Протягом останніх тижнів ціни на нафту стрімко рухалися за низхідною траєкторією. У четвер котирування опустилося до мінімальної за останні півроку позначки — Brent у Лондоні впритул наблизився до позначки $60 за барель. З середини літа, коли ціна нафти встановила історичний рекорд на тлі конфлікту навколо іранської ядерної програми, сировина подешевшала майже на 20%. Однак, схоже, що й це ще не дно нафтового ринку. Аналітики кажуть про початок міцної довгострокової тенденції зниження вартості та роблять оптимістичний прогноз, згідно з яким наступного року ціни навряд чи перевищать 55—65 доларів за барель. У середньостроковій перспективі діапазон вартості нафти коливатиметься в рамках 45—55 доларів за барель. Експертні прогнози підсилюються заявами лідерів провідних країн-експортерів нафти. Так, мабуть, найрадикальніший прихильник високих цін на «чорне золото», президент Венесуели Уго Чавес кілька місяців тому заявив, що справедлива ціна на нафту міститься на рівні 50 доларів за барель і що він готовий укладати довгострокові контракти саме за такою ціною. Наступний сигнал надійшов від країн ОПЕК. Побоюючись зростання цін на нафту, що може спровокувати інфляцію в США, країни картелю висловили готовність знижувати ціни та розширювати пропозицію. Позицію організації підтвердив директор із питань науки ОПЕК Аднан Шихаб-Ельдин, який в одному зі своїх інтерв’ю прогнозував, що ціни на нафту протягом найближчих років стабілізуються на рівні $50—60 за барель.
Розпочате падіння цін дає підстави говорити про те, що стрімкий стрибок вартості сировини протягом останніх років — це зовсім не початок кінця світу або стагнації світової економіки (про що писали західні журналісти), а лише черговий ціновий цикл. Економічним аналітикам та експертам відомо, що глобальний нафтовий ринок (як, утім, і більшість галузевих ринків) розвивається за синусоїдою. Однак такий широкий діапазон циклічного коливання цін спостерігався вперше. Ще сім років тому середні ціни на нафту перебували в межах 12—18 доларів за барель, при цьому вважалося, що вартість нафти була завищеною в результаті організованого цінового диктату постачальників. У липні 2006 року вартість барелю нафти майже досягла $80 (до речі, деякі ф’ючерси на 2007 року цей рубіж усе-таки переступили).
Якщо до 2001 року цінові коливання на ринку залежали від параметрів глобального попиту та глобальної пропозиції, то в нинішньому циклі об’єктивних причин для п’ятикратного зростання вартості нафти не існувало. По-перше, як стверджують галузеві фахівці, середня собівартість видобутку барелю нафти не перевищує $8—10, і за сім років структура собівартості сировини не могла настільки кардинально змінитися, щоб витрати її видобутку виросли в рази. По-друге, на збільшений попит, насамперед із боку країн, що розвиваються (Китай, Індія), ОПЕК проводило політику адекватного розширення пропозиції. Більше того, на ринок вийшли нові експортери, зокрема країни Каспійського регіону та Північної Африки. Розширенню пропозиції сприяла також активізація Росії на зовнішніх сировинних ринках. Варто зазначити, що за останні п’ять років глобальний нафтовий ринок не знав такого явища, як дефіцит пропозиції. По-третє, напруженість в основних нафтовидобувних центрах сьогодні аж ніяк не побільшала, порівняно з періодом до 2001 року.
Безумовно, чинники попиту, збільшення витрат і підвищення політичних ризиків певною мірою впливають на структуру ціни «чорного золота», однак цей вплив має обмежений діапазон і не може служити повноцінним обґрунтуванням п’ятикратного зростання цін на нафту. Очевидно, що для ідентифікації фундаментальних макродетермінант галопуючого зростання вартості нафти в останні роки вже є недостатнім для розгляду проблеми суворо в системі координат глобального попиту та пропозиції. На наш погляд, доцільно звернути увагу на нецінові чинники зростання, які сьогодні роблять основний внесок у розгойдування нафтового ринку. У цьому контексті можна виділити дві проблеми, синергетичний ефект яких спровокував різкий стрибок цін на нафту: інституталізація нафтових ф’ючерсів як суто фінансові інструменти та високий рівень «доларизації» світової економіки.
Насамперед, хотілося б звернути увагу на механізм і параметри формування ціни на нафту. Це досить важливий момент, оскільки інформація, надана ЗМІ з торгових майданчиків Лондонської та Нью-Йоркської товарних бірж, не відображає об’єктивної дійсності, однак із вражаючим успіхом нагнітає обстановку та провокує паніку не лише в економічній сфері, а й у суспільстві загалом. Це, у свою чергу, сприяє реальному зростанню цін і масовому психозу. Якщо пригадати останні публікації галузевих аналітиків і експертів, то більшість із них просякнуті очікуваннями кінця світу, у випадку якщо ціна барелю нафти переступить психологічний бар’єр — $100.
Насправді числове значення вартості нафти знаходиться набагато нижче за офіційні зведення. $78,56 за барель, про які передають інформагентства, — це не ціна реальної нафти, а вартість три- та шестимісячних ф’ючерсів на Лондонській і Нью-Йоркській товарних біржах. Це дуже маленьке, але вкрай важливе уточнення, в якому ховається сама суть проблеми зростання цін.
Ф’ючерси — це цінні папери, що гарантують поставку в певний термін певної кількості товару з чітко заданими параметрами якості та вартості. Спершу на етапі становлення вони відігравали роль контрактів. Купівля ф’ючерсу на товарній біржі була еквівалентна підписанню договору з контрагентом. У такому форматі ф’ючерси в деякій мірі ще здатні служити індикатором ринкових цін. Однак варто врахувати, що реальна ринкова ціна товару в конкретний момент визначається на спотовому ринку. Теоретично саме цей сегмент ринку повинен слугувати базою для формування ціни, однак міжнародна спільнота цю місію доручила ф’ючерсам. Зумовлений цей вибір, очевидно, широким діапазоном коливання цін на спотовому ринку, тоді як довготривалі інструменти здатні забезпечити відносну стабільність і прогнозованість.
Водночас ф’ючерси мають низку вельми серйозних недоліків. По-перше, вони володіють внутрішнім потенціалом для розгойдування ринку на порожньому місці. Зумовлене це тим, що вартість довгострокових інструментів містить у собі «ціну ризику», пов’язану з об’єктивними та суб’єктивними чинниками. Існує тісний взаємозв’язок між механізмами ціноутворення терміновими (спотовими) та ф’ючерсними контрактами. Базою для формування ціни останніх слугують спотові операції, які у свою чергу орієнтуються на довгострокові тенденції, що відображаються у вартості ф’ючерсів. Запустити циклічний механізм досить просто.
Друга і, мабуть, найголовніша проблема ф’ючерсів полягає в тому, що в процесі своєї еволюції вони трансформувалися в чистий фінансовий інструмент фондового ринку. Особливо цей процес набрав сили, коли на біржі вийшли нові гравці — інституційні інвестори: пенсійні фонди, пайові, хеджеві фонди, КУА, інвестиційні банки тощо. Ф’ючерси в умовах стрімкого зростання цін є дуже зручним і вигідним способом диверсифікації ризиків, тому переважна більшість інвесторів виділяє частину своїх портфелів під інвестиції в довгострокові товарні та, насамперед, нафтові контракти.
Біржові гравці та спекулянти розмили сукупний попит, збільшивши його в рази. З 2002 року інвестиції у ф’ючерси збільшилися вп’ятеро, перевищивши $100 млрд., однак частка паперів, які підкріплені реальним товаром, неухильно знижується. У 2005 році діапазон «реальних ф’ючерсів» на Лондонській і Нью-Йоркській товарних біржах за різними підрахунками становив 3—9%. Іншими словами, понад 90% учасників торгів нафтою — це чисті спекулянти, а ф’ючерси — не більше, ніж звичайна акція, вартість якої може визначатися не лише фінансовими показниками компанії, а й чинниками, що знаходяться поза економічною площиною. Таким чином, ф’ючерси на поставку нафти перетворилися на фінансові інструменти, і вони схильні до спекулятивних тенденцій, що не мають жодного стосунку до реального ринку нафти. Тільки на фондових ринках вартість цінних паперів може коливатися з такою широкою амплітудою та за відсутності об’єктивних підстав для цього. Зростання цін на нафтові ф’ючерси, що в суспільстві сприймається як зростання вартості самої нафти, здебільшого зумовлене типовими чинниками фондового ринку, які аналогічно розгойдують вартість інших цінних паперів, аніж дисбалансом глобального попиту та пропозиції.
Друга найважливіша причина стрімкого зростання цін на нафту полягає у високій мірі «доларизації» світової економіки. У цьому контексті розширення пропозиції долара на світовому ринку, висловлюючись економічним сленгом, формування надлишку ліквідної грошової маси, провокує інфляцію реальної купівельної спроможності американської валюти.
Сьогодні ситуація дуже схожа з тією, що була на початку 70-х років минулого століття. Водночас зростаючий дефіцит федерального бюджету та платіжного балансу США обумовив збільшення обсягів американської валюти на руках у її торгових партнерів. Надлишок долара у світі спричинив інфляцію попиту, тому, щоб адсорбувати зайву грошову масу, США були зобов’язані (у прямому значенні слова) розпродувати свої золоті запаси. Однак, коли темпи скорочення американських золотовалютних резервів набули критичного значення, президент США Ричард Ніксон вирішив відпустити долар у вільне плавання й обмежити вільне конвертування валюти на золото за встановленим у рамках Бреттон-Вудської системи стандартом — 35 доларів за унцію. У результаті з 1971 року по липень 1973 року золото подорожчало до 120 доларів за унцію. Це була реальна вартість знеціненого долара. Саме в той період ми спостерігаємо перший спалах цін на нафту, коли вони зросли більше ніж удвічі. Однак дуже часто експерти випускають з уваги той факт, що паралельно зі зростанням вартості нафти спостерігалося тотальне зростання цін на всіх сировинних ринках, що свідчить про інфляційну підоснову цінової хвилі.
У 1998 році ситуація була кардинально протилежною. Глобальний попит і геополітична нестабільність знаходилися на досить високому рівні, а похмурі прогнози щодо майбутнього виснаження запасів нафти поширювалися вже кілька років; проте, вона коштувала 10 доларів за барель (тобто майже у вісім разів дешевше, ніж сьогодні). Ціни на інші сировинні товари також залишалися на найнижчому рівні за кілька десятиріч: золото, наприклад, коштувало менше 275 доларів за унцію. Причиною всього цього став один і той же чинник: надміцне положення американської валюти, результатом якого став гострий дефіцит доларів. Навіть після приголомшливих подій 11 вересня та початку війни США проти афганського режиму талібів нафта, як і раніше, продавалася по 20 доларів за барель.
Однак сповільнене зростання економіки США змусило керівництво Федеральної резервної системи почати проводити політику «дешевих грошей», що сприяла розкрученню інфляції, збільшенню дефіциту зовнішньоторговельного балансу та падінню реальної купівельної спроможності долара. Кроки з розширення сукупного попиту, який мав стати каталізатором економічного зростання, здійснені ФРС спільно з адміністрацією Дж. Буша, передбачали скорочення податкового тягаря, розширення обсягів держзакупівель і пониження відсоткової ставки нижче одновідсоткового рівня. Однак у 2003—2004 роках ФРС перегнула палицю. У 2003—2004 рр. вона дуже довго втримувала відсоткову ставку на мінімальному рівні, попри те, що темпи економічного зростання та ціни на сировину вже давно підвищилися: в результаті долар слабшав, а нафтові ціни накручувалися.
Сьогодні ситуація дуже схожа на ту, що спостерігалася на початку 70-х минулого століття. Негативний зовнішньоторговельний баланс Америки, який у 2005 році був рекордним і становив $725,8 млрд., є основним джерелом профіциту долара, який виник на світових ринках. Протягом останніх років у золотовалютних складах країн осідають трильйони доларів. Тільки Росія за останні п’ять років наскладувала 150 млрд. американської валюти. Більше того, навіть Україні мало не в кризовій ситуації вдається поповнювати свої валютні резерви. Надлишок долара в світовій економіці спричиняє девальвацію грошової одиниці США, тому останнім часом спостерігається глобальна інфляція американської валюти. Недивно, що сировинні ринки вже кілька років показують зростання вартості всіх видів сировини та напівфабрикатів. Середні ціни на метал, руду, вугілля й інші корисні копалини досягли найвищого рівня за останні 25 років. Золото і поготів б’є всі рекорди цього року. Почавши рік із позначки в 600 доларів за тройську унцію, в першому півріччі його вартість у травні—липні сягала вже 730 доларів.
Високі ціни на нафту та зумовлена ними інфляція примусили ФРС здійснити серію підвищень облікової ставки. З 2004 року вона неухильно зростає, і на кінець вересня становила 5,25%. Ефект ставки підтримується заявами провідних чиновників США про намір скоротити величезний зовнішньоторговельний баланс Америки. Очевидно, це стало найважливішим каталізатором того, що у вересні ціни на нафту почали знижуватися. Цікаво, що аналогічно повели себе й цінові тренди золота, метала та інших видів сировини. Якщо ФРС вдасться зміцнити долар і ліквідувати внутрішні та зовнішні дисбаланси, то знижувана цінова траєкторія на нафту дозволить говорити про міцну тенденцію, що означатиме кінець чергової цінової хвилі.
Аналізовані аспекти дозволяють подивитися на цінові коливання нафти під іншим кутом. Можливо, для стабілізацій ситуації на ринку треба змінити не лише важелі впливу, а й сам підхід до вирішення цієї проблеми.
