Нещодавно влада спробувала нанести нищівний удар по малому бізнесу. Жорсткий та суперечливий Податковий кодекс, значне збільшення пенсійних внесків для малого бізнесу, боротьба влади з торговцями секонд-хендом, базарами, власниками тимчасових споруд (МАФ), спроба звести нанівець спрощену систему оподаткування, неодноразові заяви політиків та можновладців у ЗМІ про те, що малі підприємці є ледь не основним джерелом тіньової економіки та відмивання грошей, спеціальне перекручування тими ж особами статусу та ролі малого підприємництва, неграмотне та навмисно неправильне викладення положень податкового законодавства, що регулює діяльність та оподаткування малого підприємництва, намагання з боку влади зіштовхнути малих підприємців в їхніх інтересах з інтересами інших верств населення (вчителів, лікарів тощо) — це далеко не повний перелік засобів наступу влади на малий бізнес.
Підприємці захищалися та захищаються, їх намагається захистити опозиція та представники громадських об’єднань. Але ніхто не спробував сформулювати ідею, з допомогою якої можна було б отримати підтримку в очах суспільства, досягнути правильного сприйняття ролі малого підприємництва в суспільстві. Адже це дуже важливо, на чиїй стороні будуть шахтарі, вчителі, пенсіонери та інші члени суспільства у випадку нової атаки влади на малий бізнес. Аргументами захисту малого бізнесу завжди є те, що малий бізнес є джерелом середнього та великого бізнесу; представники малого бізнесу не сидять на шиї в держави, а утримують самі себе, створюючи додаткову вартість та прибуток; малі бізнесмени культивують та прививають суспільству психологію підприємництва, таку необхідну на нашому пострадянському та постсоціалістичному просторі; вони створюють украй потрібну суспільству конкуренцію на ринку товарів і послуг та заповнюють в економіці ту нішу, яку не може заповнити середній та великий бізнес.
Але перш за все всім у нашій країні потрібно зрозуміти, що мале підприємництво є противагою великому олігархічному бізнесу. Всі підприємці — малі, середні, великі та олігархи — разом створюють з допомогою найманої сили один великий пиріг — наш валовий національний продукт. Потім цей пиріг ми разом поїдаємо.
Надзвичайно важливо для суспільства, хто цей пиріг виробляє і споживає, яка його доля приходиться на олігархів, яка — на малих чи середніх підприємців.
Якщо доля малого бізнесу велика, а олігархів — мала, або ще краще — якщо вони відсутні, то суспільство стає більш-менш рівним, а держава — соціально направленою. Суспільний капітал подрібнюється і маленькими потічками доходить до великої маси споживачів суспільного пирога. Як це має місце в Словаччині, Чехії, Польщі, країнах Балтії, навіть Болгарії та Білорусі, тобто там, де немає олігархів. Абсурд, але при тому, що ці країни в багато разів є біднішими за своїми ресурсами, ніж, наприклад, Росія, рівень життя, соціальних виплат, зарплат, пенсій тощо у них вищий.
У великій Росії є все — золото, метали, газ, нафта, морські запаси, величезні багатства тайги, земельні ресурси і багато-багато іншого, а пенсія, середня заробітна плата, соціальні виплати в Росії нижчі, ніж в названих країнах. Чому? А тому, в першу чергу, що в Росії, як і в Україні (яка теж є багатшою за своїми ресурсами від названих сусідніх країн), основну частину національного продукту виробляє і захоплює для проїдання маленька «купка» олігархів, а величезній масі малого і середнього бізнесу та залежним від них найманцям залишаються об’їдки. Олігархи перші добираються та залізають з ногами в суспільне корито і з’їдають найжирніші та найсолодші куски. Значна частина суспільного багатства осідає в кишенях купки людей, які ще, до того ж, уміло забивають баки простим співмешканцям про свою значимість і незамінність. Забивають завдяки ЗМІ, які в переважній більшості олігархам належать і змушені їм служити.
Приклад правильного облаштування суспільства, суспільства без олігархів, в країнах Східної Європи настільки разючий та показовий, що просто волає до наслідування. Ось як потрібно жити, щоб жити краще.
Так, нам ще потрібно, крім цього, перемогти корупцію та казнокрадство, створити правову державу. Але на шляху до подолання цих перешкод знов стоять олігархи, яким корупція не стає на заваді, а тільки допомагає вихватити ласий шматок. Більше того, без корупції вихватити цей шматок неможливо. Згадаймо, що основні та найприбутковіші підприємства в країні були приватизовані за безцінь та шляхом всіляких махінацій, для цього потрібно було не правові інструменти, а їхня відсутність. Відсутність правової держави. Олігархам, на відміну від малих підприємців, легко купити чиновника, суддю, прокурора. А там, де купується право, закон не діє, а процвітає беззаконня та свавілля. Отже, допоки країною правлять олігархи чи їхні ставленики у владі, не буде переможена корупція і не буде встановлено справедливого та правового порядку. Адже цей порядок передбачав би можливість простому роботязі, медсестрі, домогосподарці виграти спір, забрати майно, притягти до відповідальності, визнати винним у ДТП і тому подібне олігархів чи їхню владну «кришу».
Парадокс у тому, що ми чекаємо від олігархів чи їхньої влади, що вони, всупереч своїм інтересам, самі поміняють суспільний порядок і наведуть такий лад, за якого всі стануть рівними, тобто вони матимуть набагато менше прав, ніж тепер собі придбали і захопили. Таке неможливо, адже ніхто сам собі не ворог.
За всі роки незалежності України олігархи навіть у порівняно маленькому господарстві — футболі — не змогли навести порядок. Там процвітає така ж корупція, безлад і обман, як і в державі. Процвітає тому, що там, де хочуть правити бал два чи три сильніших, вони ніколи не будуть зацікавлені у створенні рівних і справедливих умов існування і завжди подавлятимуть слабших, використовуючи несправедливі та непрозорі схеми. А якщо й боротимуться, то не за рівність і одинакові правила гри, а тільки за першість між собою, за повне панування, що й має місце у наш час.
Може, олігархи краще інвестують в свою країну, в свою економіку, ніж малий та середній бізнес? Неправда. За вкрадені або нахабно вихоплені з суспільного корита багатства олігархи купують собі, зазвичай за кордоном, дорогоцінні іграшки й тим самим інвестують у чужу економіку.
Хіба може собі дозволити малий підприємець купувати зарубіжні знамениті футбольні клуби, як, наприклад, «Челсі», чи супердорогі яхти, автомобілі, літаки, нерухомість? Хіба може малий підприємець перерахувати величезні кошти в чужі країни для купівлі найдорожчих у світі футболістів, співаків, танцівниць, як це роблять наші вітчизняні олігархи? Натомість чи не направить малий або середній підприємець зароблені кошти на купівлю (й таким чином на інвестування) вітчизняного виробництва, в першу чергу хліба, солі, молока, м’яса, комунальних послуг, вітчизняного мистецтва та багато іншого, що є більш важливим для нас, ніж дорогі бразильські футболісти, концерти Елтона Джона та Бейонс?!
Ніхто зі словаків, чехів або поляків не купує «Челсі», не замовляє на день свого народження зірок шоу-бізнесу світового рівня. А от наші найбагатші, що безсоромно називають себе «елітою», як і російські багатії, купують та замовляють, і в цьому вони близькі по духу, і тому російські та українські можновладці, які виконують одні й ті ж завдання чи замовлення, обслуговують інтерес однакових, а то й одних і тих же олігархічних кланів, дружитимуть між собою.
Щоб виправдати олігархів, нам кажуть, що вони платять зарплату та таким чином утримують тисячі і навіть сотні тисяч найманих працівників. Так, платять. Але якби на місці одного олігарха, що заробляє якийсь там мізерний для нього мільярд, була одна тисяча малих чи середніх підприємців, то мільярд би цей не пішов на витрати та утримання однієї сім’ї, а тисячам та десяткам чи сотням тисяч сімей, не одному перукарю, кравцю, проститутці чи охоронцю, а багатьом тисячам їх. І при цьому найманих працівників, задіяних у створенні вказаного мільярду, ніяк не поменшало б.
Замість того, щоб один олігарх був власником десятка чи сотні підприємств, їхніми власниками могли б бути сотні чи тисячі підприємців і таке було б безперечно вигідно для суспільства, бо вело б до здорової конкуренції, здешевлення продукції, збільшення заробітної плати. Адже підприємці конкурували б у залученні робочої сили.
Нам пропонують вірити в економічні показники виробництва, які нібито досягаються завдяки старанням олігархів. Але навіщо нам ці химерні здобутки, які нам не дістаються, а осідають в офшорах та кишенях супербагатої кліки й обслуговуючих її можновладців? Хіба ми працюємо заради показників? Хіба показники кормлять і вдягають? Хіба не потрібно запитати, кому і куди йдуть ті багатства, які криються за цими показниками?
Нехай показники будуть меншими в багато разів, якби тільки доля від зароблених багатств була більшою для більшості. 100 гривень від заробленого та задекларованого в економіці держави мільярду — завжди менше, ніж 120 гривень від задекларованого мільйону. Питання, скільки отримує народ з того, що вироблено в державі, а не скільки вироблено всього. Держава може бути багатою, але чужою своєму народові, якщо її багатства йому не розподіляються, а йдуть на утримання «еліти», яка з ногами залізла в корито.
Потрібно також сказати і про те, що олігархам не потрібна і демократія, чесні вибори, незалежні ЗМІ. Вони фінансують всі заходи, які зводять демократію нанівець. Не малі чи середні підприємці купують виборців, штампують фальшиві виборчі бюлетені, платять нечесним членам виборчих комісій, запускають брудні виборчі технології, зомбують населення, наймають професіональних брехунів, які з будь-чого чорного можуть зробити біле і навпаки, та які щоденно майстерно брешуть з екранів телевізора за чітко виробленим сценарієм, розробленим в підпільних штабах найнятими за величезні кошти політтехнологами.
Висновок однозначний: чим менше малого чи середнього бізнесу, тим менше демократії, тим більше беззаконня та безправ’я, тим більше суспільного пирога дістається олігархам і тим нижчим стає рівень життя у країні, тим важче жити великій масі співгромадян, яка найбільше заслуговує називатися народом.
