а чи взагалі зайва, а без якої цей ланцюжок просто не існував би.
Наголошую, опіки їм не треба. Так звані опікуни, або, як вони себе модно називають, лобісти чи захисники інтересів селян, збиралися з цього приводу не на одну розширену колегію, нараду, конференцію, форум та семінар, але, врешті-решт, виходило так, як цього бажали засновники отих підприємств. А оскільки їхня сила у їхніх руках і гаманцях, то вони люди здебільшого впливові й авторитетні для будь якої влади — і знизу, і зверху. А тому той, хто доглядає корівку, годує її, напоює, добуває для неї корм, як говориться, проти такого лому не знає прийому.
Тому я й пропоную у цій зустрічі обійтися без шефів, особливо почесних, переробних підприємств і цілих компаній, та дати можливість безпосереднім учасникам усього виробничого процесу, і в першу чергу селянам, зримо, на схемах, діаграмах, у конкретних цифрах побачити із середини своє й чуже виробництво. Тільки у такий спосіб можна буде зняти усі звинувачення, підозри, докори, запитання, яких за усі роки один до одного накопичилося вдосталь — і увійти у цивілізоване, демократичне, відкрите й прозоре, справді ринкове поле взаємостосунків, співпраці та взаємоповаги.
А інформаційний супровід на себе могла взяти і газета «День», яка теж давно опікується цією темою, а також зацікавлені телевізійні компанії. Не заради шоу, піару, а в інтересах, без перебільшення, мільйонів українських селян і продовольчої безпеки країни. Іншого варіанту вирішення цієї «бородатої» проблеми я не бачу. Якщо у когось є інший спосіб розв’язання цього гордієвого вузла — заради справи відмовлюся від свого. А чекати, що молочний бунт охопить всю країну і переросте у молочний майдан, не варто...
