На війні, нехай за зовнішніми ознаками й корпоративній, усе відбувається як на війні. Але переможених тепер стало набагато вигідніше позбавляти власності, а не життя. Щоправда, як заявив на прес-конференції партнер компанії BTP Group Вадим Поляков, іноді переможці забувають про те, що встановлення контролю над чужим підприємством (експерти кваліфікують його часто як недружнє злиття, поглинання або просто захоплення. — Авт. ) призводить не лише до перерозподілу власності, а й до знищення бізнесу як такого.
Як розповів партнер компанії BTP Group Сергій Має, за вельми приблизною статистикою за 2004 рік, у 20—30 випадках зі ста скоюють замахи на підприємства сфери торгівлі й послуг та науково-дослідні інститути. На перші, щоб розширити, наприклад, власну торгову мережу. На другі — щоб відтяти гарний шмат землі в центрі мегаполісу, на якому згодом можна збудувати бізнес-центр або житловий будинок. До того ж, НДІ, як правило, мають розвинену інфраструктуру: гуртожитки, турбази на березі моря. І якщо розглядати реальну, а не балансову вартість цих об’єктів, виходить дуже ласий шматок.
Рідше під приціл рейдерів (осіб, що скуповують контрольні пакети акцій) потрапляють підприємства транспорту та зв’язку, легкої промисловості й банки. Напевно, вони не лише захищені краще, а й інвестиційно привабливіші. І виходить, що поглинути їх буде дорожче, ніж купити. У результаті економічна вигода, що обчислюється в сотнях і тисячах відсотків, сходить до нуля. І розчаровані рейдери вимушені сісти за стіл переговорів або піти ні з чим (у законодавстві не передбачена відповідальність за замах на власність).
Проте на захоплення зазвичай йдуть, коли знають, що ризик мінімальний. Схема операції, за словами Полякова, вельми типова. Наприклад, завод, вартість активів якого декілька мільйонів або десятків мільйонів доларів, приватизований у 1995—1996 роках. Його контролюють трудовий колектив, топ-менеджери та група міноритарних акціонерів (приміром, ТОВ зі статутним капіталом у декілька тисяч гривень). Але за всіма стоять ще й реальні власники, що приймають не відображені в установчих документах рішення. Виходить розрив між корпоративною структурою й реально наявною системою управління. І поки там права рука не знає, що робить ліва, рейдери просто скуповують акції. Потім відбувається оксамитова революція.
Варіант номер два — облога компанії. У цьому випадку замість акцій скупаються борги підприємства. Це призводить до банкрутства й розпродажу активів.
Варіант номер три — реприватизація. Включившись у цей процес, наш уряд визнав, що також є гравцем на ринку злиття й поглинання. А якщо вже посилення держконтролю над великим бізнесом зведене в ранг економічного курсу країни, чи може йтися про якесь нормативно-правове регулювання питання? Наприклад, про створення законодавчої бази щодо корпоративного права, яка б враховувала такі моменти? Але найгірше в цій ситуації, за словами Має, те, що держава ввімкнула зелене світло й іншим загарбникам: роби, мовляв, як я.
У результаті сьогодні в Україні цей бізнес (а поки захоплення компаній буде економічно вигідним, інакше його не назвеш) виходить із тіні й стає публічним. Проте це ще аж ніяк не означає, що власникам час збирати валізи й покидати свої компанії напризволяще. Навпаки, варто терміново окопуватися. І ось тут, за словами Полякова, згодиться все: й економічні методи боротьби, й юридичні, й Служба безпеки й навіть PR. Останній, на його думку, буде мало не найдешевшим і найефективнішим способом захисту. «Достатньо всього лише повідомити ворогів через ЗМІ, що комплекс заходів щодо захисту від злиття й поглинання проведений або перебуває в стадії реалізації, — розказує Поляков. — А підтекст такий: якщо ви збиралися спустити на поглинання нашого підприємства $300 тисяч, то тепер готуйте три мільйони». Ось тут спантеличені рейдери починають посилено думати: а чи варто взагалі цим займатися? Вони, бачте, зібрали інформацію про підприємство, розробили стратегію й тактику її проведення, підготували позови, із судами питання «повирішали». А якщо підприємство до атаки підготувалося (а що конкретно воно зробило для цього — невідомо), то треба все починати спочатку.
Проте сприймати захоплення підприємства виключно негативно не можна. Особливо, якщо розглядати поглинання як зміну неефективного власника, який не зміг потурбуватися про недооцінені активи й посадив підприємство в боргову яму. І якщо підприємство після рокіровки менеджменту не розбазарюється, не міняє профілю виробництва, то чому треба вважати ефективним власником того, хто лише шкодив йому?
