З розпадом СРСР із класно задуманої схеми вивалилася початкова ланка
— потужний переробний комплекс біля Дніпровсько-Бузького лиману. Україні
дісталося сучасне підприємство з конкурентоспроможною продукцією і, здавалося
б, безпроблемним її збутом.
ЯКБИ МГЗ «ЛЕЖАВ» — ПРО НЬОГО Б НІХТО НЕ ЗГАДАВ
Миколаївський глиноземний, що раптом опинився в іншій країні, однак,
виявився залученим у переділ алюмінієвого ринку Росії. У серпні минулого
року він потрапляє під натиск споживачів, чию політику визначає з Лондона
«Trans-World Group». В облозі МГЗ тримали аж до листопада минулого року.
Стабільно працююче підприємство, яке на 62% підпирало бюджет області, щоб
не «впасти», пустилося в сумнівне постачання продукції Таджицькому алюмінієвому
заводу, що, втім, виявилося в тій ситуації розумним тактичним ходом. Щоб
уникнути подібних колізій у майбутньому, 52-річний гендиректор МГЗ Віталій
Мєшин пробив обхідний шлях до Росії. Він підписав меморандум про економічний
союз із Таджицьким алюмінієвим заводом (ТадАЗ) і Саянським алюмінієвим
заводом (СаАЗ). Акціонерний капітал останнього підкріплено могутністю російського
«АлюмінПродукту» (річний обіг більше 623 млн. доларів).
Заявлені плани включали розвиток власної бокситної бази у Гвінеї (родовище
Кінді) та 200 млн. доларів на реконструкцію Дніпровсько-Бузького порту.
До речі, безладність господарювання призвела до замулення каналу, проритого
дном лиману, яким йдуть суда-балкери з рудою. МГЗ витрачає кошти на додаткову
операцію із розвантаження їх на рейді.
Хвилі «алюмінієвої війни» у Росії за переділ цієї «загальнонародної»
власності породили безліч публікацій у ЗМІ північно-східного сусіда. Підіймають
вони великі брижі й в Україні, чому сприяє законодавча волинка з приводу
приватизації МГЗ. Йдеться вже не про те, що одна людина (В.Мєшин) володіє
7% акцій з 12% відданих менеджменту заводу, скільки про те, чи з’явиться
у заводу так званий стратегічний інвестор чи ні. Сам голова правління ВАТ
МГЗ (він же гендиректор) категоричний: «Hам не потрібен стратегічний партнер,
який наполягає — відійдіть, дайте контролювати, дайте державний пакет в
управління. Сьогодні нам зручно розмовляти з банками світу, оскільки ми
акціонерне товариство і можемо дати гарантії акціонерним капіталом».
У липні 1998 року В.Мєшин розповідає журналістам про плани створення
власного алюмінієвого виробництва і навіть живописує високий технічний
рівень можливого партнера у цій справі — заводу «Словацького національного
повстання». Задумане виробництво мінеральних добрив, попутне видобування
стратегічних металів типу скандію і галію. Велич цих планів поки, правда,
всього лише розшифровка заявленої ще 1993 року програми модернізації МГЗ,
але і то, слава Богу, що про неї не забули через 5 років.
КАПІТАЛІЗМ ІЗ «ЛЮДСЬКИМ ОБЛИЧЧЯМ»
У різних публікаціях, інспірованих керівництвом МГЗ, звеличується його
батьківське ставлення до соціальної сфери: безперечно, — непоганий пансіонат
металургів «Променистий», хороший дитячий табір відпочинку в Очакові, прекрасний
басейн «Водолій» у Миколаєві. Ці та інші соціальні блага для трудящих обходяться
МГЗ, за словами його керівництва, в 10 млн. доларів щорічно. Скинути це
чавунне ядро з ноги боязко та й нікому. З іншого боку існує побоювання,
що персонал зажадає в зв’язку з їх втратою підвищення зарплати.
Ще один аспект проблеми «соціальних благ», який не дуже афішують внутрішні
ідеологи МГЗ. Рядовим членам ЗАТ «Трудовий колектив Миколаївського глиноземного
заводу» («ТК НГЗ»), виходячи з коментарю начальника відділу приватизації
заводу Степана Петринки, найближчим часом не дуже світить вкушати від майбутніх
дивідендів. Навіть знаючи, скільки їм належить акцій, ні начальник дільниці
кальцинації Роман Савицький, ні апаратник-гідрометалург Катерина Компанієць,
ні навіть головний інженер порту Олександр Мусієнко не передбачають, який
реальний доход даватимуть їхні, занурені в надра комп’ютерів, акції. Швидше
всього, він піде на масу невідкладних потреб підприємства. У зв’язку з
ідеологією збереження соціальної структури, що пожирає величезні кошти,
і зростання заробітків найближчим часом МГЗ не світить. Можливим проявам
невдоволення кладе край контракт, який щорічно поновлюється з кожним членом
трудового колективу. Тож легендарного «народного акціонера» обкладено червоними
прапорцями дуже щільно. Залишається, зціпивши зуби, триматися за своє місце:
в Миколаєві безробіття.
Безумовним контрастом всьому цьому було триденне шоу, «забабахане» адміністрацією
МГЗ на честь аж ніяк не круглої дати — 18-річчя підприємства. Лазерно-пісенне
дійство із виписаними з декількох столиць естрадними зірками, феєрверком,
відбувалося на посипаній піском площі перед грандіозним, як піраміда, плавальним
басейном. На терасі в оточенні домочадців, соратників, ділових партнерів,
сидів за накрохмаленою скатертиною герой і добродійник трудящих — гендиректор
Віталій Мєшин. На привілейованому п’ятачку під терасою товклися новенькі
«Волги» та інші престижні іномарки. За невсипущими кордонами міліції текли
різнокольорові потоки публіки, а вже на іншому боці проспекту просто на
землі розташувалися жителі 30-тисячного району з дитячими колясками, харчами
і випивкою. Коли ще побуваєш на такому «святі життя», як про нього сказала
не без іронії одна наближена до голови ВАТ персона. Очевидно, вона добре
знала залаштунковий бік торжеств.
ДОВІДКА «ДНЯ»
Миколаївський глиноземний завод побудовано за участю фірм «Алюмініум
Пешене», «Лурги». Основні постачальники сировини — Південна Америка, Австралія,
Африка. Річна переробка — понад 2 млн. тонн бокситів. Вихід глинозему 85-87%
— 1-1,2 млн. тонн на рік. У 1997 році з Гвінеєю підписано контракт на закупівлю
2 млн. бокситів терміном на 10 років. Персонал — 6600 чоловік: у виробництві
зайнято 1000, в менеджменті — 550 фахівців. Чистий прибуток за 1997 рік
становив 48,7 мільйонів гривень. Статутний фонд ВАТ «МГЗ» — 378,2 млн.
гривень. ФДМ України має намір до кінця року виставити на некомерційний
конкурс два пакети акцій: 17% — за 64,3 тис. гривень і 13% — за 49,1 млн.
гривень.
